Статьи 22.05.2020

Де вони? Хто очолював Київ за часів незалежності

Де вони? Хто очолював Київ за часів незалежності
Леонід Кравчук і Представник президента у Києві Іван Салій (праворуч). Фото: thebabel.com.ua

Історія Києва знає давню традицію самоврядування. В різні часи воно було влаштоване по-різному. Ми дослідили, хто очолював столицю в період незалежності ― як потрапили на свою посаду очільники столиці, чим запам’яталися і де вони зараз. У першому випуску рубрики «Де вони?» ми розповідали про Олександра Мосіюка, який фактично став першим Головою Київради часів незалежної України.

В другій частині розказуємо про декомунізатора Василя Нестеренка та представника компартії Івана Салія.

Як столиця вчилась демократії та формуванню органів влади

Після здобуття Незалежності в Україні почала вимальовуватись нова процедура формування органів влади. Наприклад, у Києві саме на початку 90-х років з’явилось двовладдя ― розділення посад голів Київради та голови виконкому. Наслідки цього ми відчуваємо і сьогодні, адже посади голови КМДА і Київського міського голови розділені досі.

В 1992 році ні комуністи, ні демократи не мали більшості в Київраді. Це ставало причиною постійних конфліктів, блокування роботи столичної влади та перенесення відповідальності один на одного.

Виконуючий обов’язки голови Київради демократ Олександр Мосіюк викликав сильне несприйняття з боку комуністичної групи. Йому вдалось провести ряд історичних рішень: підняти синьо-жовтий прапор над Київрадою, заборонити діяльність Компартії в столиці, націоналізувати її майно, знести пам’ятник Леніну на площі Жовтневої революції (нині Майдан Незалежності ― ред.) і інше. Але в результаті це тільки заблокувало роботу ради.

Тому для прийняття рішень довелось шукати компроміс ― депутати домовились про розділення посад. Шляхом перемовин відбулось пакетне голосування, в результаті якого 2 березня 1992 року головою Київради депутати обрали Василя Нестеренка, головою виконавчого комітету Київради ― представника комуністичної номенклатури Івана Данькевича.

Це був експеримент серед депутатського корпусу паралізованої Київради, в результаті якого голова ради почав керувати пленарними засіданнями, а голові виконкому надали виконавчі повноваження та право призначати керівників підрозділів при виконкомі. Всі прийняті радою рішення мали підписувати і Нестеренко, і Данькевич.

Василь Нестеренко народився в 1943 році в Киргизькій РСР. У 1965-му закінчив Київський державний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю економіста, де пізніше 6 років був деканом економічного факультету. В 1990 році на перших демократичних виборах Василя Нестеренка обрали депутатом Київради.

Іван Данькевич народився в 1952 році на Чернігівщині. Освіту здобув у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка за спеціальністю радіо-фізика. Кар’єру будував в Компартії. У 1990 році був обраний депутатом Київради.

Але Данькевич займав посаду лише кілька тижнів. Вже за три дні після розділення посад у Київраді, 5 березня 1992 року, Верховна Рада прийняла закон «Про Представника Президента України». Згідно цього закону, саме президент призначав голову виконавчої влади в столиці. Тодішній президент Леонід Кравчук 20 березня призначив своїм Представником у Києві Івана Салія замість Івана Данькевича. Салій народився 1943 року на Чернігівщині. Закінчив Київський політехнічний інститут за фахом інженера-механіка. Був одним з визначних діячів Компартії у Києві. В 1990 році його обрали депутатом Верховної Ради України.

Іван Салій. Фото: bulvar.com.ua

Очолювати Київраду продовжив Василь Нестеренко. Але його не можна сприймати як мера в сьогоднішньому розумінні цього слова. Кияни не обирали Нестеренка міським головою ― за нього проголосували колеги-депутати.

Нові станції метро та декомунізація ― чим відзначилась столична влада

Василь Нестеренко пройшов до Київради як представник демократичного табору. Він зіграв визначну роль у процесі декомунізації та українізації Києва. Саме за його пропозицією 20 липня 1990 року Президія Київради проголосувала за основу рішення про підняття синьо-жовтого прапора над муніципальною будівлею.

