24 лютого – день, який назавжди змінив життя мільйонів українців. Війна увірвалася в кожен дім, у кожну родину та в кожне серце. Але хоч історія цієї дати одна для всіх, досвід її переживання – унікальний.
У кожного з нас є своя історія цього дня. Ми ділимося досвідом переживання початку війни трьох жінок, які перебували тоді у столиці. Одна з них народжувала довгоочікувану дитину під звуки вибухів. Інша – прощалася з чоловіком, який пішов захищати країну. Третя змушена була покинути рідний дім, залишивши там близьких, які відмовилися їхати. Це всього три історії. Але таких – безліч.
Провела чоловіка на війну і зробила фото, які потім побачив весь світ
За три дні до початку вторгнення тривожність набула катастрофічного розміру. На той момент у нас з чоловіком був готовий план дій для будь-якої ситуації. Чомусь чекали початку війни 22-го, бо путін любить красиві дати.
24 лютого о 4.10 я прокинулась від першого вибуху в Києві. Хоч ми з чоловіком обоє мали досвід воєнних дій, прокинулась першою саме я. Почекала, щоб упевнитись, що це воно. На третій вибух розбудила коханого зі словами “Вставай, війна почалась”. Хоча для нас обох вона почалася ще у 2014, оскільки чоловік був військовим ще з того часу.
Під вибухи й ранкову каву з сигаретами чоловік зідзвонювався з друзями-побратимами й домовлявся, де вони збираються і який у них план дій. Для нього як військового не було сумнівів, що робити у цій ситуації.
Пригадую той ранок. На вулиці багато машин, всі намагаються кудись виїхати. Відчувалася паніка. Проте велика кількість людей також проспали вторгнення або просто намагалися вчепитися за залишки звичайного життя і зранку почали збиратися на роботу.
Десь після 10-ої приїхав чоловік з речами: їм зі знайомими не вдалося виїхати в сторону фронту. Ми пішли попити кави біля дому. Працювала тільки одна кав’ярня з переляканою дівчиною-баристою, яка прийшла на роботу, бо просто не знала, що робити. Черга до неї не закінчувалась. Десь біля 11 нам подзвонив побратим чоловіка, який був на навчаннях під Києвом, і розповів, що він вже дві години намагається з вокзалу виїхати до родини в Маріуполь: там одразу стало гаряче. Паралельно чоловіку надзвонювало керівництво його батальйону із запитанням, чого він ще не на місці. Того ж вечора він виїхав на війну.
Відчуття тривожності й страху можна було різати ножем, хоча я готувалася, і перебування в зоні бойових дій для мене не було чимось новим. Але це геть інше. Коли війна із якось окреслених кордонів, куди можна було заїхати й виїхати, перейшла в стан “усюди” і прям “вдома”, — все відчувається інакше.
Я планувала залишатися в Києві. Мама з сестрою були під Переяславом, де відносно тихо, тож моїм завдання було подбати про себе і кота, а також постійно переживати за чоловіка. Зі мною залишився друг, який не встиг виїхати з міста. Пригадую, що ввечері ми лягли спати в коридорі квартири на кариматах. Заснули важко, хоча було тихо.
А далі була 10-та ранку 25 лютого. Оболонь, автоматні черги, рев машин і вибухи. Як потім стало відомо, то був прорив ДРГ. Коли все затихло, ми виглянули у вікно, обережно все фотографували.
Ці фото через декілька годин побачив увесь світ.
Мені почали дзвонити друзі чоловіка, пропонували вивезти з цієї частини міста. Я не бачила сенсу. Далі дзвонила подруга з такою ж пропозицією. Вирішила відправити з нею троюрідну сестру з немовлям. Треба було забрати візок сестри, тож я вийшла на вулицю. Я була вражена кількістю тіл, які лежали під моїм будинком, на дорозі, на клумбах… Розуміла, що це бійці ТрО, бо з військового в них була тільки зброя.
Десь на четвертий дзвінок друга з пропозицією виїхати під враженням побаченого я здалася. Погодилися виїхати на три дні. Зараз це звучить смішно, бо ті дні перетворилися у шість місяців. Я взяла з собою літні берці, зимові берці, рюкзак, повний документів, ноутбук, кофр з усією фототехнікою, сумку з речами й переноску з котом. Відчувала себе бомжем-перебіжчиком.
