На початку квітня орки залишили Ірпінь, Бучу та інші міста Київської області. Фото звідти шокують: тіла цивільних на дорогах, розграбовані квартири та вщент зруйновані об’єкти інфраструктури. Ірпінь чи Бородянка сьогодні — це радше видовище апокаліптичного фільму, ніж реалії, в які досі важко повірити. Але, на жаль, це далеко не фільм.
Під обстрілами та без жодних умов в Ірпені працювали лікарі, які до останнього допомагали місцевим та рятували поранених. Ними керував очільник міської лікарні Андрій Левківський. Він розповів “Нашому Києву” про пологи під “градами”, поїздки в гуманітарних бригадах та власну сім’ю, до якої він боявся не повернутися.
З перших днів війни я попросив колег не виходити на роботу — зачинити всі амбулаторії та перейти у режим надання екстреної медичної допомоги. Основна робота проходила в Ірпінській міській поліклініці (вул. Садова, 38). Декілька днів лікарі ще приходили до закладу та консультували пацієнтів, але потім стало зрозуміло, що в цьому немає сенсу. В Ірпені залишилася одна медична бригада — я, декілька колег-лікарів та добровольці, які раніше працювали в Києві. Ми самі надавали невідкладну допомогу та консультували тих, хто цього потребував.
З кожним днем ситуація ставала дедалі напруженішою. Почалися перші “прильоти” в Ірпінь. Ми повністю перейшли на перший поверх, де надавали необхідну медичну допомогу. Також облаштували підвал, де разом ночували.
Окупанти відрізали від нас лікарню в Бучі, перервали зв’язок з пологовим у Ворзелі. Паралельно почали з’являтися перші поранені з Тероборони. Нам потрібно було забирати їх з лінії вогню, тому одного дня ми поїхали до Бучі та взяли там дві швидкі, оскільки на той момент вони вже не їздили по місту.
Далі поранених ставало більше — що бійців, що цивільних. Якщо військових рятували бронежилети, то прості жителі часто надходили у важкому стані. Були й “двохсоті”, й “трьохсоті”. Жінки та діти теж.
Переважно ми лікували людей з осколковими пораненнями, але й від куль було немало постраждалих. Пам’ятаю, як родина у спробі евакуації з Бучі потрапила під перехресний вогонь. Ми врятували тітку та дитину, але, на жаль, чоловік та жінка померли.
Був випадок, коли три будинки поруч з дитячим відділенням обстріляли з “градів”. Постраждав хлопець 17-18 років. Ми його врятували, потім перевезли до ірпінського військового госпіталю, який лікував людей у тяжкому стані.
Були поранені серед дітей, були смерті. На жаль, нам не вдалося врятувати трилітню дівчинку. Зізнаюся: чоловіки-медики плакали.
Та й загалом працювати у таких умовах страшно. Уявіть: тебе накривають “градами”, ти падаєш на підлогу, а за декілька секунд встаєш та йдеш далі рятувати поранених. У такі секунди емоції на межі — це важко витримати що фізично, що морально.
На території поліклініки вже є дві могили. Вагітна жінка з чоловіком при спробі евакуації з Гостомеля потрапили під обстріл. Чоловік загинув на місці, жінку тяжко поранили. Ми її врятували, однак вона втратила дитину.
Доводилося приймати пологи. Оскільки пологове відділення відрізали, це випало на долю нашої бригади. Без світла, у холоді та під обстріли ми допомогли народитися чотирьом дітям. Добре, що один з лікарів — акушер-гінеколог у минулому, а я за спеціальністю анестезіолог. Дякувати Богу, всі дітки народилися здоровими.
Я сам маю двох дітей. Дуже важко — чути постійні сльози та отримувати повідомлення про те, що дітям треба батько. Пригадую, коли нас “накривало” кожні 10 хвилин, я заходив у Приват24 та пересилав останні гроші дружині. Вона питала: “Навіщо ти це робиш?”. Доводилося вигадувати різні причини — що зникне зв’язок абощо. Я не розповідав, наскільки моторошно було навколо. Лише просив друзів допомоги родині, якщо я не виживу.