Василю Нестеренку вдалось розблокувати діяльність Київради. Зокрема, при його перебуванні на посаді, було відкрито нові станції метро ― «Славутич» та «Осокорки». Також було побудовано станцію «Теличка», проте, станція не функціонує і досі.

Під головуванням Нестеренка Київрада прийняла низку рішень щодо перейменувань станцій метро. Зокрема, 2 лютого 1993 року було перейменовано вісім станцій: «Жовтнева» ― «Берестейська», «Дзержинська» ― «Либідська», «Червоноармійська» ― «Палац “Україна”», «Львівська» ― «Львівська брама» (не функціонує), «Мечникова» ― «Кловська», «Піонерська» ― «Лісова», «Більшовик» ― «Шулявська», «Ленінська» ― «Театральна», «Комсомольська» ― «Чернігівська». Також Київрада планувала перейменованувати станцію метро «Дружби народів» на «Новодницьку». Але цю пропозицію напередодні голосування викреслили з проекту ― зробив це голова виконкому Салій.

Станція метро «Більшовик» (нині ― «Шулявська»). Фото: retroua.com

Декомунізація в столиці не обмежувалась станціями метро. Київрада під головуванням Нестеренка перейменувала більшість вулиць, площ, парків, які носили комуністичні назви. Наприклад, вулиця Леніна була перейменована на вулицю Богдана Хмельницького, вулиця Жовтневої революції ― на Інститутську, вулиця Чекістів ― на Пилипа Орлика, вулиця Рози Люксембург ― на Липську тощо.

Керівник виконкому Іван Салій навпаки був представником комуністичної номенклатури ― займав посаду Першого Секретаря партії Подільського району столиці. Але доволі швидко зрозумів настрої в суспільстві. Тому напередодні здобуття Незалежності він відкрито виступив за надання Україні більшої самостійності та відставку тодішнього Першого Секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького. Коли Салія запитали, чи може Компартія співпрацювати з Народним Рухом України, той відповів: «Мусимо!». Все це викликало до нього симпатії серед демократів та самостійників.

Іван Салій, згідно діючого тоді закону про Представника Президента у столиці, мав дуже широкі повноваження. Зокрема, брав безпосередню участь при формуванні рішень місцевої ради, бюджету, займався розпорядженням землі тощо.

Страйк транспортників, звинувачення в корупції та зловживанні владою

Період, коли Нестеренко та Салій обіймали свої посади, відзначився масштабним страйком працівників столичного пасажирського транспорту. Він розпочався 16 лютого 1993 року і паралізував Київ.

Спочатку транспортники висунули дві основні вимоги: підвищення зарплатні та забезпечення рухомого складу запчастинами. Однак вже наступного дня страйкарі додали до цих вимог політичні: відставка міської адміністрації та проведення референдуму про дострокові вибори в парламент.

Яку роль у протиставлені страйкарям зіграв голова Київради Нестеренко, сказати важко, оскільки інформації про це знайти не вдалось. Але діяльність Салія у подавленні протестів була дуже помітною.

Іван Салій на противагу учасникам протестів 22 лютого 1993 року видав розпорядження про ліквідацію бунтівного Куренівського тролейбусного депо №4 і перетворення його в ремонтно-механічну майстерню. Щоправда, наступного року депо фактично відновило роботу.

Куренівське тролейбусне депо №4. Фото: transphoto.org

Протидіючи страйку, Салій в ранкові та вечірні години «пік» організував рух відомчих автобусів за найпопулярнішими маршрутами трамвая і тролейбуса. Через кілька днів Кабінет міністрів ухвалив рішення, згідно якому до Києва привезли 500 військових ― вони мали виконувати роботу страйкуючих водіїв громадського транспорту. Це рішення примусило транспортників відступити і 24 лютого вийти на роботу.

У своїй діяльності Салій відзначався жорстким регулюванням всіх процесів і протистоянням з Київрадою. Не обійшлось і без скандалів. Зокрема, 20 жовтня 1992 року адміністрація Салія виділила кредит в 1,5 мільйонів доларів під 5% на п’ять місяців фірмі «Україна-Моторс» для будівництва ресторану «Ельдорадо» та розробки проекту готелю в центрі столиці. Але кошти так і не повернули, а директор фірми, громадянин РФ Володимир Гражданкін, зник ― його подали в розшук. Наразі він веде бізнес в Росії. Все це сприяло тому, що депутати Київради звинуватили Салія у зловживанні повноваженнями та корупції.

