Рецидив стався у всіх. Як люди з ментальними розладами переживають війну

Війна — це безумовний стрес для кожного, кому довелося з нею стикнутися. Однак є ті, для кого війна стала надстресом та спровокувала погіршення психологічного стану. Йдеться про людей з порушеннями психіки, для яких важливою умовою тримання у нормі є відсутність сильних потрясінь.

Ми зібрали історії трьох людей, у яких стався рецидив ментальних захворювань. Деякі з цих людей дорого за це заплатили — відсутністю свободи та безсонними ночами у рідних.

Я була готова до того, що почнеться війна, але все одно повністю вірити в це не хотілося. Я зібрала тривожний рюкзак задовго до війни та купила все котам. З Києва ми поїхали, щойно почули вибухи. Їхали довго, поки дібралися до села. Я була доволі зібрана всю дорогу, але щойно приїхала, то сіла на лавку й почала плакати. У мене була панічна атака, яких не було вже доволі давно. Потім я лягла спати, але постійно прокидалася від якогось шуму, якого насправді не було. Здавалось, що хтось прийде та почне грюкати у двері. Я пішла перевіряти замки, потім випалила сигарету і мені покращало. Я не палила близько 10 років, а потім повернулася після того, як вбили мого рідного брата.

Хоча я зібрала все для рідних, ліків в достатньої кількості для себе я не купила. Це погано, бо я була на волі високих дозах нейролептику та нормотиміку для стримання маній. Тож мені довелося знижувати дозу, що призвело до початку манії. Спочатку гуркотіло в голові, потім почав скорочуватися сон. Зазвичай у такому стані я не можу їсти, з'являється блювота та нудота. Я одразу написала своїй психіаторці. Вона сказала приймати бодай якесь заспокійливе та пити чай з цукром. Дякувати, десь через тиждень родичка вислала коробку нейролептику, а вже пізніше психіаторка прислала великий пакунок ліків.

Також на мене вплинула зміна місця. Я дуже скучила за домом та роботою з людьми. Це завжди відволікало та допомагало стабілізувати стан. Ще мені доволі складно через те, що я майже не залишаюся одна, а бути одною для мене важливо. Але в порівнянні з тим, що відбувається в інших людей, не вважаю це вартим такої сильної уваги.

Близько місяця я практично не займалася творчістю, а я колажист, боді та фейс артист. Зараз почала робити цифрові колажі, які продаю, а всі гроші віддаю на нашу армію. Це теж допомагає справитися зі станом. Також я читаю багато художньої літератури. Найбільше мене вразив роман “Людина в пошуках сенсу” Віктора Франкла. Це відомий австрійський психіатр єврейського походження, який пройшов табори. Що цікаво, він піше не лише про свої спогади як людини, але й спостерігає за подіями й відчуттями як лікар. У книзі є хороша думка, що треба думати про майбутнє й не чекати конкретного строку закінчення ув'язнення. Я дуже раджу її почитати, попри те, що вона важка.

На жаль, через війну у багатьох людей з ментальними розладами стався рецидив. Я проходжу психотерапію понад 5 років, але все одно бувають події, які просто жахливо впливають на мене. Війна — це сверхстрес. Доволі багато людей залишилося без домівки, були змушені тікати. У когось померли близькі, когось зґвалтували й катували. Якщо в такої людини ще і психічна хвороба, це дуже страшно.

Я б дуже хотіла ремісії, але зараз намагаюся сприймати гіпоманію як свого роду захисний механізм. Головне, що я сплю вночі, хоча і прокидаюся по декілька разів. Дуже хочеться приїхати додому, прийняти гарячий душ, лягти у своє ліжко та спати скільки хочу. Отак просто. Ще дуже хочеться побачити брата і батьків, і щоб цей жах закінчився... Пишу це і плачу...

У мого чоловіка біполярний афективний розлад. Довгий час він перебував у ремісії, однак війна спровокувала погіршення стану. Сьогодні йде третій місяць, як я з командою розшукую Стаса. Зв’язок з ним втратився ще у перші дні війни.

Стас Толстокоров у колишньому військовий, брав участь у Революції гідності. Ще 16 лютого він та його знайомі готувалися до можливого повномасштабного вторгнення. Стас дуже переживав з цього приводу.

