30 км від столиці у бік Житомира — це райони мальовничих сіл, в які багато киян виїжджають на відпочинок на вихідних. Дачі на озерах, густі ліси та дикі поля роблять цей край заманливим місцем у мирні часи. Що тоді говорити про війну, коли люди хочуть якнайдалі виїхати з мегаполісів та сховатися від цивілізації.
В одному з таких сіл розташований дачний кооператив, в який з початком вторгнення виїхала Людмила з родиною — мамою, чоловіком та сином. Як і всі, планували бути подалі від ризиків, а виявилося, що потрапили практично у їхній епіцентр.
У цій історії жінка розповіла, якою ціною Макарівський район зустрів ворога та як війна розбудила у місцевих пам’ять предків часів Другої світової.
Як все починалося
24 лютого Людмила та її чоловік ще були на роботі. Лише під вечір почали думати, чи варто залишати Київ. Але через літню маму вирішили поїхати у більш безпечне місце. Не вагаючись обрали дачу у селі Бузова Макарівського району. Все ж окремий будинок, а не панелька, де бабусі довелося б через силу спускатися у сховище. На той момент у кооператив вже з’їхалися сусіди, які також подумали, що цей район буде безпечнішим, ніж столиця.
Перший день все було більш-менш добре. Людмила та чоловік топили піч, готували продукти. “Ніби у раю”, — розповідає жінка. Чоловік та син мали бути на дачі тільки до 26 лютого, а потім планували повернутися до Києва. Але план не спрацював — у той же день почалися вибухи.
“Зв'язок ще був, але пропало світло, - пригадує Людмила. - Однак справжнє усвідомлення війни прийшло 28 лютого, коли довелося поїхати до тітки у село Мотижин, що розташоване у 10 км від нас по Житомирській трасі”.
Поїздка за картоплею перетворилася у випробування. Ще дорогою до села жінка з чоловіком побачили розбиту машину, в якій ніби були живі люди. Вирішили зупинитися, допомогти у разі поранення. Але люди виявилися мертвими — їх розстріляли прямо в обличчя. Водія, пасажира справа та людину позаду — хлопця віком до 20 років. Це була сім’я, яка або виїжджала, або заїжджала у село, оскільки у машині були одяг та ковдри.
Людмила вирішила заїхати у село та сказати місцевим, що на виїзді стоїть розстріляне авто — людей можуть знати та чекати. Але вже за першими хатами вона з чоловіком побачили ворожі танки. З одного з них вискочив російський солдат. Людмила одразу поставила руки до скла, просячи не стріляти. “Солдат почав нам щось показувати, мовляв, розвертайтесь. Ми з чоловіком так і зробили. Нас відпустили живими, хоча інші машини розстрілювали”, - з подивом згадує жінка.
На першому ж українському блокпості Людмила та чоловік повідомили військових, що у Мотижині стоїть ворожа техніка. ЗСУ вже про них знали. Однак на той момент вигнати окупантів вже не було можливості — залишалося чекати, коли вони покинуть село.
Партизанщина та взаємопідтримка
Ввечері 28 лютого вибухи навколо дач стали ще гучнішими. Літаки пролітали буквально над дахами будинків. Вночі того ж дня один з них збили — частина літака впала у ста метрах від будинку Людмили, на ділянки сусідів. На той момент жінка з чоловіком та мамою перебували у погребі сусідів. Через отвір побачили, що почалася пожежа. “Все, думали, зараз як запалає ліс — що будемо робити?”, - пригадує жінка. Однак у той момент вітер дув у протилежний від лісів бік, де розташовані болота. Завдяки цьому пожежа сама загасилася.
Біля дачного кооперативу Людмили та чоловіка є два інших кооперативи. Майже всі на період вторгнення були заповнені людьми, зокрема дітьми. Коли стало гаряче, кооперативи об’єдналися, щоб допомагати одне одному. Самі визначили, коли починається комендантська година, носили одне одному продукти, яких бракує.
Після 28 лютого чоловік Людмили та троє інших сусідів вирішили ходити у розвідку до Житомирської траси. Коли вони дісталися дороги, побачили, що на з’їзді у бік дач вже стоїть російський танк. Блокпост українських військ теж був розбитий. По чоловіках відкрили вогонь. Вони кинули машину та втекли у ліс. Щоправда, згодом авто забрали.
“З того моменту почалося, - пригадує Люда. - Не було жодної хвилини, щоб не стріляли. За звуками могли визначити, куди та що летить. Розрізняли, що випустили на Бучу, а що на Гостомель. Гатили так, що дрижали будинки”.
Кожні три години кооперативи збиралися, щоб дізнатися бодай якусь інформацію. Ніхто не збирався виїжджати — розуміли, що розстріляють. Чоловіки, які ходили у розвідку, налагодили зв’язок з отцем з етнографічним комплексом “Українське село”, яке розташоване поруч з дачами. Кожен ранок вони виходили у ліси, щоб дізнатися, де що стоїть та чи є загроза кооперативам. Почали передавати інформацію українським військовим.
