“Вони позахоплювали всі вежі, інженерне обладнання. Тому в нас перебої з інтернетом та зі зв’язком, все працює погано” — сказала на початку розмови героїня цього матеріалу. Вона знаходиться в окупованому Херсоні від самого початку війни. Зв’язок з людьми, які перебувають в захопленому окупантами місті зник кілька днів тому. Зараз його частково поновили, але ніхто не знає, наскільки стабільним він буде. Це текст про те, як два місяці жити в окупації. Ми лишили героїню анонімною та прибрали з тексту деякі факти та назви, аби ніяк її не скомпрометувати.
Коротко про себе
Я живу в Херсоні 25 років, ми переїхали сюди в кінці дев’яностих. Увесь цей час працюю шкільним вчителем.
Початок війни
У школі була дистанційка пов’язана з карантином. Але того дня ми вже мали виходити очно. Десь о шостій ранку я встала, почала збиратись на роботу, але побачила повідомлення директорки школи: “Всім сидіти вдома, почалася війна”. Потім мені подзвонила колега та сказала, щоб я відкрила вікно. Я це зробила і почула сирену. З 2014 року в нас постійно проводили навчання, оскільки ми стали прикордонною територією, після того, як Росія анексувала Крим. Заняття з цивільного захисту проходили на дуже високому рівні — ми працювали з дітьми, складали екзамени. Тому можна сказати, що я одразу розуміла, як себе поводити. Ми зібрали тривожні валізи та увімкнули телевізор.
Люди одразу почали скуповувати у магазинах всі продукти, ліки, знімати готівку. Наразі у нас сильний дефіцит готівки.
З 24 по 26 лютого у нас не було вибухів. Ми почали їх чути ближче до березня, бо до 28 числа окупанти в Херсон не заходили — бої точилися на околицях. Це райони Антонівського мосту, Олешок, виходу на Миколаїв. І хоча всередині міста окупантів не було, 26-27 лютого почалися проблеми з виїздом, вони скрізь поставили свої блокпости.
Голий і босий Херсон
На початку війни звідси виїхали СБУ, поліція, прокуратура. Тобто Херсон лишився голим і босим, хоча це прифронтове місто. Тут знаходились військові частини, техніка, кордони, заміновані проїзди. Пізніше я дізналася, що у нас було кілька рівнів захисту і чомусь жоден не спрацював. По суті, росіяни пройшли маршем всю Херсонщину. Саме звідси вони пішли на Мелітополь і взяли в оточення Маріуполь. А в Херсоні бої були лише біля Антонівського мосту. Тоді загинуло багато наших, а їх тіла довго не могли забрати.
Вийшовши звідси рашисти одразу захопили ГЕС у Каховці та АЕС в Енергодарі. У мене є упереджена думка, що серед керівництва все-таки були зрадники. Росіяни надто швидко пройшли всі ці рівні захисту, захопили електростанції та змогли взяти в оточення Маріуполь.
Розстріляна Тероборона
З 25-26 лютого у Херсоні почалася паніка, люди почали виїжджати. Місто покинув очільник області Геннадій Лагута. Мер, звісно, лишився з нами. Першого березня у місто зайшли рашисти. Вони одразу розстріляли нашу Тероборону на Шуменському. Там, у скверику, були розкидані близько 70 тіл. Херсонська Тероборона була гола й боса, вони абсолютно нічого не мали. Ніякого захисту, бронежилетів, автоматів. Звичайні хлопчики вийшли з коктейлями Молотова проти танків. Був зрадник, який їх викрив. І їх усіх розстріляли.
Помста від росіян
Росіяни мстили за те, що їх зустріли коктейлями Молотова. Вони почали стріляти по жилих кварталах. Ми сиділи у коридорі як миші, бо не знали, коли їх танк заверне на нашу вулицю. До моєї колеги уламок снаряду залетів у квартиру, там багато чого згоріло. Також окупанти поцілили у школу і розбили наш ТРЦ “Фабрика”, бо там ховалися залишки Тероборони. У хлопців не було ніякої зброї, а по них стріляли танками. В ТРЦ почалася пожежа, туди виїхала команда рятувальників і росіяни їх розстріляли. Швидку допомогу теж розстріляли. Я навіть не знаю, чи врятувалися хлопці з Тероборони. Ніякої інформації про це немає.