24 лютого, щойно почалися вибухи, він зібрав речі та поїхав. Куди, не знаю. Ми говорили, Стас переконував, що з ним все в порядку. Однак наскільки я розумію, з того дня він перестав вживати препарати, які вкрай необхідні для стабілізації його стану.

25 лютого Стас поїхав на збори у військову частину на Печерську. Телефоном я чула, що він вже занадто збуджений. Ввечері він повернувся додому поспати, але через вранішній підйом йому вдалося відпочити тільки 5 годин. А сон дуже важливий для тримання психологічного здоров’я в нормі.

Зранку я провела його остаточно. Було видно, що у Стаса починається манія. Він був занадто активний, багато кому дзвонив та з багатьма спілкувався.

Певно, що Стас та його друг вступили до Тероборони, яка формувалася на території військової частини. Там вони отримували зброю, однак жодних договорів з військовими не укладали. При собі Стас мав тільки паспорт та військовий квиток. Пенсійне посвідчення за інвалідністю та всі довідки щодо хвороби він не взяв.

26 лютого, у суботу я востаннє чула голос Стаса. Ввечері він відправився до аеропорту “Бориспіль”. Що там відбувалося, я не знаю. Зі слів його друга, у Стаса забрали зброю, оскільки побачили, що він трохи “не в собі”. Під час телефонної розмови він просив мене забрати його з аеропорту, оскільки, цитую, “був нікому не потрібний”. Коли Стас зрозумів, що через комендантську годину це зробити неможливо, вирішив йти пішки з Борисполя до Києва. Переконати його відмовитися від цієї ідеї я не могла. В манії Стас дуже агресивний та нікого не слухає. Він не може себе контролювати.

До 1-ої ночі я стежила за ним через локатор, бо Стас надсилав своє місце перебування. Через певний час я, без сил, заснула. Коли прокинулася о 6 ранку, зв’язку з ним вже не було.

З ким тільки я не контактувала у спробах знайти чоловіка. Знаю, що останній дзвінок він зробив о 4 ранку, але на той момент його вже затримали. Друг, з яким Стас пішов на війну, бачив його зранку в Борисполі. Я думаю, що його повернули назад та ізолювали.

За припущеннями, скоріш за все Стаса забрали СБУ. Можливо, через затримання на блокпосту. Я розумію, що в манії він міг наговорити різного. Це стан, за якого людина себе не контролює. На додачу, Стас білорус, хоч й з українським паспортом. Його могли сприйняти за сепаратиста або диверсанта.

Я не знаю, чи інші розуміли, що у Стаса ментальний розлад. Я не знаю, чи він сам про це казав. Його друга 3 березня повернули з постів, оскільки побачили, що він також нестабільний. Чому так не зробили зі Стасом, я не знаю. Він потребує спеціалізованого лікування, яке допоможе нормалізувати стан.

Я допускаю, що мій чоловік цілеспрямовано приховав факт захворювання. Це зараз документи та моральний стан прискіпливо перевіряють. Що відбувалося у перші дні війни, важко уявити.

Чому Стас, знаючи про захворювання, пішов? Тому що він, хоча й народився у Білорусі, є патріотом України. Він прожив тут багато років, створив у Києві організацію БАРвінОК, яка допомагає людям навчитися жити з ментальним розладом.

Попередні три роки Стас перебував у ремісії та контролював себе. Певно, він подумав, що зможе це робити й далі. Передбачити, що війна стане таким сильним тригером, не міг ніхто.

Я зібрала всі довідки, надіслала запити у психіатричні клініки, МВС, Нацполіцію, ЗСУ, офіс омбудсменки Дєнісової. Деякі з них мені відповіли. Стало відомо, що Стас не проходив через жоден військкомат. Певно, якби було інакше, його просто б не взяли. Це ще один факт на користь того, що Стас пішов на війну через Тероборону, в яку у перші дні набирали всіх охочих. Однак в яких саме списках він перебував, я не знаю.

Зараз ми активно працюємо з адвокатом. Шанси звільнити Стаса є. Завдання на сьогодні — активно писати в органи та діяти, щоб якомога раніше його витягти. Інакше, за прогнозами, він може просидіти в ізоляції до кінця війни. А коли це буде, невідомо.

До мене війна прийшла ще до перших вибухів. Я розуміла, що ми з чоловіком мусимо виїхати раніше, бо не маємо власного транспорту й в день Х можемо опинитись у пастці. Кожної ночі я лягала спати і боялась прокинутись від вибухів. Я стала боятись літаків, вертольотів, а потім і просто різких звуків. Звук петарди чи салюту вкидав мене в таку паніку, що з неї я могла вийти тільки з ліками.

