Божевільне бажання ідеалу. Як це — жити та страждати від синдрому відмінника

Дехто з нас пам’ятає, як у 5 чи 6 класі батьки казали: «От би ти став відмінником». У вас такого не було? Тоді вітаю. Адже для мене це невинне бажання батьків, мабуть, стало вирішальним.

У школі я ніколи не була заучкою. Навпаки: бунти, протести, якийсь кіпіш — за цим усім точно стояла Віка. Проте такий характер не заважав мені бути розумною дитиною.

Батьки ніколи не сварили мене за оцінки. Тільки тато час від часу психував, що мені погано дається математика. Сидіти за уроками він не міг, тому що у нього часто уривався терпець від того, наскільки довго я «в’їзжаю» у тему. Так, часом це доводило мене до сліз.

Проте страху закінчити школу без медалі не було. У 9 класі мені самій чогось вирішилося забрати те кляте кругле барахло додому. Я пробую пригадати причини, які мене до цього привели. Тільки, крім жарту із тату, згадати нічого не можу.

Діло було так. Оскільки Віка була бунтівницею, у 14 років їй захотілося набити на нозі татуювання. Велике таке, на всю ікру. Тоді у трендах був олдскул, тому свою тату я бачила у формі рушниць та троянди, яка мала їх обплітати. Така собі присвята улюбленому гурту Guns’n’Roses. Проте батьки поставили умову: хочеш тату — здай ДПА вище за 10 балів кожен. Ну, мені нічого не залишалося, як скласти іспити на «відмінно». Тату я все одно не отримала.

В 11 класі історія повторилася. Я знову почала плакатися батькам про те, що хочу «бабочку на поясниці» (сарказм). Мама була не проти, але тато знову взяв на слабо. Пам’ятаю ту фразу, яка нічим не відрізнялася від ультиматуму два роки тому: «Здай ЗНО — буде тобі тату». Чого я повелася, не знаю. Тільки ЗНО я здала практично на максимум, а омріяні рушниці все одно не отримала.

Тепер до пояснень. Ця історія дійсно зі мною трапилася, проте я називаю її жартівливою причиною початку божевільного синдрому відмінниці. Реальних причин я згадати не можу, оскільки це не у моїй психологічній владі.

Завдяки високим балам ЗНО я вступила до універу Шевченка. Віці хотілося максимуму, який на той час могла дати освіта. Універ став повтором школи: я знову нічого не зубрила, але мізки допомогли випуститися з червоним дипломом. На біса, спитаєте ви? Сама не знаю. 

Просто я не могла так не зробити.

Десь на четвертому курсі я почала усвідомлювати, що моє життя стало дивним. Я почала все планувати, подорожі розписувала буквально по годинах, а будь-який предмет, який не лежав рівно, вибивав мене зі стану гармонії. Певно, тоді я почала усвідомлювати, що у мене — синдром перфекціоніста, або більш звичне нам «відмінниці».

У житті це проявляється так: ти не можеш закінчити жодну справу, поки не доведеш її до ідеалу. Коли я кажу «жодну», то це — буквально. Навіть прибирання вдома перетворюється на шалене вимивання найменшої краплини. Моя подруга та сусідка за сумісництвом жартує, що у мене якийсь компульсивний синдром. Особливо, коли руки дотягуються до кухонних стійок, на яких стовідсотково знайдеться пляма.

Ліля Лісовська,

психологиня, психотерапевтка

Синдром відмінника — це історія про дитячі травми. Він залежить від виховання батьків, правил та традицій у родині. Впливають навіть такі елементарні маркери, як чи дозволяють дитині залишати на столі папірець, чи змушують одразу викидати у смітник.

Є ряд причин, які призводять до синдрому відмінника:

  • брак уваги, любові та турботи з боку близьких;
  • відсутність похвали та заохочення;
  • завищені очікування;
  • психологічний тиск. Батьки ставлять умови: «Якщо ти таким не будеш, ми не дамо тобі цього». Тиск часто приводить до того, що дитина від одного погляду батька чи мами починає трястися у страху;
  • жорстке покарання — за оцінки, зовнішній вигляд, звички та навички. Дитина не дотягує до намальованого батьками ідеалу, а тому починає страждати.

