Сьогодні волонтерство стало настільки звичним явищем, що навряд чи в оточенні може не знайтися бодай однієї людини, яка займається добрими справами. Однак чого це їй коштує?
Спільно з Pan Fund ми зібрали історії трьох людей про їхній вибір волонтерства та спитали психотерапевтку, чому деякі люди не можуть не займатися благодійністю.
Перші дні з повномасштабного вторгнення я перебував у Києві. Однак, коли почалися ракетні влучання, поїхав до рідних у Дніпропетровську область. Мій тато — рятувальник, і я тиждень спостерігав, як він настільки багато працював, що зрідка приходив ночувати додому. Окрім основної роботи, він ще допомагав військовим та іншим людям, які потребували підтримки. А я просто сидів вдома й нічого не робив.
Тоді прийшло усвідомлення: я теж щось можу. Я маю мінімальні зв’язки, якусь копійку в кишені. Я не можу просто сидіти. До того ж я уявляв: от, закінчиться війна, сядемо ми з друзями за столом, й один із них спитає: “Влад, а що ти робив під час війни?”. Що я скажу — що просто сидів вдома?
Я швидко “нарулив” автомобіль у знайомих з рентала. На перші два місяці користування вони віддали його безплатно, оскільки я сказав, що беру авто для волонтерства. Спочатку привіз ліки для знайомої зі Львова у Дніпро. Поки віз ліки, з’явилися інші запити на допомогу з логістикою. Так все і закрутилося.
Я займаюся локальною допомогою. Це означає, що я не беру об’ємні замовлення та не допомагаю тим, кого не знаю. Я підтримую знайомих на фронті, шукаю або купую необхідні їм речі. Пам’ятаю, як військовим треба були рації, з якими на той момент в Україні була проблема. Разом з друзями з Польщі ми їх закупили та привезли.
На сьогодні я разом з друзями закупили десятки рацій, ременів для автоматів, форму, амуніцію, шоломи, щитоноски, розгрузки та ін. Я зрозумів, що волонтерство — це не просто допомога, це відповідальність за чиєсь життя. Часом це усвідомлення морально тисне.
Також буває тяжко розділитися, адже неможливо допомогти всім й прямо зараз. Через це час від часу трапляються ситуації, коли твою роботу відверто знецінюють. Та й не все залежить від мене як волонтера: хтось може забути відправити посилку, або зникає кур’єр, або в Польщі свята. Це дуже важко пояснити тим, хто на тебе розраховує.
Та й загалом важко сприймати ситуацію загалом. Коли хлопці з фронту розповідають про нюанси війни або відправляють відео з, м’яко кажучи, неприємними сценами — це не завжди легко сприймається.
Але волонтерство дуже мотивує. Дійсно приємно, коли ти можеш дві доби не спати, нервувати, але таки знайти річ, яка потрібна на фронті. Особливо, коли ти ще чуєш за це слова вдячності. Це дуже цінно.
Почну з того, що волонтерством я займаюсь досить давно. Ще з університетських часів я їздив дитячими інтернатами та інтернатами-притулками для людей з синдромом Дауна. Ми відвозили їм гуманітарну допомогу, проводили майстер-класи, допомагали з навчанням та й просто приділяли трохи більше уваги, ніж могли дати їм вихователі. Потім трапився Майдан та медична місія.
Тому, коли 24 лютого почалась війна, особливих вагань щодо подальших дій у мене не було. Я вирішив лишитись у Києві, аби працювати й допомагати максимально усім, чим зможу.
Саме тоді у нас з'явився гуманітарний штаб “Наш Київ”. Сказати, що це дається легко та піднесено, це відверто збрехати. Можливо, у великих фондах, де організатори платять заробітну платню своїм добровольцям, де немає питань з робочими руками та транспортом, все трохи інакше. Та коли вас десять однодумців, і вам потрібно за день розвантажити декілька 5-тонних машин, розібрати товари за категоріями, відвантажити частину іншим волонтерам, відправити щось поштою і ще купа бозна-чого, сил не вистачає.
Бувало таке, що виходиш о 8 ранку на зміну й повертаєшся додому об 11. Добре, коли встигаєш щось з’їсти в обід. Та інколи такої розкоші нема, не кажучи вже про те, щоб сісти та перепочити.
Життя завжди вносить свої корективи. Якщо до війни через свою професію я добре розбирався у сучасних модних тенденціях та знав напам'ять усі назви культових сумок Dior та Gucci, то зараз я майже професійно розбираюсь у дитячому харчуванні та підгузках.
Робота волонтера — це не щось романтичне і «рожеве». Це важна як фізична, так й емоційна праця. Це постійний вибір: віддати частину продовольства військовим, чи залишити для постраждалих на окупованих територіях. Замовити корм для покинутих у притулках тварин, чи медичні препарати для літніх людей.
Кожен раз ти йдеш на компроміс з совістю, керуючись «проблемою вагонетки». Проте, попри десятки негативних моментів, бути волонтером — це щастя, щось схоже на наркотик. Ти розумієш, що робиш щось хороше, щось безкорисне, і це заряджає тебе подібно до атомного реактора. Це надихає працювати, аж поки руки не затерпнуть від втоми, поки спина не почне кричати «досить. І лише тоді ти сідаєш випити ковток кави та знову зриваєшся тягти кудись мішок або сортувати гуманітарну допомогу.
