Валерій Харчишин живе в Києві з 1999 року. Мешкав на Осокорках, Позняках, Оболоні, Караваєвих Дачах і Виноградарі. Згодом, як каже сам, виріс із “урбаністичних штанів” і переїхав за місто, ближче до Біличанського лісу. Там фронтмен гурту “Друга Ріка” почувається собою — “з думами, лісом і сокирою”.
За декілька днів перед концертом гурту 1 січня в Atlas музикант розповідає, чому пригощав би гостей міста борщем зі “100 років тому вперед” і за що полюбив район Липок.
— Уявіть, що в Київ вперше їдуть ваші знайомі. У які місця, на які вулиці ви б їх повели, щоб показати трушний дух міста?
Андріївський узвіз — обов’язковий пункт. Хоча це досить попсове місце, але там завжди гарно й атмосферно. А ще я б спустився “пеньками” до Подолу — там відчувається справжній київський вайб, який точно вартий прогулянки.
У Києві напевно немає місця, де мені було б комфортно, але як турист визнаю: це гарне місто зі знаковими візитівками, які роблять його впізнаваним серед мегаполісів.
— Назвіть улюблені місця та способи відпочинку в Києві.
Це, безумовно, київські острови, зокрема Гідропарк, які, на щастя, ще не забудовані. Вони є і легенями міста, і зоною відпочинку — хоча жителі та гості часто перетворюють їх на смітники. Ці місця тішать і нагадують європейські міста, де з турботою ставляться до довкілля. Там парки та сквери — недоторкане надбання спільноти, яке не зноситься й не вирубується. Маю надію, що ми ще не абсолютні аборигени, які з’їли Кука, і не втратили зв’язку зі здоровим глуздом. Тож ці місця залишатимуться такими й надалі.
Колись я ставився прохолодно до центральних районів, зокрема до Липок. Але зараз час від часу там буваю і відкриваю для себе їхнє справжнє обличчя. Тут оживає історія — переплетення радянської та довоєнної епох, майже без новобудов. Липки схожі на музей, де відчувається дух старого Києва. Це місце сили й натхнення, де можна просто посидіти на лавочці та вдихнути історію міста.
— Чи маєте ви улюблені кав’ярні, бари та заклади в Києві? Чому вони?
Продовжуючи відповідати на питання вище, то я обов’язково поведу гостей скуштувати борщ у “100 років тому вперед” Євгена Клопотенка. Це місце вражає тим, що тут немає типових стереотипів про українську кухню, шароварщини чи радянських нашарувань. Воно показує, як би виглядала Україна без впливу тоталітарних систем та їхніх псевдокультур. Тут усе творче, живе, з апгрейдом — жодних традиційних галушок чи “канонічного” борщу. Все переосмислено — і це саме те, що змінює уявлення про традиційну кухню. Кожна страва дотягнута до сучасності, демонструючи, що наше суспільство молоде, енергійне й прагне змін.
Якщо говорити про кав’ярні, то це “Завертайло”. Тут відчувається, що в кожну деталь — від назви до меню — вкладено душу. Навіть класичні страви, як-от “Київський торт”, мають новий підхід.
— Я люблю Київ, тому що, і не люблю Київ, тому що…
Чому я люблю Київ? По-перше, це моє болото, якщо ви розумієте, про що я. Моє найближче місце. Саме тут я сформувався. Тут на мене вплинуло все — від стін і бруківки до людей та транспорту. Це моя друга батьківщина, близька й рідна.
А що не люблю? Не подобається культура водіїв, їхнє ставлення до велосипедистів. Київ далеко не байкфрендлі, і веломандрівникам часто доводиться їхати в резервацію, як-от на Труханів, щоб покататись. Ненавиджу також проблему з паркуванням. У мегаполісах це розповсюджена проблема. Та у Києві паркувальних місць катастрофічно не вистачає.
Арка дружби народів (нова назва Арка Свободи українського народу) — зовні мені подобається, та я б із нею “познущався”. Це не архітектурна цінність чи патріотичний символ, а артоб'єкт, який можна було б адаптувати до чогось сучасного, наприклад, вбудувати колесо огляду.
— Якби столиця була людиною, то якою?
Це молода людина з провінції, яка посміхається щиро й привітно. Вона балакуча, але тільки тоді, коли до неї звертаються. Якщо ні — мовчить, але завжди залишається привітною. На ній вишиванка, яку можна помітити лише, якщо уважно придивитися. Це не кричущий одяг, перевантажений нитками, а стримане вкраплення красивої вишивки.
Її патріотизм не заявляє про себе гучно, не кричить на кожному кроці про те, що вона українка й патріотка. Це проявляється інакше — через серце, душу, щирість і теплу посмішку. Це те, що всередині, а не те, що виставляють напоказ.
