З 1 листопада Київ — у «червоній» зоні карантину. Це практично локдаун, але з послабленнями для вакцинованих та людей, що мають негативний результат тесту на «ковід». За декілька днів до обмежень у центри вакцинації вибудувалися довгі черги. Доходило навіть до сутичок та поліції.
У Київській області «червона» зона настала ще 30 жовтня. Там медики вгамовують істерію людей вже декілька днів. Ми поговорили з лікаркою, яка працює в одній з амбулаторій області — про черги, антивакцинаторів, агресію та психологічні зриви, які все частіше трапляються у працівників медичної сфери.
Історія — анонімна, але там є чому повчитися навіть без імен.
— почала лікарка нашу розмову. Ми намагалися зідзвонитися декілька днів поспіль, але кожного разу ввечері у жінки не було сил балакати. — Я просто хочу зачинитися вдома й більше ніколи не чути про вакцинацію».
Поговорити вийшло тільки у неділю ввечері, 30 жовтня. Йшов другий день жорстких карантинних обмежень у Київській області. Розмова була емоційною, місцями — з нецензурною лексикою. Якщо порівнювати із записом інтерв’ю на початку вакцинації, зараз голос лікарки змінився. Він став змучений і водночас істеричний. Психологічний стан жінки точно став підірванішим, аніж це було пів року тому.
«У мене горить телефон. Вірите? У неділю, вихідний, не ви єдина хочете від мене щось про вакцину. Дзвонять пацієнти, дзвонять знайомі. Дзвонять навіть ті, кого я в очі не бачила. Не знаю, де вони тільки мій номер беруть. Заходжу у магазин — люди питають про вакцину. Повертаюся додому — сусіди питають про вакцину. Скрізь одна вакцина.
Ми розуміємо важливість того, що відбувається. Вакцинація — єдиний спосіб подолати коронавірус. З щепленням є шанс захворіти, але хвороба переноситиметься легше. 95% госпіталізованих — невакциновані. Але держава поставила медиків у неможливі умови. Як можна було скинути вакцинацію на первинну ланку? Ми — лікарі, у яких вдосталь своєї роботи. Зараз навала хворих на «ковід», щорічні планові вакцини дітей та дорослих, а ще й основна робота з пацієнтами. Уявіть 100% завантаженості, на яку накинули ще таку ж кількість. Сил на це у людини в якийсь момент не вистачити.
Норми щодо зроблених вакцин на день у нас немає. Колимо стільки, скільки можемо. Поки дуба не даси. Раніше просили записуватися на усі вакцини, крім CoronaVac, адже вона колеться найшвидше з усіх. Тепер ввели обмеження. Ми порахували, що не можемо щепити більше ніж сто вакцин за день. Це на одного лікаря та на одну медсестру. Після 80-тої вакцини мозок відмовляється працювати. У нас маленька амбулаторія, лікарів не вистачає.
Буквально на минулому тижні лікарка відщепила зранку 80 людей, повернулася на прийом — а там було ще близько ста хворих. Скажіть, хто таке витримає?
Найбільша біда — це брак кадрів. Декларації у всіх лікарів переповнені. Ми два місяці активно шукаємо нових колег. Але який дурень піде працювати у таке пекло? На подібну навалу треба ще якнайменше двох спеціалістів. Ага, нам би своїх втримати. Одна медсестра вже звільнилася. Часто на вакцинацію виходить акушерка, яка спеціально зсуває свій прийом на другу половину дня, а в першу допомагає вбивати дані пацієнтів у бази. Безкоштовно, просто їй нас шкода.
Щоб зрозуміти, наскільки лікарям важко, не вистачить слів для пояснень. Нещодавно наша медсестра повернулася додому й втратила свідомість. Чоловік не хотів потім відпускати її на роботу. Лікарка, що з нею працює, так і сказала: якщо вона не вийде, я звільняюся. Я не витримаю.
«Мені на роботу»
Щойно оголосили про можливий локдаун, охочих вакцинуватися стало у п’ять разів більше. Ми тільки звикли до об’ємів, оптимізували роботу в умовах постійних тестів та щеплень — нате цунамі. Не знаю, як у Києві, але до нас часто приїжджають зі столиці й кажуть, що там записи на 10 днів уперед, тому хочуть вакцинуватися у нас. Ми формуємо списки десь на чотири дні.
Ніхто вже не думає за здоров’я. Ті, хто хотів щепитися для себе, вже давно це зробили. Запит усіх пацієнтів зараз — вакцинуйте, бо мені на роботу. Ще й наїжджають, що ти йому невчасно це робиш. Агов! Сертифікат видається тільки після другої вакцини, а дійсним стає через 2 тижні після щеплення. Що ви хочете прискорити — правила?
Що найгірше, контингент «а мені на роботу» — проблемний та істеричний. Ці люди кричать, стукають ногами у двері, ловлять тебе за руки. Вони виливають бруд, постійно щось вимагають з претензіями. От тільки на днях був чоловік, який залетів у кабінет з криком, що йому треба сертифікат вже на завтра, і що «він 8 годин стоїть у станка». Я йому у відповідь: «А ми тут у стелю плюємо, так? Давайте порівнювати станки з медициною, нема мені чим займатися».