Виїзд та робота в гуманітарних конвоях
Одного дня снаряд прилетів у нашу поліклініку. Ми, наївні, думали, що нічого не станеться, — навіть намалювали на будівлі червоні хрести. Але, на жаль, війна їх не розбирає. Від снаряда постраждав один з корпусів поліклініки, зникли вода та світло. Опалення теж не було. В Ірпені на той час вже точилися тяжкі бої, тому залишатися в місті стало небезпечно. Не було жодних методичок від МОЗу або інших органів, як діяти у подібних ситуаціях. Тому я самостійно ухвалив рішення про евакуацію лікарів. Я буквально погрозами змусив свій колектив поїхати. Було усвідомлення: нічого путнього з того, що лікарі залишаться в окупованому місті, не буде. Так можна втратити хороших спеціалістів. Тому спершу ми відправили з міста жінок, а 3-4 березня з чоловіками виїхали самі. Облаштувалися в обласній лікарні, де працювали у гуманітарних конвоях — їздили до Білогородки, в Ірпінь, Ворзель та Бучу, щоб лікувати поранених.
Posted by Андрій Левківський -офіційна сторінка on Wednesday, March 9, 2022
Ми постійно грали на межі “фола”. На російських блокпостах нас постійно обшукували, клали обличчям у землю, демонстративно стріляли поруч. Одного разу нас майже не вбили свої ж тероборонівці. Хтось пустив плітку, що на швидкій такого класу їздить ворожа ДРГ. На той момент машина вже була побитою, а всередині була кров. Та й ми, чоловіки, так заросли, що точно не виглядали як медики. Сплутати нас з ворогом було неважко.
Найстрашніше було їздити через блокпост поблизу Стоянки. Місцеві орки були щось занадто жорстокими. “Шмонали” так, що на під’їзді постійно були затори. Роздягали до поясу, шукали електроніку. Лунали погрози: якщо до 17.00 не виїдете цим маршрутом, залишитеся там. Проїжджаючи повз них, доводилося балансувати на межі життя та смерті.
Що було в Ірпені під час окупації
Ірпінь не був повністю окупований. Але дім, в якому я жив, потрапив під окупацію росіян. Вони декілька тижнів там хазяйнували. На швидкості заїхали у двір та зламали паркан. Всередині все перевернули, але, дякувати, стіни цілі. Сусіду не так пощастило — будинок згорів. Те ж саме сталося через дві ділянки від мене. Усі будинки обстріляні, тому видовище, зізнаюся, не з приємних.
Мій будинок розташований поруч з ЖК Green Yard. Я щодня їздив у той бік та просив людей виїхати з міста. Деякі послухали, хтось залишився, чогось чекаючи. Коли регіон повністю окупували, усіх мешканців вигнали з квартир, обшукали та зігнали у підвал. А це — десять будинків. Вдома позабирали все цінне, зламали сейфи та покрали зброю для полювання. Знаю, що полонених вибудували у шеренгу та обрали вісьмох, яких потім стратили. Інші так і жили в підвалі. Додому підіймалися рідко, тільки якщо дуже попросять.
Ми одними з перших заїхали в Ірпінь після його звільнення. На той момент місто ще не було зачищене. На вулицях лежали тіла тих, хто потрапив під обстріл. Багато загиблих було у будинках: хтось помер від браку ліків, когось завалило після потрапляння снаряду. У кожному кварталі є могили, де-не-де — братські.
Ірпінь сьогодні
Зі звільненням Ірпеня частина лікарів одразу повернулася в поліклініку. Зараз ми працюємо за тим самим принципом, що й до виїзду — надаємо невідкладну допомогу та видаємо ліки. У пошкодженій частині плівкою замотуємо вікна та прибираємо скло. Дякувати, вже є вода та освітлення.
Щодо інфраструктури, я впевнений: ми відновимося. Дякувати, амбулаторії не так сильно постраждали. З нуля доведеться відновлювати лише амбулаторію в Гостомелі. Реальна проблема — це зібрати назад колектив, оскільки в місто досі просять не повертатися. До того ж багато лікарів вже влаштувалися або за кордоном, або в медустановах по Україні.
Головне — аби не було другого “заходу”. Це Ірпінь вже не переживе.
Усі фото: Андрій Левківський - офіційна сторінка / Facebook
