Ми поспілкувалися з Олесею, засновницею магазину та студії в’язання Knitting Minds аби дізнатися, як можна заробляти на в’язанні, залишатися завжди у теплі та бути спокійною.

Міф: в’язання заспокоює

Не можна стверджувати однозначно, чи в’язання заспокоює, чи навпаки виводить із рівноваги. Олеся під час в’язання занурюється у свої власні думки, повністю зосереджена на процесі, оскільки, коли в’яже, працює моторика рук. Вона відпочиває під час виготовлення виробу. Якщо людину хоча б трохи дратує це заняття, вона одразу ж його полишає.

Олеся наполягає на тому, що в’язання спицями та гачком відрізняються не лише технікою, а і природою впливу на людину. Під час в’язання спицями залучені дві руки: це нібито підвищує рівень концентрації над роботою. Також важливо слідкувати за тим, аби жодна з робочих петель не була пропущена, адже потім важко відновити усе втрачене. Це примушує людину уважно пропрацьовувати кожну деталь. Для тих, хто гожий до такої рутинної роботи, в’язання таки є своєрідною медитацією — думки лише про спиці та петлі.

В’язання гачком здається простішим: одна робоча петля, один інструмент, один спосіб плетіння. Будь-яка помилка виправляється за 5 секунд. Коли працюєш із гачком, концентрація на роботі також є високою, але у майстра вже немає потреби так прискіпливо рахувати кожен ряд: маєш час на «подумати про щось своє».

Міф: в’язання — це завжди про зиму

Зазвичай в’язання асоціюється із холодною порою року. Підсвідомо ж люди прагнуть зігрітися, а в’язання напряму пов’язане із теплом, адже взимку ми одягаємо в’язані речі. Зима — період, коли потрібно носити ці в’язані речі, а не створювати їх.

Багато в’язальниць починають в’язати восени, коли сходить спека, або прохолодними літніми вечорами. Пряжа є теплою, і вона має контакт з руками, коли в’яжете, що робить процес приємнішим. Але створення колекцій в’язаного одягу починається ще влітку, тому можна було б стверджувати, що це неперервний цикл.

Міф: в’яжуть лише бабусі

У родині Олесі не в’язав ніхто: бабуся не брала спиці або гачок в руки, а мама — геть у ранній молодості. Рідні та близькі ніколи не вчили її в’язати, тому Олеся щиро переконана — вона вчитиме цьому ремеслу своїх дітей, племінників та онуків. Насамперед, мова йде про тепло, яке через в’язання можна передавати далі: наступному.

Стереотип про бабусь тягнеться із Радянського Союзу, коли батьки переважно працювали, а дітьми займалися бабусі та дідусі. Бабусі — досить проворні. Вони встигали все, і навіть створювати щось нове — в’язати. Олеся говорить, що також це все пов’язане із тим, що не всі могли дозволити собі бажані речі, а тому в’язання було своєрідним виходом із ситуації, що склалася. В’язали за потребою.

«Бабуся в’язала не тому, що їй нічим було зайнятися вечорами. Вона просто хотіла передати частку свого тепла онукам та рідним. Тут проглядається така класна штука, як прояв турботи через в’язання», — Олеся посміхається.

Із пережитку радянщини доволі важко вилізти. Виганяючи клин клином, Knitting Minds запустили проект з виготовлення авоськи. Назва своєрідної торбинки тягнеться від поведінкової схеми наших батьків та бабусь-дідусів. Люди поверталися вечорами з роботи з думкою: «Авось, щось прикуплю». Що відрізняє нашу культуру від французької, вважає Олеся, так це те, що у Франції авоська є піком моди, а в Україні — символом бідності, нужденності та удачі. Різні асоціативні ряди формують різне ставлення до однакових речей.

Факт: студія, де усі в’яжуть

9 вересня 2016 року Олеся заснувала бренд Knitting Space, але півроку тому змінила назву на Knitting Minds, бо зрозуміла, що під одним дахом збираються люди, які радше мислять в’язанням та живуть ним. 

За мету ставили собі поширювати хобі в’язання в Україні, навчати цьому та сформувати українську спільноту в’язальниць.

«У кожної людини є хобі: вони всі різні за статусом, можливостями. Найбільш поширеним є в’язання. Гольф — хобі для мільйонерів, а в’язання — хобі для мільйонів. В’язання це про кількість. Нас більше», — пояснює Олеся.