Тільки уявіть, як з цим синдромом на роботі...

Я називаю «відмінника» моїм даром та прокляттям. З одного боку, я можу відповідати за кожен свій проєкт та матеріал. Поки він не стане принаймні схвальним, я нікому його не віддам. Це означає перечитування тексту по 10 разів, сумніви та правки самої себе навіть коли стаття вийшла. Проте з другого боку всередині хтось наче тримає у тисках та каже: «Ти мусиш це зробити ідеально, і жодних поблажок!».

Пригадую випадок на телебаченні. 3 роки тому я працювала тележурналісткою та ведучою проєкту. Мені постійно треба було відстежувати етап монтажу. Не те щоб мене хтось просив. Просто я не могла пустити випуск в ефір, поки не видивлюся його до дірок у моніторі. Одного вечора я настільки перегоріла на роботі, що почала істерично плакати. Редактор поставив до сюжету ще одну задачу, і мені конче треба було зробити її саме о 8 вечора. Коли мої завивання почали чути всі у ньюзрумі, журналісти покликали на допомогу цього самого редактора. Через ріки сліз та соплів я розказала йому, що дуже втомилася і не можу зараз зробити те, про що він попросив. Бачили б ви ці очі. Виявилося, що завдання мені дали на декілька днів вперед. І ніхто не вимагав робити його поночі, розуміючи, що вже пізно. От і робіть висновки.

Після телебачення я перейшла у друковані видання. Думаєте, мене попустило? Я ніколи не відкладу на завтра те, що можна зробити сьогодні. Так, я вб’юся і доповзатиму ввечері до ліжка, тільки не перенесу написання статті на завтра.

А на наступний день сидітиму без діла і казатиму собі, що я дурепа.

До речі, про «діло». Дивним чином воно завжди мене знаходить. Я настільки не дозволяю собі відпочивати, що постійно шукаю що поробити. Трапляється, я пишу статті на тиждень вперед (як зараз роблю з цією колонкою). Для мене норма — працювати на вихідних. Я люблю займатися різними проєктами, і коли такого немає, мій мозок починає деградувати. Звісно, я могла собі все це придумати. Але без діла я починаю битися головою об стіну і казати собі, що я ні на що не спроможна. 

Ліля Лісовська,
психологиня, психотерапевтка

Коли закладаються підвалини синдрому відмінника, людина починає боятися помилитися, а результат має бути досягнений за будь-яку ціну. «Відмінники» часто залежать від думки оточення, у них страждає самооцінка. Такі люди не вірять у власні сили, не вважають свою роботу цінною. Це все призводить до закриття людини в собі та подальших психічних проблем.

А як же відпочинок?

О, це зовсім інша історія. Як вже казала, я практично не вмію відпочивати. На вихідних частенько доводиться робити власні проєкти, і на них я, очевидно, вбиваюся не менше. Тільки це виглядає як наркоманія, коли від перенапруги ти починаєш кайфувати. Мене заряджає відчуття постійного ритму, проте за два роки воно ж довело до розладу тривожності. Так, щоб з пігулками й безсонними ночами. Я не вмію відпускати й не паритися через дрібниці: маленька невдача вибиває мене зі стану стабільності. Вечорами фаталістичні думки руйнують сон, адже я нон-стоп прокручую якісь сумнівні установки. 

Замість того, щоб сказати: «Нічого ж не сталося, це тільки перша спроба!», я отримую: «Яка ж ти бездара, нічого у тебе не вийде».

Часом з цими думками вдається боротися. Часом вони доводять мене до сказу. Але ще частіше у мене відбуваються провали. Трапляються дні, коли все, що ти можеш — просто лежати на ліжку та безприцільно дивитися у стелю. Організм настільки виснажується від постійної погоні за перфектністю, що в один момент вирубається і відмовляється працювати. Так, моє тіло влаштовує мені ж забастовки.

А стосунки...

Краще взагалі не починати цю тему. Оскільки все в житті мені хочеться зробити ідеальним, стосунки — не виключення. Проблеми я сприймаю в штики, а нерівності одразу хочу виправити. І неважливо, що кохання — неідеальне. Я ж мушу його таким зробити!

