Бучанський котел. Місцевий після евакуації розповідає про пекло, яке відбувається у місті
Фото: Associated Press

Північно-західний напрямок — саме таке формулювання найчастіше можна почути зі звітів Генштабу чи Міноборони, коли йдеться про бої у Бучі, Гостомелі, Ірпені та Бородянці. Хоча ні, не бої. Те, що там відбувається — це тероризм, який тягне на геноцид українського народу. Міста взяли в облогу, буквально відрізавши від зовнішнього світу. Людей родинами розстрілюють при спробах евакуації, діти гинуть від поранень, адже медики не можуть до них доїхати. Приватні та багатоквартирні будинки безперервно обстрілюють, а люди днями перебувають у завалах — без їжі, води та тепла. Місцеві групи зараз — це дошка плачу, усіяна коментарями про безвісти зниклих.

7 березня, через майже два тижні перебування у пекельній Бучі, звідти евакуювався хлопець Федя. Усі ці дні він сам разом з котами жив під обстрілами.

Зараз хлопець у безпеці, разом з мамою у Києві. Декілька днів він відходив від пережитого. Федя погодився розповісти свою історію перебування у котлі та те, як йому вдалося звідти евакуюватися.

Федя

Як все починалося

Перші дні війни у Бучі було дуже гаряче. Спочатку окупанти почали обстрілювати Гостомель, щоб захопити місцевий аеропорт для висадки власного десанту. Їм це не вдалося. Тоді почали шапками закидати свої колони у міста поруч. Так почалися обстріли у нас — Бучі, Ірпені та селищах навколо. Нас обороняли: фотографії та відео розтрощених “кадировців” та їхньої техніки з вулиці Вокзальної точно побачили багато українців. Навіть був момент, коли окупантів вдалося відкинути за межі регіону, а люди у Бучі підняли український прапор. Але після того життя ніби перевернулося.

Коли стало “гаряче”

Спочатку у ворога була стратегія пробитися через Бучу та околиці до Києва. Військові не дуже звертали увагу на місцевих. Але після підняття прапору їхня тактика змінилася. Росіяки зайшли у багато бучанських районів — на “Стєколку”, “Яблуньку” та інші — й захопили місцевих у заручники. Місто повністю взяли в облогу. Окупанти відрізали газ, світло, воду, почали глушити зв’язок. Ми днями сиділи у холодних приміщеннях, шукаючи один в одного їжу. Почалися регулярні обстріли, які рідко стихали.

Люди намагалися виходити на вулицю — у пошуках їжі або води. Вони передавали іншим, що окупанти наче й не проти, аби місцеві пересувалися містом. Головне — не евакуйовуватися, бо це робити заборонено. Але потім почалися розстріли. Людей вбивали у дворах чи у машинах, навіть без спроби виїхати за місто. У мого знайомого так, без причини, застрелили маму та дядька, коли вони просто вийшли надвір.

Медики взагалі не мають змоги допомогти місцевим. Я чув, що окупанти захопили лікарню та перетворили її на власний госпіталь, у якому наші медики змушені лікувати цю наволоч. Екстрені номери, якими часто діляться волонтери у мережах, не працюють, оскільки в місті немає зв’язку. 

У Бучі буквально відбувається геноцид. На сьогодні місцеві голодують. Часом на подвір’ях сусіди розводять багаття і можуть приготувати залишки, які вдалося назбирати з усіх квартир. Але їжі в місті немає, тому що окупанти не пропускають жодних поставок. Також понад п’ять днів немає води. Знайомі розповідають, що сьогодні в Бучі люди топлять сніг, щоб добути бодай якусь рідину. Від інших чув, що у нашому регіоні, як й у Маріуполі, від зневоднення померла дитина.

Фото: Ярослав Добрянский / Facebook

Окупанти мародерствують. Вони розграбували все: банки, аптеки, супермаркети та маленькі крамниці. Вдираються до будинків, забирають у людей одяг, гроші, крадуть техніку та навіть велосипеди.

Я знаю про випадки зґвалтування. Вони відбувалися ще в перші дні війни, до повної окупації Бучі. Також окупанти рясно практикують захоплення у полон. Сестра мого друга так п’ять днів просиділа у підвалі. Дивом 9 березня змогла евакуюватися.

Життя на одному матраці

Перші дні війни я перебував у себе у квартирі на верхніх поверхах. З хлопцями допомагав у пансіонаті для літніх людей. На той момент ще працювали якісь базарчики, тому міг купити бодай якусь їжу. Але з підняттям прапора почалось пекло. Будинки навколо почали обстрілювати. У мій будинок 3,5 години гатив танк. Це сталося неочікувано: в якийсь момент я почув вибух, а будинок почало трясти. Я одразу впав на підлогу. За деякий час підвівся й побачив, що всі вікна вибиті, а квартира наповнилася димом. Тоді я схопив котів та побіг у коридор. Не знаю, як, але навіть встиг перекрити усі комунікації.

