Оля вже рік волонтерить як бойова медикиня і допомагає військовим ЗСУ. Вона їздить на фронт та рятує військових з пораненнями. Дівчина була на запорізькому напрямку, Донеччині, з’їздила у дві ротації на медичному евакуаційному автобусі, який вивозить поранених з лінії фронту. А сьогодні сама відправляє екіпажі бойових медиків.
У цій історії вона розповідає про те, як обрала війну попри ментальний розлад, про ставлення рідних та порятунок військових.
Шлях до фронту
Волонтерство завжди було в житті Олі. Ще в студентстві дівчина була в Червоному Хресті, влаштовувала окремі волонтерські акції, займалася громадським активізмом.
Коли почали ширитися чутки про війну взимку 2022-го, Оля з братом вже готувалися брати в ній участь. Однак чоловік відмовив Олю від цієї ідеї, й вона поїхала в Ужгород, де провела перші тижні повномасштабного вторгнення. Разом зі знайомими почали збирати кошти, возити амуніцію, аптечки та гуманітарку. Паралельно Оля допомагала дітям ВПО — навіть хотіла удочерити 15-літню дівчину.
Однак вона не змогла довго бути в Ужгороді, тому почала їздити до столиці. За два місяці Оля остаточно повернулася до Києва, поки чоловік залишався на західній Україні. Вона розуміла, що тут теж треба допомога — возити рятувальникам воду та їжу, підтримувати людей психологічно, пакувати аптечки на фронт.
Тільки й це не вдовольнило дівчину. Тоді вона згадала про навички тактичної медицини, якими володіла, й вирішила стати бойовою медикинею.
Поїздки на фронт
Перший виїзд Олі був на запорізький напрямок. Знайомий якраз набирав екіпаж бойових медиків. Каже: зараз розуміє, що це була прекрасна ротація.
«З одного боку, добре, що у нас не було роботи. Жодних серйозних поранень, на відміну від ситуації там сьогодні. З іншого боку, я постійно відчувала обурення, ніби я сиджу й нічого не роблю, а десь комусь дуже треба моя допомога», — пригадує дівчина.
Військові переконували бойових медиків: радійте, адже це означає менше жертв. А присутність бойових медиків все одно дуже допомагає, адже тоді вони спокійніше виконують свою роботу.
Тому та ротація скоріше була знайомством Олі з війною. Дівчина навчилася розрізняти «виходи/приходи», види зброї, з якої тебе намагаються вбити. Пригадує, як класно спрацювала українська розвідка, коли росіяни планували наступ, але ЗСУ їх випередили.
Після місяця ротації Оля повернулася до Києва на перепочинок. Перерва затягнулася на три місяці, оскільки була проблема з екіпажами та вибором напрямку роботи. Бойові медики-волонтери самі обирають, скільки, з ким та куди їздити.
«Це дуже класно, оскільки те, як ви здружилися в команді, впливає на ефективність роботи в ротації», — пояснює дівчина.
Друга та третя ротації Олі була в складі реанімаційного автобуса. Він вивозить поранених військових з місць обстрілів та везе їх у госпіталі. Оля їздила на Донеччину. Каже: там вона й відчула різницю.
«В тебе немає розмежування, де ніч, а де день. Один виїзд може тривати до 9 годин, і так може бути двічі на добу. Ні в туалет не сходити, ні тампон поміняти. Ти постійно на енергетиках, тому що нон-стоп допомагаєш пораненим.
Якось нам довелося вивозити 25 військових за раз, коли норма для автобуса — десять. Всього за мої ротації ми вивезли понад триста людей. Жоден з них не помер під час евакуації», — пригадує дівчина
Бойові медики допомагають буквально з усім: робити ампутації, знеболювати через опіки, ставити катетери, зокрема сечові. Голова, легені, тулуб, кінцівки, — Оля працювала з травмами на усіх ділянками людського тіла. Каже: найважче було саме з опіками.
«Вони жахливо болять, а знеболювальні майже не допомагають. Ти практично нічого не можеш зробити на догоспітальному етапі.
Пам’ятаю хлопця, у якого 30-40% тіла було в опіках. Уламок потрапив у газовий балон: обличчя та права сторона тіла були повністю попечені. Йому було дуже боляче, а я могла хіба що спробувати знеболити місце опіків», — з гіркотою згадує дівчина.
Важко було не тільки фізично, а й психологічно. Особливо, коли в автобусі після наркозу прокидалися хлопці після ампутацій. Оля каже: вони ставали свідками, як люди вперше усвідомлюють, що в них більше немає кінцівок чи інших частин тіла.
«Ці перші моменти погляду в нікуди… Згадую, як ми везли хлопця, у якого снаряд пройшов через статевий орган. Була ампутація. Він дуже болісно реагував на це», — каже дівчина.