Найбільше невихованих — серед дорослого населення. Молодь теж трапляється, але вкрай рідко. Пам’ятаю, як літня жінка істерично питала, а чи пускають з цим сертифікатом «в амтобус». Я ж не транспортна комісія якась, щоб це знати.
Останнім часом я виходжу перед початком вакцинації і, як робот, починаю крок за кроком пояснювати на весь натовп процедуру. Зазвичай доходить з першого разу. Але був чоловік, який не пускав мене у кабінет, бо перепитував, чи «дам я йому якусь бумажку про вакцину». Ну, я по другому колу давай пояснювати, що й куди. Він наче слухає, а потім каже: «Я пойняв. Так буде якась бумажка чи нє?» На цьому етапі в мені почала закипати злість. Тоді молоді хлопці поруч не стрималися і гаркнули на нього. Чоловік одразу все зрозумів.
У суботу, перший день локдауна у Київській області, на вакцинацію пішла моя знайома. У неї тяжка форма діабету та дитина з інвалідністю. Ми пів року вагалися, чи варто їй робити щеплення. Але вона сказала, що боїться тяжких наслідків від коронавірусу, тому хоче отримати вакцину. Так ось, вона практично втікала з амбулаторії після процедури. Потім виливала мені шок у телефон — на кшталт «Як ви працюєте у таких умовах».
Але апофеоз був 1 листопада. Група людей намагалася штурмом взяти амбулаторію, ніби на "Чорну п'ятницю" за телевізором. Я почала кричати, що викличу поліцію та журналістів. Подіяло. Але досі шокована тим, як люди наважилися силою прориватися у заклад.
Я вже й забула, як це — працювати не понаднормово. Амбулаторія відчиняється о 8, вакцинація стартує з 9, ми починаємо приходити з 7-ої. Черги вже стоять. Щойно хочемо зайти, натовпи напихуються за нами. Був чоловік, який дуже наполегливо намагався потрапити в амбулаторію раніше, ніж вона відчиняється для пацієнтів. Я його зловила й перед всіма кажу: «А ви у магазин теж заходите ще до того, як він відчиняється? Відповідайте!» Чоловік присоромився, розвернувся і почав штовхати інших людей на вихід з фразами: «А ну пішли звідси, давайте, хутчіше!»
На території містечка є військова частина, я знаю звідти начальника. Він постійно питає, чим може нам допомогти. Я жартома відповідаю: «А ви щодня присилайте по 20-30 солдатиків, хай дисципліну тримають в амбулаторії!».
Декларації та «Дія»
Сертифікат вакцинації можна отримати тільки тоді, коли є декларація. Тому з ростом запитів на щеплення зросла кількість запитів на угоди з лікарями. А вільних місць нема. Люди не хочуть цього чути. Кажуть: «Мені не до цього було». Три роки «не до цього». А тепер «не до цього» мені.
Ще одна проблема — це «Дія». Як же часто пацієнти наїжджали на нас, що у них не підтягується сертифікат у додатку! Перевірка з головою не проходить — ні, це ви щось у базі налажали! Вже й дописи писали, й роз’яснення команди щодо користування «Дією» репостили. Ні, все одно ми винні. Дякувати, зараз «Дія» скасувала перевірку даних кивками голови. Менше стресу буде.
Загалом винними роблять не тільки нас, а ще й мерів та президента особисто. Всі вмить стали поганими. Поясність, у чому? У тому, що ви не хотіли вакцинуватися, поки був час, а зараз не можете за першим бажанням щепитися? Стоп-стоп, вакцинація триває понад пів року. Влітку ми людей за руки тягнули на щеплення, аби назбирати потрібну кількість на дози.
Раніше не питали, чи хтось хоче вакцинуватися. Кололи — та й все. У мене досі шрам від вакцини проти натуральної віспи, яка руку роз’їдала. Якби не вакцинація, ми б вже повимирали від холери, віспи та інших інфекцій.
Психологічні травми
Жахливо не те, що пацієнти неввічливо до нас ставляться. Жахливо, що ми починаємо їх ненавидіти. Щойно йдеш на роботу й бачиш чергу під дверима амбулаторії — хочеш втекти додому. В голові одна думка — повикидати пацієнтів й забути, що ти лікар. Колеги регулярно повторюють одну й ту саму фразу: «Коли настане той день, що я більше не піду в амбулаторію».
Ми щодня травмуємо психіку. Помітила, що серед колег матюкатися почали навіть ті, хто ніколи цього не робив раніше. Правильно кажуть, що нецензурна лексика знімає стрес. Інакше у нас не виходить.
Робота нас вбиває. Починається апатія до всього. Я вже п’ю заспокійливі, думаю, як скоро піду до психотерапевта. Допомога медикам потрібна вже зараз, інакше первинна ланка розсиплеться. Це вже почалося.
