“Буча відпочиває”, — ці слова Арестовича про Бородянку та Макарів на початку квітня пройшлися медіапростором, як українці пройшлися зарозумілістю росіян. Бучанський регіон щойно деокупували, почали з’являтися перші згадки про братські могили та розстріли місцевих. Буча стала словом-синоніном геноциду та пролунала на міжнародних медіамайданчиках. Але ситуація в Бородянці, за словами Арестовича, виявилася ще гіршою.
На сьогодні у містечку триває розмінування. Журналісти вже опублікували фоторепортажі вщент зруйнованих будівель, тіл на дорогах та обстріляного пам’ятника Шевченка, який красномовно зажурився. Проте що саме відбувалося у місті з початку війни, Шевченко сказати не може. Зате можуть місцеві, які на власні очі бачили, як “рускій мір” руйнує їхні життя.
Цю історію нам розповіла Наталя, яка разом з 11-річним сином зустріла війну в рідній Бородянці.
Це перша частина серії розповідей про Бородянку. Згодом ми опублікуємо текст іншої очевидиці, в якому вона оповість про те, що відбувалося у місті пізніше, під час тотальної окупації.
Бородянка, перші дні
Зранку 24 лютого Наталя поверталася з роботи у Бородянку. Стандартні година-півтори добирання додому перетворилися на чотири години пересадок та пошуків маршрутів. Скористатися автобусом до містечка можливості не було — вона їде через Гостомель, який на той момент вже обстрілювали. На “Академмістечку”, де розташовані зупинки до міст-сателітів Києва, утворився мертвий затор. Тому Наталя добиралася у декілька етапів: спочатку дісталася ТРЦ “Lavina”, звідти — Бучі. Жінку підвіз водій, якому не дали проїхати у Київ. Вже з Бучі Наталя доїхала до Бородянки маршруткою за 100 гривень.
Цілий день у місті було тихо. Наталя з сином ночували вдома. Але 25 лютого серед місцевих почалася паніка.
Колишній чоловік Наталі, АТОвець у минулому, того ж дня пішов у військкомат. Домовився, що на наступний день його заберуть на фронт. Поруч перебували майже двісті чоловіків, які планували йти в тероборону. Але зброї у місті не було, тому автомати отримали лише ті, хто першими стояли у черзі. “Чоловіки дуже обурювалися. Яка ж то тероборона?”, — пригадує враження екс-чоловіка Наталя.
У ніч на 26 лютого в місті стало чути постріли. Родина вперше спустилася у підвал будинку через дорогу, в якому зараз повністю зруйнований один з під'їздів. Жінка, яка відчиняла підвал, нанесла переносок, щоб люди могли сидіти з електрикою та грітися через обігрівачі. “Але в підвалі все одно було дуже холодно. Ми з сином так замерзли, що о 3 ночі на власний ризик вирішили піти додому”, — розповідає Наталя.
Родина прокинулась під звуки пострілів. Жінка уточнює: стріляли далеко, тому паніки не було. До останнього не вірилось, що до Бородянки щось долетить.
Навіть батьки жінки, які мешкали у Малині, не змогли переконати її виїхати з сином — настільки нереальним здавалося захоплення Бородянки.
26 лютого разом з чоловіком Наталя прийшла до військкомату, але відділення вже було зачинене. Не було розуміння, чому так сталося. Хлопці, які прийшли записатися у тероборону, шукали командирів, щоб запитати про ситуацію. Але нікого не знайшли.
“Моєму чоловіку запропонували ходити Бородянкою та контролювати місто. Тільки це його дуже розізлило. Невже він мав воювати 5 років, щоб без зброї ходити Бородянкою та “дивитися на обстановку?”, — передає чоловікові обурення Наталя.
Вже потім чоловік пригадував, що в той день до військкомату під’їхала синя машина. Невідомі чоловіки сказали, що у військкоматі вже нікого не дочекатися. Хлопці порадили нашим чоловікам тікати, бо “в місті буде *опа”.
На той момент у Бородянці вже не було місцевої влади. Голова міста втік, про що знали місцеві жителі. Ще працювали аптеки, люди ходили містом, але напруження посилювалося.
Бородянка, прихід орків
“27 лютого постріли стали гучнішими, — пригадує Наталя. — Вже почали з’являтися фотографії ворожих колон зі Здвижівки та Небрату (сіл поруч з Бородянкою — ред.). Але ми все одно заспокоювали себе, що колони пройдуть, а нас чіпати не будуть. Ну, навіщо їм Бородянка?”
Щойно починало “гупати”, сім’я спускалася до власного підвалу. Наталя жила на вул. Центральній з боку заїзду в Бородянку — “на кругу”, як кажуть місцеві. Саме цю вулицю найбільше зруйнували орки. Обстріляні будинки вул. Центральної потрапили на найвідоміші фото з Бородянки. На сьогодні п'ятиповерхівка Наталі — єдина, яка вціліла серед приміщень у тому районі.
“А потім почала їхати техніка, — пригадує жінка. — Через “круг” рушали танки в бік Макарова. Почалися пожежі. Пам’ятаю стовп диму, коли орки обстріляли нафтобазу біля вокзалу. По центральній вулиці міста поїхали “смерчі” та “гради”.
28 лютого у Бородянку заїхали танки. Почалися хаотичні обстріли по житловому сектору.
“Пам’ятаю, як я стояла на кухні на своєму четвертому поверсі. Сусідці прилетіло з танка у стінку кімнати”, — пригадує жінка.