Важко не тільки бачити, а й чути, як військові дзвонять рідним, повідомляють про поранення. Проте задача бойових медиків — не жаліти поранених, а дати їм підтримку. Вони фактично стають психологами, які мають якось зарадити їхньому горю.
«Але я все ще не знаю, як їх підтримувати, — зізнається бойова медикиня. — Які слова підібрати, коли 19-річний хлопець каже тобі, що єдиний вижив під час обстрілів, а всі його двадцять побратимів загинули? І його за це мучить совість?!».
Попри це, бойові медики завжди намагаються бути поряд. Оля згадує, як один із їхніх лікарів, який теж втратив руку на війні, підходив до хлопців та показував, що попри це він далі нею працює і допомагає іншим. Такі розмови дуже їх надихали.
Не останню роль відігравав сам автобус. У ньому є їжа, вода, розширений пакет медикаментів, зручні сидячі та лежачі місця, набір інструментів. «Пам’ятаю, як військові питали, чи ми маємо WiFi — настільки хорошим є наш автобус. Значить, бодай якийсь комфорт ми їм надали», — доповнює бойова медикиня.
Екіпаж працює за принципом, що він везе поранених героїв. У Дніпрі, в момент заторів, водій автобуса вмикав гучномовець і казав: «Дайте дорогу, веземо поранених героїв України!». Такі речі підіймали хлопцям дух.
Також рятували жарти. Вони стали цинічними, на межі чорного гумору. Але інакше, за словами Олі, ніяк.
Ставлення рідних
Повертатися до звичного життя після війни — виклик для тих, хто там побував. Оля зізнається: їй важко дивитися на сторіс з відпочинку друзів, відео з рейвів чи тусовок. Попри це, в перервах між ротаціями дівчина намагається жити буденно: робити фотосесії чи зустрічатися з близькими.
«У військових, коли ті їдуть у відпустку, з’являється загострене відчуття справедливості. Але воно для мене раціональне, — каже дівчина. — Якщо мені важко, я не уявляю, як їм сприймати те, як живе вся Україна».
Оля згадує ранок, коли її батальйон ховав одного з побратимів, а в той момент прийшло повідомлення про смерть іншого. Таке сьогодні відбувається постійно. Оля живе у фоновому траурі й не уявляє, як за воєнних реалій люди дозволяють собі відпочивати так, ніби війни не існує.
Після третьої ротації дівчина залишилася в Києві та зараз працює в штабі: заповнює дозволи, готує екіпажі до виїздів. Для неї це важче, ніж виїжджати самій. «Ти звикаєш до історій людей, страшенно до них прив’язуєшся. З’являється постійне переживання за побратимів чи посестер», — пояснює дівчина.
Оля мріє повернутися на фронт. Каже: щойно дозволить стан, думатиме щодо можливих напрямків. Дівчина живе з розладами психіки з 14-ти, хоча досі без одного встановленого діагнозу. З останнього, до чого тяжіють лікарі, — передменструальний дисфоричний розлад або рекурентна, стійка до лікування депресія. Під час ротації її психіка мобілізується, однак зараз, по поверненню, Оля пережила одну з найважчих депресій. Дівчина намагається знайти ефективне лікування разом з психіатром.
«Мій стан зараз не дозволяє бути там, — додає. — Я не хочу підставляти людей. На тебе будуть розраховувати, а ти не зможеш встати. Тому наразі я працюю з документами. Але щойно стан стане стабільним, я одразу поїду туди».
На рішення Олі важко реагують рідні. Про першу ротацію мама дівчини дізналася, коли та вже була на виїзді. У мами сталася істерика, почалися маніпуляції. Мамі чоловіка той розповів самостійно. Вона підтримала Олю — і це були найприємніші слова підтримки в її житті.
Що ж до самого чоловіка, то дівчина пояснює його ставлення наступними словами: «Якщо ти мобілізуєшся, я цього не витримаю». На той момент її ці слова образили, адже вона особисто пишається тими, хто сьогодні захищає українців на фронті. Згодом чоловік переживав під час кожного виїзду Олі, а сьогодні, коли та в Києві, ставиться до її роботи спокійніше. Однак дівчина не впевнена, як відреагує чоловік у разі її повернення на війну.
Тільки волонтерство бойовою медикинею може бути не фіналом, а тільки початком її шляху. Оля навсправжки роздумує над тим, аби піти в ЗСУ. Одна з головних причин — відсутність зарплати, а кошти на життя дуже необхідні. Хоча дівчина одразу зізнається: не знає, як це буде, оскільки у її батальйону краще з порядком, амуніцією, більше ліків та можливостей.
«У мене часто питають про мотивацію піти на війну, — підсумовує Оля. — Я відповідаю: бо я просто можу. І весь наш колектив їде на війну просто тому, що може».