Разом з іншими інструкторами у Солом'янських котиках ми ведемо курси домедичної допомоги на полі бою. Навчаємо комбатантів самопорятунку та порятунку інших бійців за світовим стандартом Tactical Combat Casualty Care. Щоб кожен і кожна могли самі собі зупинити критичну кровотечу, врятувати побратима чи посестру від непрохідності дихання та інших поранень.
Я ніколи в житті ще не працював так напружено й так довго. Раніше можна було трохи відкладати, переносити, пропускати дедлайни, тепер — ні. Курси майже щодня, з 09 ранку до 18:00-20:00 вечора. Сотні людей за день. Якби я вів такі самі курси за ті гроші, яких вони реально вартують, заробляв би кілька тисяч на місяць, при навантаженнях у кілька разів менше. Але гроші зараз неважливі.
За три місяці ми навчили, напевно, тисячі чотири-п'ять людей. Тільки за останні два тижні разом з іншими інструкторами навчили більше ніж 2.5 тисяч. Такими темпами нашу ціль у 10 тисяч навчених до кінця року зробимо набагато раніше.
Чому я взагалі волонтерю? По-перше, хочу, щоб якомога менше людей жило в руському світі. Я відчуваю, як він проявляється у людях підступною брехливістю, кривавою жорстокістю, жадібною корупцією, холодним спітнілим страхом, відсутністю емпатії, людяності та самоаналізу, егоїзмі, імперській зверхності, расизмі та відчуженості. Хочу не дати поширитися цим проявам в Україні, а згодом викорінити їх. Хочу світ доброзичливих людей, які довіряють та піклуються одне про одного. Для цього треба вибороти перемогу у війні, а потім виховати нових вольних людей. До лютого я боровся з корупцією, як із тодішнім коренем проблем. Тепер проблема просто стала іншою і глибшою.
По-друге, трохи соромно, що я не брав участі у Революції Гідності. Тож зараз, скажімо, відпрацьовую свої старі незакриті гештальти. Формую себе як свідомого громадянина, який сам вирішує, що добре, а що погано.
Ну, і по-третє, не можу не займатись цим, бо ці знання рятують життя кожен день. Хороші інструктори зараз на вагу золота, особливо зважаючи, що є купа некомпетентних людей. Запитів на навчання на кілька місяців вперед, тому часу займатися чимось іншим немає.
Чому люди волонтерять?
Перше й найголовніше — завдяки волонтерству люди об’єднуються заради однієї мети, тобто перемоги. Кожен із нас має щось робити: хтось стоїть з автоматом, хтось працює, а хтось реалізує себе для допомоги іншим. Це може бути пошук грошей, амуніції для військових або просто підтримка сусідів.
Однак є й інші причини, чому люди йдуть волонтерити. Зокрема, є ті, хто таким чином лікують власний біль. Уявімо людину, яка втратила близького на фронті. Завдяки волонтерству вона знаходить для себе нову місію — допомагати вже його побратимам. Ця участь дозволяє людині поряд з горем відчути ще й свою необхідність.
Також є природний поклик, коли людина просто не може не піти волонтерити. Такі люди здебільшого енергійні та мають внутрішній ресурс. Вони хочуть допомагати та не можуть стояти осторонь. Неважливо, йдеться про війну або інші умови. Такі люди завжди відчиняють двері назустріч та допомагають іншим.
Четверта причина — це риси характеру. Є люди-”рятівники”, які хочуть усім допомогти, часом не питаючи, чи взагалі та допомога потрібна. Інколи такий підхід навіть шкодить, оскільки не всі люди по той бік готові приймати допомогу або елементарно її потребують.
П’ята причина — релігійна мотивація. Віряни можуть вбачати у волонтерстві шлях до спасіння їхньої душі.
Волонтерство також може рятувати ту людину, яка пропонує допомогу. Наприклад, за синдрому біженця волонтерство компенсує вину від “втечі”. Це дійсно знімає напруження та покращує самопочуття тих, хто картає себе за рішення виїхати закордон.
Важливо розуміти, що будь-який зі шляхів волонтерства потрібен, перш за все, самій людині, яка обирає робити добро. Зараз, у цей момент людина хоче бути співзалежною у хорошому сенсі цього слова. Однак це не назавжди. Настає період, коли психіка наповнюється роллю волонтера й буквально спустошується. У людини вичерпується ресурс. Тоді вона починає шукати інше заняття, щоб відновитися й, можливо, з часом знову повернутися до добрих справ.
Волонтерство для багатьох стає відправною точкою росту. Завдяки цьому людина може повірити в себе, власні сили й те, що вона може. Після досвіду волонтерства люди часто обіймають лідерську роль й започатковують власні ініціативи з вчинення добрих справ. Таким чином волонтерська роль перетікає вже до інших учасників процесу, але за підтримки цієї людини.
