Харківська, Київська, Житомирська, Запорізька та Херсонська області — це лише частина регіонів, де людям довелося пережити жахи війни. Зґвалтування, обстріли, голод та розстріли стали для них явищем, з яким доводилося стикатися бодай не щодня. Свідки подій отримали травму війни, на яку іншим при спілкуванні необхідно зважати.
Ми розпитали психотерапевтку, як потрібно розмовляти з тими, хто пережив травматичну подію — що можна казати, а що ні.
Всі українці зараз переживають нелегкий період. Війна впливає на всіх, навіть якщо хтось перебуває у безпечному регіоні. Однак є люди, які потрапили в епіцентр війни. При комунікації з ними потрібно зважати на цей факт.
Найперше, що потрібно зробити при зустрічі з людиною, яка пережила травматичну подію, — не вдиратися в її простір, не нав’язувати спілкування чи бажання допомогти. Це означає поважати право постраждалих мовчати та залишатись наодинці.
Потрібно зрозуміти, чи хоче людина вступати в комунікацію. Якщо є зоровий контакт і відчуття, що людина не проти поговорити, краще уточнити це словами. Наприклад: “Чи можу я з Вами посидіти? Як Ви?”.
Якщо людина відгукується, то найкраще, що можна зробити — це просто вислухати те, що вона захоче розповісти. У жодному разі не можна ставити прояснювальні чи уточнювальні запитання. На кшталт, як це було, що ти при цьому відчував тощо. Такі питання здатні повторно травматизувати людину.
Так працює психологічний захист. Він необхідний, щоб психіка змогла справитись з травмою.
Однак, якщо людина сама хоче поділитися пережитим та зможе це зробити природно, подібна розмова може мати навіть психотерапевтичний ефект. Природно означає говорити те, що спадає на думку, в тому темпі та тими почуттями, що є наразі у людини.
Як реагувати слухачеві?
- Жодним чином не оцінювати те, що розповідає людина навпроти. Ні самі події, ні почуття, що людина переживає зараз чи переживала тоді. Оцінка може бути як знецінюючою, так і привносити додаткові негативні сенси, що може нашкодити людині.
- Не слід говорити, що я розумію те, що ви пережили. Виключення — якщо слухач дійсно пережив те саме. Краще сказати як є: “Навіть не уявляю, що ти пережив”.
- Не привносити жодних додаткових сенсів. Наприклад, казати, що ти жертва і постраждав від події. Це називається віктимізацією жертви. Чому цього робити не варто? Людина може постійно ідентифікувати себе з цією позицією та ніби як в ній застрягнути. Коли людина "застигає" в травмі, вона перестає помічати щось інше, відкидає, що в її житті може бути щось краще. Йдеться про стосунки, рідних, друзів, професію, хобі та все інше. Важливо розуміти та транслювати, що людина — це набагато більше, ніж те, що з нею відбулось. У її житті, скоріш за все, було багато хорошого до травматичної події. Так само буде в майбутньому.
- Не знецінювати, не узагальнювати, не порівнювати. Вони здатні порушити природне проживання травматичної події. Якщо такій людині кажуть, що не варто злитись, ненавидіти абощо, у неї ніби забирають можливість прожити всю ту ненависть, яка необхідна, щоб вийти з позиції жертви.
- Також неадекватною буде повна відсутність якоїсь реакції. Так, ніби нічого не було, або те, що розповідає людина навпроти, не зачіпає. Важливо бодай якось відреагувати — наприклад нагадати, що все скінчилось. Необов’язково щось казати. Реакція також може проявлятися невербально. Коли слухач відчуває емпатію, але при цьому мовчить, це теж свого роду терапія для того, хто пережив травму.
- Можливою підтримкою буде обійняти людину за руку або за плече. Але перед такою дією потрібно обов’язково запитати: “Можна я тебе обійму чи візьму за руку?”
