На початку повномасштабної війни Центральний залізничний вокзал Києва став центром евакуації містян. Евакуаційними рейсами зі столиці вдалося вивезти близько півтора мільйона людей.
Про перші тижні роботи вокзалу під час війни, організацію евакуації, паніку на перонах та найбільш емоційні рейси, “Наш Київ” спілкувався із залізничниками.
Робота вокзалу в перші дні війни
У перші дні війни безперервна робота Київського вокзалу підтримувалася силами восьми працівників: начальника, трьох його заступників, трьох чергових та диктора. У цілодобовому режимі вони дбали про розміщення та посадку пасажирів, забезпечення людей водою та їжею, а також про підтримку чистоти на станції.
Петро Арсенійович на Київському вокзалі працює з 1990 року. Останній час обіймає посаду начальника. З перших годин війни й аж до 15 травня він ні на день не залишав своє робоче місце.
“24 лютого на роботі я був уже о 5-й ранку. Тоді потяги ще ходили за графіком. Ближче до 7:00 – 8:00 на вокзал почали з’їжджатися люди. Близько 11:00 зали були майже повністю заповнені пасажирами. До ночі їх кількість тільки зростала. Було вирішено організовувати евакуаційні рейси. Ми почали замовляти поїзди.
24-25 лютого ніякі магазини біля вокзалу не працювали. Людей необхідно було нагодувати та напоїти. Тож, я ухвалив рішення "вскрити" усі торгові точки, які були на той час на вокзалі. Жоден директор магазину не відмовив у цьому. Так ми забезпечили пасажирів їжею, водою, чаєм”.
За словами Петра Арсенійовича, у перші дні війни зі столиці на захід країни залізницею виїжджало по 20-40 тис. людей щодоби. На початку березня ця цифра сягнула 65 тис. Для порівняння у довоєнні часи за добу Київський вокзал відправляв 18-22 тис. пасажирів.
“Людей було дуже багато. За місяць-півтора ми вивезли близько півтора мільйона. Розділяли пасажирів на групи, аби легше було організувати посадку, адже через галас фактично не було чути диктора. В одній залі, до прикладу, збирали тих, хто їхав до Львова, Луцька, в іншій – тих, хто прямував у Вінницю, Ужгород. Дітям виділили залу з м’якими диванами. Там для них організували зону для ігор та зону, де малюків можна було погодувати.
На початку березня нам вдалося налагодити всі процеси. Вокзал був забезпечений їжею та водою. Я також організував дві бригади психологів. Люди довкола і кричали, і плакали, з цим треба було якось давати раду.
У першу чергу на евакуаційних рейсах намагалися відправити жінок з дітьми, далі – людей з інвалідністю. Загалом, дбали про те, аби пасажири не залишалися на вокзалі довше трьох годин”.
У перший місяць війни обов’язки деяких працівників залізниці дещо змінилися. До прикладу, касирів, яким вдавалося дістатися вокзалу, залучали до роботи рецепції. Вони оголошували об’яви, відповідали на запити людей. Самому ж начальнику вокзалу подекуди доводилося виконувати функції прибиральника.
Попри вибухи неподалік вокзалу, залізничники зберігали спокій. Петро Арсенійович каже, боятися не було часу, потрібно було працювати – організовувати людей та дбати про їхню безпеку. Видихнути на Київському вокзалі змогли вже ближче до літа.
“Якось в травні я вийшов на платформу, на ній перебувало лише 2-3 людини, тоді мені навіть трохи ніяково стало. У перші дні війни на кожній плиточці хтось стояв.
Під кінець травня, у червні люди вже стали повертатися. Виїжджало з Києва тоді 6 тис., а приїжджало натомість 9, 10, 12 тис.”.
Ми завжди намагалися забрати якомога більше людей
Олександр Пирожков працює на залізниці вже 15 років. До 24 лютого був провідником, після початку повномасштабного вторгнення став виконувати обов’язки начальника пасажирського потягу. Новий функціонал Олександр взяв на себе на першому евакуаційному рейсі з Києва. 25 лютого поїзд відправився на Рахів.
“Коли почалася війна, я перебував у відпустці. Відпочивати мав до 6 березня. 24 лютого мені зателефонувало керівництво і попросило вийти на роботу, тому що нікому було їхати.
Пропозиції стати начальником потягу отримував і до повномасштабного вторгнення. Для мене це завжди була велика відповідальність, яку я не хотів на себе брати.
Утім коли почалася війна, чимало працівників просто не могли дістатися роботи. У нас в штаті багато людей з Ірпеня, Бучі, Чернігова. На той момент там вже йшли бої. Звісно, що в такій ситуації, коли мені сказали, що треба поїхати як начальник потяга, я не зміг відмовитися”.
Проводити посадки на перші евакуаційні рейси було надскладною задачею, згадує Олександр.