Організація воркшопів, регулярних подій у студії, співпраця з в’язальницями та проведення курсів — саме так проходять будні в Knitting Minds. Олеся визначає свій бренд як еко та вкладає у деякі проекти соціальну складову. Наприклад, спільний з еко-блогеркою Олею Матюшенко проект з виготовлення авоськи «Я дбаю про...» має на меті поширення ідеї еко-життя та допомогу благодійному фонду «Старенькі». З продажу кожної авоськи Олеся передає по 50 гривень фонду.

В студії працюють лише дівчата: чотири у штаті та близько 20 дівчат додатково — команда в’язальниць авоськи. Олеся ніяк не пов’язує такий гендерний розподіл із фемінізмом, та каже, що із задоволенням працювала б із чоловіками. Вона стверджує, що нині багато хлопців в’яжуть. Ми їх не помічаємо, бо у цій сфері чоловіків менше, переважно, через стереотип, що в’язання — це жіноча робота. Коли перший лідер думок в’язатиме на публіці, до нього потягнуться й інші, вважає Олеся, бо вони побачать, що у в’язанні немає нічого ганебного. Дівчина згадує і про єдиного дорослого юнака, який приходив до них на воркшопи, і про маленького хлопчика: «Серед клієнток студії є одна жінка, котра виховує маленького сина. Коли хлопчик побачив, що мама в’яже, він сам взяв в руки гачок і приєднався. Це все тому, що він ще не стикався зі стереотипами та не знає, що це таке».

Факт: ручна робота недооцінена

Олеся переймається через те, що хобі багатьох в’язальниць не сприймають серйозно у їхніх сім’ях. Ручна робота потребує багато уваги, концентрації та похвали.

«У селі підтвердженням того, що ти працюєш, — постійно бути в русі. Сьогодні вся робота полягає у користуванні комп’ютером та телефоном. У розумінні більшості сидіти — не означає працювати. Особливо, якщо ти сидиш і в’яжеш, не приносиш користі сім’ї, то ти, вважай, просто сидиш і балуєшся».

Існує велика різниця між річчю фабричного виробництва та ручної роботи: перш за все, майстриня вкладає душу у виріб. Також, коли робиш виріб вручну, акцентуєш більше уваги на його деталях.

«Якщо ви хочете річ, яка буде вас гріти, буде довго носитися, не сяде, не скошлатиться, за хороший шарф потрібно буде заплатити більше. Хтось рахує ціну шарфа рядами, які пров’язав, я ж — годинами. В’язати шарф 10 годин і отримати за це 200 гривень — ні», — каже Олеся.

Ручна робота в фінансовому еквіваленті оцінюється вище, оскільки у вартість виробу вкладається заробітна платня людині, оплата оренди приміщення, комунальних послуг, води та їжі. В Україні ж склалася ситуація, коли за hand made вироби клієнти не готові віддати ті ж кошти, що і за річ машинного виробництва, бо не можуть гідно оцінити його. Олеся переймається за самих в’язальниць:

«Ручна робота в Україні недооцінена. Не тому, що її не цінують покупці, а тому, що самі майстри недооцінюють себе. Вони бояться, що їм не заплатять. Так от, заплатять завжди, просто є різні клієнти і майстри».

Олеся порівнює це з машинами різної вартості, адже автомобілі марки BMW чомусь випускають і не бояться, що за них не заплатять ті кошти, яких вони вартують. Особливо вигідно продавати власні вироби за кордон, де рівень сприйняття ручної роботи серед покупців вищий. Проте варто остерігатися упередженого ставлення до своїх виробів, якщо ви є перфекціоністом і уникаєте будь-яких помарок у роботі: вам можуть не повірити, що виріб виготовлено вручну і проситимуть докази.

Монетизувати власне хобі можна, якщо висувати власні вироби на продаж, складати схеми для в’язання, виготовляти тематичні подарунки для в’язальниць. Knitting Minds має окрім пряжі та інструментів для в’язання у своєму арсеналі і невеличкі презенти, які людина, котра не в’яже, може подарувати в’язальниці як подяку за тепло і зв’язаний одяг чи аксесуар.

Факт: день в’язання на публіці

Студія Knitting Minds відзначатиме День в’язання чотирма воркшопами у межах фестивалю Made in Ukraine: гості в’язатимуть авоськи та кошики. Олеся тішиться, бо такі заходи є доволі масштабними й важливими як для неї, так і для самих в’язальниць, яких вона лагідно називає в’язунями. І сама себе теж.

Читайте також: «Балконне фермерство: як кияни вирощують овочі та зелень в квартирах».