Так почалися мої пів року “не вдома”. Але все ж це був дім, бо я залишилася в Україні — відкинула всі можливості виїхати закордон.
Я хочу бути поруч з чоловіком. Якщо не зовсім поруч, то хоча б на території моєї країни, яку він захищає, починаючи з 2014 року. Він досі тримає стрій на передовій.
Мама-медик відмовилася сідати у машину, тож Віка їхала з дому не знаючи, чи побачить рідних знову
За освітою я політологиня, тож розуміла, що війна можлива — з новин і ситуації на кордоні перед вторгненням. Але як і всі, до останнього не могла у це повірити. Проте 22 лютого моя думка змінилася.
За два дні до вторгнення я приходжу на сесію до свого психіатра, у якого лікувала тривожний розлад. Прямо з порогу той каже: “Віка, що ти будеш робити, якщо за вікном війна?”. Я попросила не лякати мене, адже він знає про мою тривожність, і наскільки такі твердження для мене шкідливі. На що психіатр відреагував доволі різко: “Це занадто серйозно. Війна почнеться протягом кількох днів — я знаю це від клієнтів, які працюють в “органах”. Давай сядемо і проговоримо твій алгоритм дій у разі нападу”.
Ми витратили на це всю сесію. Тож моє 24 лютого почалося 22-го. Памʼятаю, як прийшла додому і почала вимовляти хлопця виїжджати. Він відмовився, бо не повірив, що це можливо. Тоді переконала зібрати бодай тривожну валізу і підготувати переноску для кота, що потім нас врятувало.
23 лютого домовлялася з мамою забрати у неї машину, аби в разі початку вторгнення мати змогу виїхати з Києва — з нею та бабусею. Мої рідні живуть у Коцюбинському — селищі за 2 км від столиці. Домовилися, що я приїду до них ввечері 24-го. Але цього так і не сталося, бо війна почалася вже зранку.
Ми з хлопцем прокинулися від вибуху близько 5 ранку — як потім стало відомо, на Васильківській. Я не зрозуміла, що це. Думала, підрив машини, бо навколо бути чути звук “аварійки”. Пригадую, як встала з ліжка і довго вдивлялася у вікно, намагаючись зрозуміти бодай щось. Але було тихо. Здалося, що нам здалося, проте раптом з будинків навпроти почали вибігати люди. Пригадую, як ми ввімкнули новини й прочитали, що вибухи лунали по всій Україні.
Швидко почистили зуби, паралельно слухаючи “прекрасну” промову путіна. Почали в паніці дозбирати речі — переважно все для кота. Для себе взяли по одній парі білизні, штанів, й документи. Головним питанням було якось дістатися до мами. Метро ще не їздило, таксі вже не приймало виклики. Невідомо як я згадала про сервіс каршерінгу Getmancar. У додатку встигла забронювати останню машину в нашому радіусі — у 20 хв від дому. Ніколи не забуду, які ми бігли до неї: одна валізка у руках, наш дім позаду і кіт в переносці, який не подав ані звуку, — ніби щось відчуваючи.
Далі була дорога у бік Академмістечка, щоб дістатися до мами. Я набрала найближчих подруг та друзів і попередила, що почалася війна. Хлопцю подзвонив друг-моряк, який на той час був у рейсі — просив забрати його сестру, яка також жила у Києві. Ми домовилися зустрітися біля метро на Академмістечку, яка на той час вже почало їздити.
Тоді я почула найжахливіший звук цієї війни для мене — першу тривогу. На Академмістечку, місці мого дитинства та юності, вона звучала ще більш ворожо — ніби претендуючи забрати всі мої шкільні спогади й все тепло, яке було в моєму житті. Навколо був хаос. Люди бігали через дороги у спробах виїхати з Києва. Мама на телефоні намагалася нас у ньому знайти. Все, що відбувалося навколо, нагадувало якийсь сюрреалістичний фільм, героями якого ми стали не з власної волі. В голові не було ані найменшого розуміння, що буде далі — лише бажання рухатися й рятувати найближчих.