“Це був неконтрольований натовп. Люди перебували в паніці. Усі хотіли врятувати своє життя. Ми завжди намагалися забрати якомога більше людей. У купейному вагоні їхало по 280-300 пасажирів, у плацкартному – до 500, у люксі – 180-200”.
Бригада Олександра працювала безперервно з 24 лютого до 25 березня. Це були евакуаційні маршрути за різними напрямами: з Краматорська, Харкова, Києва.
“Дуже боляче було бачити людей, чиї домівки зруйновані, дітей, які залишилися без батьків.
В якийсь момент до нас привезли малечу з Ірпеня. Діти питали в нас, де моя мама, де мій тато, нам доводилося їх заспокоювати, пояснювати, що зараз найголовніше для них – це доїхати до Львова, говорити, що все буде добре, що рідні їх доженуть. Утім тоді ми вже знали, що їхніх батьків немає в живих. Це були дуже тяжкі моменти.
Фізично було важко, тому що ми працювали цілодобово на ногах, майже не спавши. Це посадки, висадки, дуже багато зупинок, на кожній з яких досаджувалися люди. На полицях сиділо по 7 пасажирів. Люди розмішувалися також у проходах. Не було змоги присісти та прикрити очі”.
Та давати слабину не було часу, говорить Олександр.
“Я своїм провідникам казав наступне. У часи коронавірусу нашими рятівниками стали лікарі. Нині хтось має захищати Україну, повертати території. Це наші військові. Дуже дякуємо їм за це. Ми своєю чергою маємо стати залізними людьми, проводити евакуацію, допомагати так, як можемо.
Звичайно, що були моменти, коли хотілося зайти в купе, закрити двері, поплакати, але потім потрібно було виходити і знову посміхатися,
Рейс тривав 48 годин. Це дорога, до прикладу, до Рахова і у зворотному напрямку. Ми приїжджали до кінцевої станції, висаджували людей і назад їхали вже майже без пасажирів. У цей час може й було від 3 до 5 годин на відпочинок”.
Водночас страх був присутній завжди, утім не за себе, а за пасажирів, підкреслює залізничник.
“Ми хвилювалися за те, аби не підірвали рейки чи міст, аби не влучила ракета в вокзал.
Дуже переживали за колег, коли в Ірпені підірвали потяг, коли обстріляли вокзал в Краматорську. Важкими моментами були, коли 28 лютого, 1, 2 березня відбувалися обстріли поблизу Повітрофлотського мосту”.
Та попри страх та паніку, про які Олександр згадує найперше, розказуючи про евакуаційні рейси, більшість пасажирів зберігали людяність та намагалися допомогти тим, хто опинився у більш важких обставинах, ніж вони.
“Їхала нашим потягом до Львова дівчина з трьома немовлятами. З Києва її проводжала мати. Вона виклала у Facebook пост, у якому написала, що її донька їде в такому-то поїзді з новонародженими дітьми та попросила допомогти, хто чим може. До мене звернулися пасажири. Ми відшукали цю дівчину. Зібрали допомогу. Люди намагалися також якось зарадити їй з дітьми. Хтось бавився з немовлятами, хтось допомагав їх помити тощо”.
Відзначає Олександр і працю волонтерів у перші дні війни, які організовували на залізничних станціях їжу та питну воду для пасажирів та працівників евакуаційних рейсів.
Нині Олександр з командою працюють у звичному режимі. Потяги курсують за розкладом, а на випадок надзвичайних ситуацій підготовлений план дій.
“Стало трохи більше відповідальності. Хвилюємося за людей, яких перевозимо, адже не знаємо, що на нас може чекати, коли лунає сирена, а потяг вже рушив. Це життя. Але ніхто не здався, усі залишилися на місцях та виконують свої обов’язки. Можна навіть сказати, що ми стали сильнішими”.
Розпач огортав тоді, коли люди під вікнами кричали: “Заберіть!”, – а ти просто фізично не міг їх вмістити в вагон
Галина в рядах залізничників з 2008 року. До війни вона разом з чоловіком працювала провідником на потягу, який курсував з Києва до Ужгорода. З 25 лютого цей рейс став евакуаційним.
“Коли розпочалася повномасштабна війна, ми були вдома. Наш рейс за розкладом стояв на 25 лютого.
У нас під вікнами пролягає траса Київ – Чоп. Коли о 6:00 я подивилася у вікно, то шокувалася тим, який потік машин йшов зі столиці в напрямку Закарпаття. Просунутися авто було нереально. Натомість на Київ не їхала ні одна машина.
О 3:00 25 лютого я з чоловіком виїхала на роботу. На блок-посту нас зупинили військові, питали, куди їдемо. Відповіли їм, що працюємо на залізниці. Нам наполегливо радили повернутися додому. Та ми вирішили все ж таки дістатися роботи. Це було правильно. Нам вдалося дуже багато людей вивезти, багато кого врятувати. Це, дійсно, була неоціненна робота, не тільки моя, а й колійників, машиністів, диспетчерів, усіх тих, хто тоді приступив до своїх обов’язків”.