“Ми думали, що 28 лютого був найстрашнішим днем. Однак помилилися, - розповідає Людмила. - 3 березня в одну з дач попала ракета. Будинок згорів вщент, на жаль, загинув його власник. Від хвилі вибуху у багатьох інших дачах вибило шибки та вікна в автомобілях. Найгірше, що ми так і не змогли поховати чоловіка — жодна зі служб ні у Києві, ні у Макарові не працювала. Коли ми залишали дачі, його тіло так і залишалося у будинку”.
Снайпери на дорогах
Від 3 по 6 березня обстріли посилились. Все, що летіло у бік Макарова або у Бучанський район, минало через дачні ділянки. На щастя, обстрілів самих будинків не було, однак гул стояв такий, що літня мама Людмили втратила слух.
На той момент у людей почала закінчуватися їжа. Ніхто не розраховував, що доведеться ховатися так довго. Жоден з магазинів в околицях не працював, тому купити продукти також було неможливо. Особливо важко було маленьким дітям, у яких закінчилося дитяче харчування.
Тоді люди почали виїжджати на власний ризик. Однак багато хто повертався, адже росіяни зайняли позиції прямо на виїзді до Житомирської траси. Окупанти почали відкрито стріляти по людях. На місці ринку засів російський снайпер.
Саме з цього місця відзняли ролик з обстрілами машини на Житомирській трасі, який свого часу поширили у мережах. Як пояснила жінка, це були сусіди з іншого кооперативу, які не послухали людей та спробували виїхати з дач. На щастя, всі залишилися живими.
Під обстрілом російських військ«Крики моїх дітей досі в мене у вухах! Досі!»: цього чоловіка разом із родиною та друзями обстріляли російські військові. Дитина Алі Шехайтлі потрапила під обстріл, коли їй було лише сім днів. Тітка чоловіка ‒ зараз у комі. Радіо Свобода вдалося знайти докази, що в колону цивільних автівок, в якій вони перебували, стріляли саме російські військові
Posted by Радіо Свобода on Tuesday, March 29, 2022
Але іншим не так пощастило. Одному чоловікові прострелили ногу. Хлопці, які ходили у розвідку, бачили, як жінка несла у ковдрі тіло свого 9-річного сина. На виїзді стояла машина з розстріляною водійкою. “Стріляли, як у звірів на полюванні”, - додає Люда.
Однак з кожним днем залишатися на дачах ставало все важче. Жінка з чоловіком теж почали обговорювати можливість залишити будинок. “У нас було два вибори: або померти тут, або спробувати виїхати, навіть якщо помремо у дорозі”, - згадує Людмила.
6 березня на дачах зібралася велика колона людей, які вирішили евакуюватися у бік Києва. Спочатку виїхали до “Українського села”, а там від отця розвідали подальшу дорогу. Їхали селами, іншими дачами, полями — все, аби бути подалі від Житомирської траси. З часом колона розділилася. Дорогою на Київ зустріли чи не єдиний український блокпост, на якому Людмилу та чоловіка скерували щодо подальшого маршруту. Для цього треба було їхати вузенькою дорогою вздовж траси.
“Раптом повз нас проїхали російські танк та броньована машина, - пригадує жінка. - Чи вони нас не помітили, чи елементарно закінчилися снаряди, але ми залишилися живими. Я ще тоді подумала: вже двічі нас щось врятувало”.
Під вечір родині вдалося доїхати до Києва. Дорога у 30 км зайняла весь день. Скрізь були розбиті мости та обстріляні будинки. “Це жахіття”, - констатує Люда.
Що відбувалося у Мотижині
Поки між селами був зв’язок, Людмила регулярно спілкувалася з тіткою у Мотижині, до якої 28 лютого вони так і не доїхали. Родичі також виїхали до села з Києва у надії, що там буде безпечніше. Однак Мотижин виявився другою Бучею — братські могили, розстріли місцевих, голод та повна окупація. Окупанти вбили старосту села та її родину. За спогадами тітки Людмили, у селі стояло до двохсот одиниць російської техніки.
Вже після евакуації тітка розказувала, що на початку окупанти лише били та залякували місцевих. Однак після 8 березня у Мотижині почалися викрадання, мародерство та розстріли. Вбивали навіть домашніх тварин. Дядько Людмили досі перебуває у шокованому стані.
А що з зоопарком в “Українському селі”?
Увесь час “Українське село” розміщало переселенців. Однак, коли війська підійшли у село поруч, людей попросили евакуюватися. У комплексі залишився лише один чоловік — наглядач за тваринами. Він особисто казав, що не може їх покинути, тому що тварин потрібно годувати.
Після 6 березня, як писали у статтях, “Українське село” теж окупували. Рашисти розграбували все, що там було. На щастя, після деокупації стало відомо, що і тварини, і наглядач залишилися живими.
Фото: Oksana Velychko / Facebook