Так я, хлопець та сестра його друга доїхали до мами. Тоді подзвонили батьки мого хлопця з Вінницької області й сказали їхати до них. Здалося, от він — бодай якийсь план, та далі сталося найстрашніше. Моя мама відмовилася їхати з нами, бо вона “медик і не може залишити тут людей”.
І ці слова я не забуду ніколи.
Для розуміння, Коцюбинське знаходиться перед Ірпенем та Гостомелем. На той момент Гостомельський аеропорт вже бомбили, тож у повітрі стояв дим. Я розуміла, що якщо мама — відповідно, і бабуся, — залишаться тут, можу їх ніколи більше не побачити, адже Коцюбинське буде наступним.
У мене почалася істерика. Я не знала, що робити. З одного боку, зі мною двоє людей, за яких я тепер відповідаю і маю вивезти з Києва. З іншого — в Коцюбинському залишається моя родина, яка для мене дорожча за все.
Під тиском хлопця та мами я ухвалила рішення їхати. Спершу мама порадила їхати до нас на дачу, що розташована біля Макарова. Невідомо як, але ми відмовилися, що також врятувало нам життя. Цей район потрапив в окупацію: біля дачі з танків розстрілювали людей. Тож якби ми поїхали туди, не знаю, чи б залишилися живі.
Так ми поїхали до батьків хлопця у Вінницьку область — дві валізи, троє людей і кіт, який не розумів, що відбувається. Без жодної впевненості, чи коли-небудь повернемося назад.
Через те, що Житомирська траса в бік Вінниці — надто очевидна зона для обстрілів, мама наполягла, аби ми її об'їжджали — через той самий Ірпінь, Бучу та Ворзель. Це невеличкі міста з вузькими дорогами, які просто не витримували тієї кількості машин, які намагалися ними виїхати. Маршрут у 13 км тривав три години — і на той момент він здавався вічністю.
Далі дороги закінчилися, і ми вирішили їхати через ліс. Той шматок дороги я теж навряд забуду: палає небо над Гостомельським аеропортом, над нами літають винищувачі та гелікоптери, а позаду залишаються мої рідні — та моє дитинство. Я думала, що не витримаю, що десь зараз мене розірве. Але на очах не було ні сльозинки. Тоді мій організм був екстремально зібраним, бо була задача — вивезти людей з Києва. Але всередині була прірва, адже мене мучила думка, що треба було силою змусити маму і бабусю поїхати з нами. Те, що я цього не зробила, — єдине, про що я досі шкодую.
За ще 5 годин ми дісталися Вінницької області, де далі провели два місяці, чекаючи на повернення у Київ. Кожного дня я поривалася поїхати забрати маму, бо розуміла, що кожен день розмови з нею може бути останнім. На щастя, мої близькі залишилися живими. Але те, що їм морально довелося пережити, я не пробачу росіянам ніколи. Я буду ненавидіти їх все своє життя — саме за це 24 лютого. За те, коли ти дивишся мамі в очі й розумієш, що можеш більше ніколи її не побачити. За те, як позаду тебе палає дитинство, в якому було стільки щастя й добра.
Я хочу, щоб кожен росіянин відчув, як воно — тікати з власного дому, де вже війна, і залишати там своїх рідних. Тому що це одне з найжахливіших відчуттів, яке я точно не заслужила переживати. Як і всі українці, життя яких зруйнувало 24 лютого.
У перший день повномасштабного вторгнення народила третю дитину, на яку чекали чотири роки
Мій день 24 лютого має передісторію. Я була вагітною. 18 лютого ми їхали додому з пологового після обстежень. Я мала народити у пʼятницю 25 лютого. А в суботу я відчула, що щось не так — був тупий біль в попереку. Виявилося, нирки. Два дні поради лікарів допомагали, але у вівторок 22-го біль став нестерпним.
Тоді чоловік приїхав з роботи й відвіз мене у пологовий. Одні лікарі наполягали робити операцію негайно, але педіатри казали зачекати, бо був перехід з 37 на 38 тиждень, і легені дитини ще не зовсім готові. Вирішили чекати. Лікарі зробили два спеціальних уколи, почали мене капати. Так пройшли вівторок і середа.