Найскладнішим був період, коли ми пакували речі в коробки. “А пам’ятаєш цю іграшку з першого кіндера, який ти мені подарував?”, “Так, її теж викидаємо…”. Це був момент, коли я мала відкинути речі, близькі моїй душі. Предмети, що формували мене як особистість протягом стількох років, назавжди залишаться лише в моїй пам’яті. Ненадовго. Бо я також маю проблеми з довгостроковою пам’яттю і скоро ці спогади просто розчиняться в моїй уяві, а потім і зовсім зникнуть.

Війна почалась для мене як щось далеке, бо на той час я вже виїхала з Києва і була на Заході України. До мене заїхали друзі й ми поїхали ще далі від епіцентру подій.

Першими днями мене рятували лідерські якості, бажання брати все під свій контроль й транквілізатори. Зі своєю хворобою я зжилася за 10 років життя, тому сконцентрувалася на допомозі іншим. Я займалась купою справ – від купівлі подушок до координації знайомих, щоб знайти безпечне житло. Тільки коли ці задачі були закриті, я зачинялась в кімнаті чи виходила з будинку й довго плакала. Насправді, від відчаю мені хотілось втекти в безлюдне місце, поле і кричати поки є сил, плакати, бити землю, сховатись від всього, що відбувається навкруги. А потім повернутись, у нашу квартиру на “академі”.

У цей час транквілізатори мали стати моїми “бро”. Але їх не було. Кожен вихід з дому супроводжувався заглядуванням в КОЖНУ аптеку – “а раптом привезли”. Іноді в нашій компанії це було щось на зразок розмінної валюти. Були думки їхати закордон і брати необхідні ліки там, але черги були нереальні.

Як такого рецидиву в мене не сталося, скоріш це поступовий перехід від циклічної форми хвороби в перманентну. Часом, мене кидало в різні боки, я не знала куди себе діти, картала, що мало роблю, доначу та ін. Всі симптоми неначе загострились, а попередні навички їх врегулювання перестали працювати. Додалися суїцидальні думки. До лікування з психіатром я підключила психолога. Через три місяці занять нарешті змогла заплакати на сесії – до цього я не могла уявити, що можу проявити “слабкість” комусь ще.

Мені здається, війна особливо загострила проблему порівняння себе з іншими. Як нас з дитинства вчили? “Їж, бо оно діти в Африці голодують, а ти носом крутиш”. За останні місяці мені стало значно гірше, додалась нова нездорова поведінка.

Мені здається, що я просто не маю морального права скаржитись на свій стан – від війни відмежована українськими Карпатами, близькі в безпеці, поруч чоловік, друзі. Що може бути поганого? Як волонтер, я майже відразу можу викласти список контактів, куди можна звернутися за допомогою, але поки не можу звернутися по неї сама. Тобто склалося так, що я закрила всі свої проблеми в собі і сама ж стала причиною їх знецінення ззовні.

Зараз я все ще вчусь приймати свої емоції, дозволяти собі бути собою і відчувати свої потреби. Основне захворювання поки так і залишається в кризовому стані, а це спричинює виникнення нових проблем і повернення забутих старих. На додаток, я вперше захворіла на “корону”, яка значно погіршила мої когнітивні здібності, увагу, додала емоційної лабільності. Як лікувати це все, навіть не уявляю.

Напевно, рецидив стався у всіх людей з ментальними розладами. Хіба що різні форми та прояви. Тільки найважче бачити й розуміти, що людина відмовляється від лікування, бо в 2022 році все ще існує стигматизація людей з психічними захворюваннями. Інші вважають, що це щось таке далеке й серйозне, а вони просто трохи переймаються. Наче це скоро пройде. Ні, не пройде, я перевірила (посміхається).

Я просто мрію про власний куточок. Дім. Хочу йти в магазині й купити чашку, бо вона неймовірно красива й з неї буде добре пити ввечері трав’яний чай. Хочу набір однакових вішаків, коту будиночок, а на зиму величезну теплу ковдру. Хочу мати маленькі дрібнички, які нагадуватимуть про наші з чоловіком стосунки й скільки прекрасного ми пережили разом. Хочеться навчитись будувати плани, мріяти, дивитись в майбутнє і не боятись втратити в один день ВСЕ.