Мародерство
Після того, як розвалили ТРЦ “Фабрика” почалося загальне мародерство. Виносили абсолютно все. Рашисти просто стріляли в магазин, потім заходили та брали що хотіли. В інтернеті є відео, як вони виходили з ТРЦ “Європорт” з величезними мішками награбованого. Після окупантів почали мародерити місцеві. Їх зупинила наша Муніципальна варта та звичайні люди з палками та битами. Дивишся на все це... Мародерять вони, а соромно тобі. Ну як так можна? Наче люди не останній шматок хліба доїдають, гарно одягнені. І старі, й молоді, і хлопці, й дівчата. Потім це затихло, слава Богу.
Протести
Ми вийшли з будинку лише на третій день. Тоді вже все трохи устаканилось, не було ніяких вибухів. Рашисти одразу захопили будівлю обласної ради, але майже місяць не чіпали прапори. Протягом цього місяця люди активно виходили на акції й розповідали окупантам, що Херсон — це Україна. Ті зрозуміли, що їх тут не чекають. 13 березня я взяла свого сина, чоловіка, племінника, його друга і ми всі разом пішли на протести. 13 березня — це день визволення Херсона від німецько-фашистських загарбників, нас зібралось близько п’яти тисяч людей. І того ж дня рашисти вперше відкрили вогонь. Вони почали стріляти по ногах і вгору.
Пізніше приїхала їх Росгвардія і щоразу, як на площу виходила демонстрація, в людей кидали гранати зі сльозогінним газом, світло-шумові гранати, стріляли по ногах. Загалом, всі демонстрації почали розганяти.
Колаборанти та каральні акції
Колаборантів у нас вистачає. Наприклад блогер Кирило Стремоусов. Його вже всі знають, проти нього СБУ відкрила кримінальне провадження. Але таких проросійських, як Стремоусов на весь Херсон не більше сотні. Основна маса — це проукраїнські громадяни.
Як мені розповіли, росіяни перевдягаються у цивільний одяг, ходять на акції, слухають, записують, дізнаються інформацію про активістів. Потім вони пробивають, де живуть ці люди та приїжджають до них. Найчастіше це роблять вранці, о 5-6 годині. Якщо їм не відкривають — вони просто підривають двері, забирають людей і ті потім зникають.
Спочатку рашисти перевіряли квартири, шукали Тероборону. “Хороші люди” злили їм адреси тероборонівців, колишніх АТОшників, СБУшників, мисливців. Окупанти ходили цими адресами й шукали людей. У моєї знайомої чоловік служить в ЗСУ. Вони увірвались до неї у дім з самого ранку, а вона там сама з дитиною. Звісно, що чоловіка не було вдома. Добре, що її з дитиною не чіпали. Але винесли все, що їм сподобалося та повністю розбили оселю.
Ще один знайомий розповідав, що до його батьків, яким близько 80 років, вломилися, підірвали двері та зрозуміли, що помилилися квартирою. Перевірили документи, розвернулися й пішли. Добре, що лишили живими.
Таким чином “рускій мір” нав’язує свої “дружбу і любов”. Тотальне залякування.
Провокації
Позавчора місто обстрілювали. СБУ попереджала людей про можливі провокації. Росіяни бахнули по місту “Точкою-У”, щоб потім звинуватити ЗСУ. Вони розіграли таку “зрадоньку”: “Дивіться, вони вас спеціально обстрілюють!”. Містом постійно розганяються чутки про те, що ми не потрібні Україні, що ніхто нас не звільнятиме. Коли вдарили “Точкою-У”, то на місці одразу ж з’явився російський кореспондент, хоча була комендантська година. Звісно, він розповідав, що це ЗСУ стріляло, а хороші рашисти збили ракету. Дивишся на це все і не знаєш, як реагувати. Чи межи очі їм плюнути, чи що. Чи вони думають, що якщо росіяни одноклітинні, то херсонці такі самі?