24 лютого я прокинулась о 4 ранку. Нило в попереку. Пішла до чергової й попросила підготувати крапельницю. Зайшла в телефон і побачила, що чоловік онлайн. Почали переписуватися. Він мав приїхати на 9.00. Тоді ж прийшла медсестра ставити крапельницю. Я попросила поставити її в маніпуляційній: в палаті задрімала дівчинка, яка от-от мала народжувати.
Через декілька хвилин почула "бах", "бах", "бах"... Знову зайшла медсестра.
— Що це так бабахкає, — питаю.
— Вам не можна хвилюватись, — "заспокоїла" вона мене і вийшла.
Я одразу зайшла в інтернет і прочитала про обстріли всієї України. Не було ані страху чи хвилювання. Навпаки: я усміхалась і заспокоювала персонал та майбутніх мамусь. Подзвонила чоловіку, чи він чув вибухи. Просила не їхати й спустити інших двох дітей в підвал.
Перед війною ми обговорювали план дій з дітьми, тож всі знали, що робити, й ніхто не панікував. О 7 ранку чоловік приїхав до мене. Пригадую, це був єдиний момент, коли було страшно — від того, що може прилетіти по дорозі. О 9 приїхала лікарка. Порадилась з іншими лікарями й вирішили робити “кесарів”, бо хтозна, що буде завтра.
Наша доня з'явилась на світ о 10:25 24 лютого. Це був мій третій кесарів розтин. О четвертій дня я з дитям на руках вперше бігла у бомбосховище. Далі це повторилося ще пʼять разів.
Так швидко від операції я ще не відходила.
У п'ятницю виписали всіх жінок, кого тільки могли. Нас залишили, бо після операції мені потрібен був час під наглядом, а у дитини жовтяниця. Майже весь час ми з чоловіком провели в підвалі. Було холодно і голодно, їсти приносили маленькі порції на одну людину, і то не завжди. Магазини поруч не працювали. Тільки в п'ятницю після обіду чоловік знайшов невеликий продуктовий магазинчик, де хоч щось можна було купити поїсти. А в суботу нас пустили додому.
Той Київ досі наче перед очима. Порожній, сірий, вітер носить листя і якийсь папір. Блокпости й перевірки. Сльози котилися обличчям. Готова була обіймати кожного, кого бачила на вулиці.
А тоді були довгі дні у підвалі. Я навіть на хвилинку не занесла дитину в нашу кімнату — її ліжечко чекало її внизу. Щохвилини цілодобово моніторила новини. Чітко розуміла, що буде, якщо, не дай Бог, вони б зайшли у Київ. Також ми з чоловіком розуміли, що виїхати у перші дні буде неможливо, бо все стоятиме в заторах. Наш підвал був надійним, і це дарувало впевненість у безпеці при обстрілах. Та коли я в ніч на 4 березня почула постріли танків, а в новинах прочитала, що росіяни увійшли в Бровари, розуміла, що треба виїжджати якнайшвидше. Лякали тільки можливі обстріли. Однак вранці вони припинились — написали, що два дні буде тихо, бо у них закінчились снаряди. Це був наш шанс, яким ми скористалися.
Я з чоловіком забрала подругу з дітьми, які не мали змоги виїхати самі, і рушили з міста у бік Коломиї. Я за кермом. Дитину годувала просто в дорозі: клала на кермо в заторі, годувала грудьми. На відпочинок і перекус зупинились тільки під вечір, коли вже були достатньо далеко від Києва. Через постійні блокпости й періодичні затори їхали два дні. Шви після операції мені знімала подруга вдома, а як це робити, по відеозв'язку консультував мій друг-хірург.
Так пройшли перші десять днів життя нашої квіточки. Я часто думаю про те, що не знаю, де б я була і що б робила, якби її не було. Інколи картаю себе, що не багато допомагаю своїй країні тоді, коли вона цього потребує найбільше. Та якщо так сталось, що дитя, на яке ми чекали чотири роки, обрало такий день для свого народження, це не може бути просто так.
Текст: Діана Ватаман