Найскладнішим завданням під час першого евакуаційного рейсу для Галини стала організація посадки.
“Я працювала у вагоні СВ. У ньому 18 місць. В перший день евакуації, за моїми приблизними підрахунками, наш вагон вмістив 175 людей. В одному купе тулилося по 12 пасажирів. Люди розміщувалися і в проході, і в тамбурі, і в туалетах.
Для мене стресом стала та кількість людей, яку я побачила на пероні, коли оголосили посадку на рейс. Нам сказали забирати максимально всіх, кого тільки зможемо втулити.
Тільки відчинилися двері вагона, як загули сирени. У людей почалася паніка. Вони пхалися, скидали один одного, топталися один по одному. Хотілося якось заспокоїти їх, пояснити, що треба один за одним заходити. Та це було неможливо.
Тож, я почала вихоплювати малесеньких дітей та садити їх у своє службове купе. І тільки на 20 хвилині поїздки зрозуміла, що невідомо, а чи всі мами цих малюків зайшли в вагон. Та мені пощастило, адже всі батьки були знайдені. Коли люди розмістилися, всілися, я оголошувала, чи є мамочка дитини, одягненої в блакитну курточку, з такою-то шапочкою тощо. Десь з кінця вагону кричали: “Так! Це моя донька”. Отак поступово всіх знайшла. Потім переміщала матусь ближче до дітей.
Розпач огортав тоді, коли люди під вікнами кричали: “Заберіть!”, – а ти просто фізично не міг їх вмістити в вагон, бо двері вже не закривалися. Важко було бачити заплакані очі мам, які хочуть вивезти у безпеку дітей, а не можуть вже потрапити до потягу”.
Під час роботи на евакуаційних рейсах провідникам доводилося бути і нянями, і медиками, і психологами, і переносниками.
“Був вже другий тур евакуації, десь 27 лютого. У мене в вагоні їхала вагітна. Приблизно – 8-й місяць. Вона стояла, коло неї було ще двоє маленьких діток. Мабуть, через стрес, тисняву та відсутність свіжого повітря, адже вікна були зашторені, дівчині стало зле. Здається вона сказала, що відчуває, що можуть початися пологи. Я – не акушер, не медик. Утім одразу згадала слова свого лікаря про те, що пологи – це природно, головне не заважати. Я забрала її до себе в купе, довелося діток трохи посунути, декого пересадити на стіл, положила на бік, ніжки під себе. Дала їй водичка, заспокійливе і вагітній стало легше. Ми довезли дівчину до Ужгорода”.
З теплотою та вдячністю Галина згадує про роботу своїх колег та волонтерів на залізничних станціях, де здійснювалися зупинки.
“Люди збиралися на евакуацію похапцем. Часом коли діти починали просити їсти чи пити, їхнім батькам нічого було тим запропонувати. Станція “Хмельницький” – найперша, яка допомогла нам розв’язати цю проблему. Там нам передали сумки, у яких були розфасовані по пакетах печиво, цукерки та бутерброди, два 5-літрових бутля води й пачку одноразових стаканчиків. Отак ми нагодували дітей.
Потім до цього долучилася станція “Львів”. Станція “Воловець” забезпечувала нас водою. Згодом, крім бутербродів, нам у вагон закидали памперси, різні годувальні суміші для зовсім маленьких дітей. Дуже вдячна цим людям, які згуртувалися й так віддано виходили на станції, чекали поїзди й передавали допомогу”.
З 25 лютого Галина невпинно працювала до 5 березня. Далі провідниця мала 3 дні на відпочинок, аби знову стати до роботи.
“Спостерігаючи страх людей, їхній розпач та переживання, розуміла, що не час панікувати. Потрібно брати всю волю в кулак, посміхатися та заспокоювати пасажирів. Комусь треба було приділити 2-3 хвилини своєї уваги, з кимось потрібно було довше поговорити, аби заспокоїти та переконати, що все буде добре.
У перший день, коли я приїхала додому, накрилася з головою ковдрою і години дві просто лежала, не спала, сну не було”.
Нині Галина працює провідницею на поїзді “Київ – Хелм”. Про свою роботу розповідає з захопленням та любов’ю.
“Бувають пасажири, з якими можна спілкуватися по 2-3 години. Бувають такі, що заряджають тебе позитивом на весь тиждень. Мені подобається спілкуватися, їздити по різних містах України. На жаль, у нас немає часу по цих містах прогулятися, але всі перони ми знаємо. Краєвиди за вікном, стук коліс – для когось це романтика, для мене вже спосіб життя”.
Щоденна евакуація десятків тисяч пасажирів у перші дні війни стала можливою завдяки відданній праці машиністів, колійників, електромеханіків, диспетчерів, провідників, чергових по станціях тощо. Попри обстріли вони виходили на роботу, аби рятувати людські життя.