Плани окупантів та нова “влада”
Спочатку говорили, що ми будемо “ХНР” (Херсонська народна республіка), тепер говорять, що одразу приєднаємось до Росії. Хочуть вводити свої “тугрики” (рублі) нікому не потрібні. Вони намагаються давити морально. Але ми тримаємо стрій.
Окупаційна влада у місті з’явилася ще десь у середині березня. Організатором цього став Стремоусов. Він зробив якийсь “Комитет спасения “За мир и порядок”. Проте основна його аудиторія — це кримчани та росіяни. Херсонців там дуже мало. Стремоусов відверто погрожує людям, які називають його зрадником.
Коли приїхала Росгвардія, то вони почали знімати прапори й шукати активістів. А Стремоусов почав збирати навколо себе різних колаборантів. Спочатку всі думали, що його поставлять мером. Але мером зробили якусь людину... Нам навіть його обличчя не показали. А головою області начебто став наш колишній мер Сальдо. Цікавий персонаж, я навіть не зрозуміла, чому рашисти поставили саме його. Начальником військової адміністрації теж зробили когось незрозумілого. Крім Сальдо я взагалі нікого не знаю, а їх портретів навіть у соцмережах не було.
Звісно, дистанційно працює наш справжній мер — Колихаєв. Завдяки йому в місті є світло, опалення, газ, вода, ходять тролейбуси, маршрутки, печеться хліб, вивозиться сміття, люди отримують пенсії. Нам навіть зарплати нараховують. Над усім цим працює Колихаєв. Також, якщо відбуваються обстріли, він одразу виїжджає на місце. У нас було багато переселенців із сіл, у яких точилися бої, ми їх приймали. Мер також цим займався, разом із волонтерами. Я не його прихильниця, бо за ним також водилися грішки. Але зараз він все це робить.
Магазини
Великі мережі супермаркетів у нас не працюють. Кілька магазинів по місту допродають те, що лишається і потім зачинятимуться. Там лишаються тільки сторожі, які дивляться за майном. Полиці порожні, в магазини нічого не завозять. Працює тільки “Таврія-В” - це мережа південних супермаркетів. Але вони функціонують лише тому, що самі випікають хліб, як для продажу, так і для волонтерів. Решта магазинів, які належали великим мережам, припиняють своє існування. Працюють лише маленькі приватні магазинчики, які знаходяться в будинках і на районах.
У нас є цікава мережа магазинів, яка називається “Апельсин”. Думаю, що СБУ потрібно зайнятися її власником. Цікаво, чи платить він податки, тому що касові апарати не працюють і розрахуватися карткою у цих магазинах неможливо. А ще, в них є продукти російського походження, завезені з Криму. А їх звідти везуть, ще й активно. Українські продукти та гуманітарні вантажі не пускають, а з Криму — аж бігом. У нас, на консервному комбінаті, зробили оптову базу, на яку приїздять постачальники з окупованого півострова. Там наші всякі-різні зустрічаються з ними й купують продукти.
По суті, до нас повернулися дев’яності — вся продукція лише на базарах і вона продається з машин. Товариші, які грабували та мародерили тепер продають все з автівок учетверо дорожче. Але в гривнях.
Валюта
Звісно, що у нас ходять гривні. Вони хотіли ввести рублі з першого квітня. А в Геніченську вони вже ходять, до того ж активно. Але це тільки там, в усій іншій області люди користуються гривнями. На рублі, звісно, ніхто переходити не хоче. А в Геніченську просто багато колаборантів, які перейшли на бік рашистів. Там завжди було більше проросійських громадян.