Обстріли стали регулярними. Переважно Наталя з сином ховалися у коридорі, але вночі спускалися у підвал. Гупало так, що летіли шибки, а в під’їзді вибивало вікна.
“Коли обстріли затихали, ми виходили надвір — обговорити з сусідами побачене. Постійно думали над тим, аби потрапити у бомбосховище під садок “Буратіно”. Але до 1 березня він був зачинений. Думаю, до того моменту його використовували з іншою метою”, — розповідає Наталя.
1 березня над Бородянкою почали літати літаки, стали сильніше гатити. Стріляли що у бік Макарова, що у бік Бучі. “Тоді стало дійсно страшно”, — зізнається жінка. Містом поїхали колони окупантів з БМП, “градів”, танків, вантажних машин та ін. Щоправда, їх підбивали — містяни. “Мені розповіли, як у ворожий “град” попали коктейлем Молотова, після чого він загорівся”, — згадує Наталя. Його залишки стояли на “кругу” до деокупації.
До 5-ої вечора обстріли не вщухали. Наталя почала думати, де заховатися: “Вдома ставало сидіти дедалі важче, оскільки орки вже перебували на вулиці. Спуститися у підвал теж було не варіантом — могли побачити та розстріляти”.
Але враз обстріли вщухли. Тоді Наталя подумала: або зараз — або ніколи. Зібрала найнеобхідніші речі, схопила сина й побігла у підвал. Сіли під цегляною стіною, стали чекати.
А потім полетіла перша бомба.
“Ми й не зрозуміли, що сталося. Бачили, як піднявся пил, на голову почала сипатися цегла. Ми з сусідами перебралися у другий коридор. Тільки за 5 хвилин прилетіла друга бомба. У підвалі вибило двері. Ми попадали на землю, прикриваючи собою дітей. Вдарило так, що задзвеніло у вухах”, — розповідає жінка.
У людей почалася паніка. Всі розуміли: якщо бомба попаде у їхній будинок, більше з підвалу не вийде ніхто. Наталя згадує, як жінка з 3-літньою дитиною та чоловіком в темряві побігли до батьків у приватний сектор. Іншим батькам сказали брати дітей та бігти до садочка, поки є час. Від пострілів там вибило двері та вікна, тому в приміщення можна було зайти.
“Ми виходимо надвір, а будинок поруч з рестораном повністю у вогні, — емоційно каже Наталя. — Рами лежать на асфальті, стирчать кабелі. Словами не передати, що це за картина. Під’їзд будинку, у якому ми ховалися вперше, склався. Я досі не знаю, чи були там люди”.
Щойно Наталя з сином дісталися підвалу садочку, окупанти скинули ще дві бомби. Хоча це було на відстані, стіни задрижали. Люди навколо плакали. О 8 вечора прилетіло ще дві. “Я подзвонила мамі, сказала, що не знаю, що буде далі, — каже Наталя. — Мене почало трусити. Благо, син тримався. Навколо все горіло, місто поглинув дим”.
У підвалі на той час перебувало багато дітей та літніх людей. Чоловіки знесли з дитячого садочку постіль та матраци. Наталя та інші почали вмовляти дітей поспати, хоча заснути не зміг ніхто.
“О 22:15 на місто скинули сьому та восьму бомби. Підозрюю, це були якраз ті будинки на вул. Центральній, які зруйновані найбільше, — каже жінка. — А потім стало тихо. Люди навіть змогли поспати”.
Наталя так і не змогла заснути. Підвал затягнуло смородом від диму, дихати було практично неможливо. Неочікувано зранку на порозі з’явилася жінка, яка добою раніше таємниче зникла з підвалу садочка. Виявилося, вона домовлялася за автобуси, щоб вивезти місцевих.
“Тоді нас знайшов мій колишній чоловік. Ще 26 лютого він поїхав до батьків у село, щоб спробувати знову записатися на фронт. Але щойно він почув, що росіяни не залишили з нашого “круга” живого місця, терміново поїхав з братом нас забирати”, — додає жінка.
Чоловік бігав підвалами та розшукував родину. Дивом знайшов Наталю та сина у садочку. Одразу сказав збиратися, щоб виїхати, але жінка спочатку сумнівалася. “Ну, куди їхати, коли мені було страшно?”, — каже Наталя. Але чоловік сказав, що потрібно спробувати, поки бодай є шанс.
З однією жіночою сумкою та спальним мішком чоловік вивіз Наталю та сина до села Майданівка. Згодом жінці вдалося додзвонитися до інших людей, які перебували разом з нею у садочку. Їх все ж евакуювали — вивезли до сіл навколо та розмістили у закладах освіти.
“Більше я не можу говорити про те, що саме відбувалося у Бородянці, коли ми поїхали. Я сама стежу за подіями з новин. Знаю лише, що ця евакуація стала останньою. Тоді вдалося вивезти понад сімсот людей”, — каже Наталя.
6 березня росіяни накрили з “градів” село, в якому переховувалася жінка з родиною. Вони переїхали до села Пісківка, де дві доби прожили у гімназії. 8 березня їх вивезли до Хмельницького, а звідти родина самостійно дісталася Польщі.
“Будинки на “кругу” зруйновані вщент. Ресторани та аптеки згоріли, від деяких приміщень не залишилося й сліду. У квартирі, де я жила, були орки. Все розграбували й зробили там мотлох. Але я хочу додому. Там мій дім, і якби не було страшно, я сподіваюсь на повернення”, - підсумувала Наталя.
Далі чекайте на другу історію з Бородянки — під час тотальної окупації.