Крім того, Салій на вимогу президента Леоніда Кравчука відмовився звільнити для МЗС колишню будівлю міського комітету Компартії на Михайлівській площі, 1 ― саме в цій будівлі на той час знаходилась адміністрація столиці. Салій пояснив свою відмову тим, що їм просто немає куди переїжджати. На зустрічі з дипломатами на початку квітня 1993 року президент Кравчук сказав, що якщо до 10 квітня будівлю не буде звільнено, Іван Салій буде знятий зі своєї посади. У результаті 12 квітня 1993 року Кравчук звільнив Салія з посади Представника Президента у Києві, яку той займав трохи більше року.

Леонід Кравчук і Іван Салій. Фото: bulvar.com.ua

«Причина ― в тривалому протистоянні держадміністрації і Київради, де аж 300 депутатів ніяк не могли ужитися з виконавчою владою. Ну і верхам, звичайно, не подобалася моя безкомпромісна позиція під час відомого страйку транспортників. Та й взагалі, навіщо було Кравчуку і Плющу тримати градоначальником столиці «незручного» Салія напередодні президентських виборів?», ― пояснював потім своє звільнення Салій.

На посаду Представника Президента 29 квітня 1993 року було призначено Леоніда Косаківського, якому після місцевих виборів 1994 року вдасться об’єднати в своїх руках всю владу столиці, зупинивши двовладдя.

Що було після звільнення

Іван Салій не зник з української політики. У 1995-1996 роках був керівником Контрольної Служби Президента України (Леоніда Кучми), згодом, у 1996-1997 роках, ― радником прем’єр-міністра Павла Лазаренка. Балотувався у народні депутати у 1998 році по 220 виборчому округу в Києві, але не пройшов, посівши друге місце. Згодом знову повернувся у київську політику, зайнявши посаду заступника голови КМДА Олександра Омельченка у 1999-2000 роках. Потім у 2000 році Салія обрали народним депутатом. У Верховній Раді він спершу входив до фракції «Реформи-конгрес», потім ― до депутатської групи «Трудова Україна». Але на цьому Салій не зупинився і згодом став уповноваженим представником фракції партії «Єдність». Після завершення депутатських повноважень, у 2002-2003 роках, знову став заступником голови КМДА. Після чого встиг побути першим заступником Міністра транспорту у зв’язках з Верховною Радою в уряді Віктора Януковича. Що не завадило йому стати довіреною особою кандидата Віктора Ющенка на президентських виборах 2004 року.

У 2006 році Салій знову балотувався в народні депутати по списку Громадянського блоку «Пора-ПРП», але блок до парламенту не пройшов. Але від того ж блоку в столиці, який очолював Віталій Кличко, Салій потрапив до Київради. Хоча це не завадило йому стати радником новообраного мера та виконуючим обов’язки заступника голови КМДА ― Леоніда Черновецького. Салій був звільнений у 2007 році.

У 2014 році він балотувався в мери столиці, але здобув лише 12 тисяч голосів, що дало йому 0,91% підтримки киян.

Василь Нестеренко на своїй посаді пробув до кінця каденції Київради 1994 року. Знову не балотувався і повернувся працювати до Київського університету. Там він був завідувачем кафедри економічної теорії та управління народного господарства економічного факультету. Трагічно загинув 11 березня 1998 року. 

Могила Василя Нестеренка. Фото: wikipedia.org

Читайте також: «Де вони? Хто очолював Київ за часи незалежності (частина перша)»

16%
84%
0%
0%
Такий email не зареєстровано у системі
Введите свой электронный адрес, на который мы отправим вам новый пароль.
Поле не должно быть пустым и содержать кириллицу
Спасибо!

Ваше сообщение принято.

Сожалеем :(

Во время обработки что-то пошло не так.

Bы можете отправить сообщение на электронный адрес betatest@nashkiev.com