Постановчі мітинги
Росіяни зривають наші прапори, руйнують наші пам’ятники. Особливо героям Небесної сотні та загиблим бійцям АТО. Вони їх просто розвалюють, знищують, вішають свої ганчірки замість наших прапорів. Потім знімають різні ролики й видають це за свою перемогу. Вони вже завозили своїх “гастролерів”. Це має дуже смішний вигляд. Привезли автобусами чоловік 20-30, вручили їм прапори. Але ж видно, що то не наші. Стояли якісь злякані. Так само вони роздавали гуманітарку.
Вчителі та школи
Вчителі працюють дистанційно, у нас продовжується онлайн-навчання. Але управлінням освіти було вирішено завершити навчальний рік, на окупованих територіях, 30 квітня. Це зробили, щоб школи менше чіпали. Бо в Геніченську директорів вже примушують складати списки вчителів, які з 1 вересня погоджуються працювати за новими програмами. Їх відправлятимуть у Крим, на перекваліфікацію. А взагалі, наскільки я знаю, з 1 травня вони хочуть поновити навчання і привезти з Криму своїх вчителів.
Настрої окупантів
Місцеві намагаються якомога менше контактувати з російськими військовими. Але мені здається, що їх настрої... Коли ми виходили на мітинги, то деякі військові відверталися і ховали обличчя. Ми проходили повз російський БТР, кричали “Слава Україні!”, а вони ховалися. Деякі з них налякані. Важко тримати місто, у якому тебе ненавидять. І вони це розуміють. В будь-який момент вони можуть отримати сюрпризи від партизанів. Тому росіяни сказали, що якщо загине хоча б один їх солдат — вони розстріляють десятьох мирних людей. Перших, які їм трапляться. Це правило діє не тільки в місті, а й в усій області.
Виїзд з міста
Зелених коридорів немає, люди виїжджали на свій страх і ризик. Але з миколаївського напрямку почала наступати наша армія і тепер там проїхати неможливо. Була дорога через Снігурівку, але там люди часто підривались. Рашисти мінують поля, узбіччя, ґрунтові дороги. Одного разу самі окупанти привезли поранених дітей, які там підірвались. Загиблих ніхто не підбирає, бо туди неможливо дійти через міни. Люди розшукують своїх рідних, які виїхали й по дорозі пропали. Але тепер ця дорога на Снігурівку теж прикрилася, якраз перед Великоднем. Звідти також наступають наші. Була ще дорога на Кривий Ріг, яку теж закрили. Зараз нібито з’явився новий маршрут через Мелітополь (ніч проводити там) на Запоріжжя. Але це також небезпечно.
Найбільше людей виїжджали, коли відкрились звірства у Бучі. Були колони по п’ять тисяч машин, у кожній мінімум 4-5 людей. Можна уявити скільки мешканців міста виїхали.
Моторошні історії
Коли звільнять нашу область, то будуть і друга, і третя, і четверта Бучі. В селах відбувається щось страшне. Там шантажі, зґвалтування, мародерство, вбивства. В одному із сіл рашисти увірвались в покинуту хату, знайшли там самогон, напилися і позасинали. Доки вони спали, то не виходили на зв’язок. Їх командування не знало, куди вони поділися. Подумали, що місцеві десь їх прибили й розстріляли за це пів села. Просто тому, що ті виродки набухалися і не вийшли на зв’язок.
Навіщо лишатися в місті
Деякі люди не виїжджають і дивляться за квартирами та будинками. Я працюю в школі й мені потрібно продовжувати роботу, заповнювати документи. А ще, у мене чоловік і дорослий син. Я їх тут не кину. А з ними виїхати важко, та й власної машини у нас немає. У чужі машини чоловіків здебільшого не беруть. Беруть жінок, дітей, пенсіонерів, людей з інвалідністю. Тоді більше шансів виїхати. А ще, я не виїжджаю тому, що комусь потрібно зустрічати українську армію, коли вона прийде.
Коли я чую вибухи, то мені на душі стає тепло. Я знаю, що це наші підходять і вони вже близенько. З одного боку мені страшно, а з іншого — я радію. Ми розуміємо, що рашисти не здадуть місто просто, вони за нього чіплятимуться. Але ми готові до цього морально і знаємо, що повинні робити.