Колись ми з хлопцем щиро балакали про те, що нам не подобається одне в одному. Я, як заведено перфекціоністу, обережно виклала йому список того, що мені б хотілося змінити. Все, що сказав він — «Віка, мене часом бісить твій трудоголізм і оцей синдром відмінниці». Що б ви розуміли, у мене набагато більше проблем всередині, аніж ці дві характеристики. Проте мого хлопця саме вони дратують найбільше.

Ліля Лісовська,

психологиня, психотерапевтка

Синдром відмінника буквально впливає на все життя. Якщо він є у чоловіка, йому важко побудувати стосунки. Хлопець підбиратиме пару за стандартами, які йому заклали батьки. Але ідеал знайти нереально. Чоловіки-відмінники беруть усі зобов’язання на себе і не підпускають до них жінок. Вони не вірять, що хтось може зробити це краще за них самих.

Жінки-відмінниці не дозволяють собі бути інакшими. Вони виконують усі зобов’язання, навіть якщо їм цього не хочеться. Не постає питань «А чи можу я це зробити взагалі». Є тільки «я повинна». Вони все тягнуть на собі.

«Відмінникам» загалом важко пустити до свого світу ще когось. Такі люди часто залишаються самотніми.

Труднощі виникають й у кар’єрі. «Відмінники» чітко дотримуються планів і мусять все робити згідно з ними. Вони не бачать інакших варіантів. Люди настільки сильні у власних переконаннях, що не чують порад. Для них правильно — це тільки так, і ніяк інакше. Психотерапевтам ці концепції дуже важко міняти.

Людина стає заручником програми відмінника. Вона живе за одним стандартом та однією схемою життя. Організму, тілу, психіці важко піти іншим шляхом. Якщо десь вдається відійти від норми, відмінник починає займатися самобулінгом. «А чому я так не зробив», «Так же мало бути краще». Вони дуже себе критикують, а це прямо відображається на здоров’ї.

То що з цим усім робити?

Та нічого. Жити. Я кожен день борюся з тим, щоб перестати все контролювати, та змушую себе відпускати ситуації. Це дається дуже важко. Здається, що зараз все полетить шкереберть, а ніхто інший, окрім тебе, цього не виправить. Тільки — о, диво! — карма якимось чином сама все ладнає. Світ не розривається, щоб викликати Месників. Ти починаєш брати хвилини перепочинку та дозволяти собі випадати із божевільного ритму. Наприклад, втікаючи у ліс на вихідні чи дивлячись серіали. Мені навіть вдається не гнобити людей, які патологічно нічого не роблять та стараються «відсидітися» на роботі. Але з цим важче, бо тут працюють вже й інші установки — про справедливість, спільну справу та інші мотиваційні штуки.

Я не зневажаю себе та свій синдром. Так, у нього багато дефектів і він добряче псує мені життя. Проте синдром відмінниці виділяє мене серед інших, дозволяє постійно генерити креатив та створювати продукт. Якщо приборкувати свого «відмінника», він будує ім’я та репутацію. Адже прогрес — за активністю та лідерством. На жаль, інакше цей світ не працює.

Поради, як подружитися з перфектним альтер-его

Ліля Лісовська,

психологиня, психотерапевтка

Перш за все, відмінникам потрібно змінювати своє мислення та сприйняття світу. Треба позбуватися постійного оцінювання оточення, себе, якихось дій. Відпускати — це головне правило для того, хто хоче позбутися синдрому відмінника. Ніхто і ніщо не ідеальний.

Друга порада — вчитися розставляти пріоритети та бачити варіанти. Раджу казати собі: «Сталося так, а могло бути інакше». Треба роздумувати над тим, а як це — інакше. Коли в голові вимальовуються варіанти, їх можна починати застосовувати у реальному житті. І навіть якщо щось не вийде, нічого страшного. Важливо дозволяти собі помилятися.

Ми не повинні відповідати жодним думкам та вимогам. Тим більше під них підлаштовуватися. Людині не потрібне нічиє схвалення, окрім власного. І про це собі треба регулярно нагадувати.