За 10 хвилин після цього я почув, як окупанти почали гатити у недобудовану 16-поверхівку за моїм домом. Вони вистрілили по будинку 11 разів. Я думаю, що вороги хотіли завалити кран, який стояв поруч з недобудовою. Цей кран міг впасти на цивільне населення.

Наступні три доби я провів у сусідів на другому поверсі. Ми об’єдналися, разом варили їжу, яку змогли назбирати. Переважно це був якийсь суп, пельмені та картопля. Спали разом на одному матраці у коридорі. У підвал не було сенсу спускатися, оскільки його могло завалити.

Складається враження, що мета окупантів у Бучі — не пробитися далі, а зламати дух українців. Це психологічний тиск. Так, спочатку на наш регіон відправили юних військових, м’ясо на забій, яким вони розвідували територію. Але потім зайшли елітні війська — “кадировці”, морська піхота та ін., які мали досягти тактичних цілей. Тільки вони не змогли. Тепер ці тварюки просто вбивають мирне населення. Фактично це тероризм.

Як вдалося евакуюватися

На третій день відсиджування я та ще троє сусідів почали обдумувати ідею втечі. Розуміли, що йти страшно, але й не було гарантії, що не вмреш вдома. Ми вирішили ризикнути. Про жодну евакуацію від села Романівка ми не чули. Звідки, якщо немає зв’язку? Просто знали від інших, що біля Романівського моста можна вийти в бік Києва.

Росіяки взагалі не орієнтуються на місцевості. Тому ми вирішили йти стежками та якимись кільцевими шляхами якомога далі від них. Коли я йшов, то бачив, що у Бучі не залишилося жодної багатоповерхівки, яку б не обстріляли. Жодної. Багато розбитих будинків у приватному секторі. Про вулицю Вокзальну взагалі мовчу. Від Бучі й до Ірпеня вона, так би мовити, припинила своє існування.

Вулиця Вокзальна. Фото: Ярослав Добрянский / Facebook

Так, вчотирьох і з котами на руках ми вийшли в бік Ірпеня. У місті, на жаль, теж немає живого місця. Не розірвані снаряди валяються прямо під ногами.

За 2 години ми пройшли 13 км шляху та дісталися романівського моста. Щойно вийшли на дорогу, ЗСУ-шник почав кричати: “Йдіть звідти, йдіть! Працює снайпер!” Ми одразу побігли вниз, злилися з рельєфом. Виявилося, росіяки час від часу розстрілюють тих, хто намагається евакуюватися через міст.

Окупанти взагалі нікому не дають поїхати з цього регіону. Тому “зелений коридор” 9 березня з Бучі зірвався. Люди для них — живий щит, за яким вони ховаються від українських військових. Окупанти встановлюють по місту свої блокпости, залишають техніку між житловими будинками. Вони розуміють, що наші військові не будуть гатити по своєму ж населенню.

Ті, кому вдається вибратися, або тікають через ліси, або якимось іншим чином прориваються до Ірпеня і далі — у Київ. Проте людей часто розстрілюють у спробі втекти. Мого друга, який хотів виїхати з дівчиною з-під Гостомеля, витягли з авто та розбили пів обличчя. Він взагалі не чує на одне вухо.

Від Романівки нас вивезли двома автобусами. Спочатку повезли у бік Коцюбинського, а потім доставили до метро “Академмістечко”. Вже там мене забрав вітчим та відвіз до мами.

Що зараз

На момент, коли я евакуювався з Бучі, у регіоні стояло десь по два батальйони росіян — це по 700 людей та 30-40 одиниць техніки на населений пункт. Там досі залишається дуже багато людей. Їх не так помітно, бо всі ховаються по підвалах та не мають зв’язку з рідними. Але ці люди там є. Я дуже їм співчуваю, тому що з кожним днем зібратися і вийти з дому стає все важче і важче.

Я не знаю, як цей період пережила моя мама. Від стресу вона схудла на 6 кілограмів. Ми домовилися, що більше не говоритимемо про пережите, але відійти від цього важко. Два дні після порятунку я багато спав та майже не їв. На сьогодні я вже повернувся до роботи, але розумію, що осад від війни зі мною на все життя.

Скажу так: якщо я зараз балакаю з кимось телефоном, а людина робить паузу, я починаю панічно перепитувати, чи вона ще зі мною.

Така ж історія з дизельними машинами: вона гарчить, а я вже обертаюся та бігаю очима, чи це, раптом, не літак чи танк.

Я переоцінив власне життя. Речі, комп’ютери, квартири нічого не вартують, коли ти зараз можеш загинути. Єдине, що важливо, — це життя. На жаль, окупанти теж про це знають, тому масово цим користуються.