Буча, Ірпінь та Гостомель — міста, про які зараз не варто щось уточнювати. Звірства, які відбувалися у цьому регіоні, ми всі бачимо з відео та фото, які публікують військові та місцева влада після звільнення. Історії очевидців звідти шокують.
Але окупованим був майже увесь Бучанський регіон. Це десятки сіл, в яких сам на сам з рашистами залишилися місцеві люди. Так сталося з Сергієм, який разом з дружиною та дитиною приїхали з Києва до батьків у село Мироцьке з надією, що тут буде безпечніше. Але виявилося навпаки.
Перші вибухи та перші орки
“Щойно у Києві бахнуло, ми вирішили, що поїдемо до батьків, — почав свою розповідь Сергій. — Жодної тривожної валізки не було: за 20 хвилин взяли потрібні речі для дитини, документи та поїхали”.
Дорогою Сергій набрав знайомих, які теж хотіли виїхати, та запропонував їм доєднатися. Пояснює: у батьків великий дім, розмістити могли багатьох. До Мироцького приїхали вже компанією з родичів та знайомих.
“Перші години ми взагалі не розуміли, що відбувається. Розмістилися в окремих кімнатах, навіть з’їздили купити продуктів. А потім почалися вибухи”, — додає Сергій.
Над головами почали літати гелікоптери та винищувачі. Щоб сховатися, усі, хто був у домі, спустилися у льох. Назносили покривал, теплого одягу. На той час у селі ще була електрика, тому льох прогрівали електрообігрівачами. Виходили тільки тоді, коли чули відносну тишу.
Так минули перші дві доби. На третій день у новинах Сергій прочитав, що через Клавдієво-Тарасове (селище Бучанського району, що знаходитьсч поруч з Мироцьким — ред.) поїхала перша колона кадировців. Але особливого значення цьому ніхто не надав. “Ну навіщо їм їхати через Мироцьке, якщо їм потрібна Буча або Житомирська траса, щоб дістатися Києва?”, — пояснює чоловік.
Тільки потім батько Сергія побачив колону танків, яка поїхала селом. Усі, хто був на подвір’ї, спустилися у льох та годину просиділи у тиші. Аж раптом один з танків зупинився біля будинку. Виявилося, він застряг та не міг проїхати далі. “Це вперше ми відчули, що зараз нам буде *опа”, - коментує Сергій.
За 20 хвилин танк завівся, колона поїхала далі. Згодом стало відомо, що її розбомбили українські війська.
Наступними днями родина Сергія бачила ще декілька колон танків, які проїжджали повз село. Але одного дня одна з таких колон не поїхала далі, а зупинилися навпроти будинку батьків чоловіка.
Російські військові у будинку
На той момент Сергій з родиною перебував у льоху. Через сильні вибухи у селі зникла електрика. 10 хвилин родина та знайомі під світло свічки сиділи у цілковитій тиші. Раптом — звук: відчинилися двері прибудови до основного будинку. За ними — ще одні. А потім відчинилися двері самого льоху. У просвіті з’явилося дуло автомату.
“Мама одразу починає просити не стріляти, оскільки у льоху перебувають діти, - пригадує Сергій. - Рашисти натомість покликали моїх батьків на розмову. Ті домовилися, що нас окупанти чіпати не будуть, але на вулицю без особливої потреби нам виходити не можна”.
Згодом усі, хто був у підвалі, почали виходити надвір. Сергій особисто розмовляв з окупантами. Каже: це були хлопці віком 18-19 років. Строковики, які не знали, що забули в Україні. Вони підписали контракт на 1 місяць на військові навчання у Білорусі, а потім їх відправили на справжню війну.
Рашисти розповіли, що їх спеціально налаштовували проти українців. Начальники запевняли, що мирних жителів в Україні не залишилося. Всі, хто є, — це бандерівці та нацисти. Навіть показували відео, як у “Бучі” 12-річні хлопці відрізали голову руському солдату.
“Щойно вони заїхали у наше село, по них нібито хтось стрельнув. Окупанти розстріляли пів села, бо не розуміли, звідки прилетіло, - передає зізнання окупантів Сергій. - Потім вирішили тут залишитися. Танки стояли у кожному дворі. Один танк стояв у 15 м від нашого льоху, ближче до городу. Інший — у дворі. Недалеко від нашої хати рашисти зробили блокпост. Пригадую, як вони розстріляли машину з мирними, які виїжджали з сусіднього села. Ті просто поверталися з роботи. Мій батько навіть просив їх поховати, але окупанти відмовили та самі вивезли тіла у поле”.
Кожні три дні у рашистів відбувалася ротація. Сергію доводилося наражатися на небезпеку та постійно “знайомитися” з новими солдатами. Вони по колу вривалися у будинок та обшукували родину. Телефони забрали ще у перший день окупації.
“Отак ми жили — у підвалі з мінусовою температурою, - коментує чоловік. - Без зв’язку, тепла та електрики. Спали на мішках з картоплі та дошках, у декількох пуховиках під ковдрами. Дякувати, була літня кухня, де нам дозволяли розігріти дрова та приготувати їсти. Ще до приїзду ми скупили багато харчів, а у перший день встигли докупити те, чого не було. На додачу, у батьків було власне господарство та криниця з водою”.
Згодом до подвір’я Сергія окупанти зігнали інших сусідів. Так у льоху опинилося вже 14 людей, серед яких — двоє дітей 2,5 та 5 років. Рашисти казали, так їм легше контролювати місцевих. Щоправда, з часом деяким сім’ям дозволили повернутися додому.
Самі рашисти у цей час мешкали у будинку батьків Сергія. Одного разу до них “заселився” ОМОН. Взяли всіх під приціл, сказати тігати геть. Мама Сергія тоді попросила дозволити їм жити бодай у погребі, оскільки у компанії були малі діти. Окупанти погодилися, але з мінімумом пересувань по подвір’ю. Поставили біля льоху снайпера, який з цієї точки стежив за сусіднім селом.
Сергій зізнається: це ще не найгірший сценарій. У сусідньому будинку окупанти закидали гранатами чоловіка за те, що той їм просто щось пробурмотів. Така ж історія сталася ще з трьома іншими хатами. У деякі будинки прилетіли снаряди, тому там буквально залишилися голі стіни.
“Та й пощастило з командиром рашистів у нашому селі, - додає Сергій. - У нього було справжнє “руське” ім’я — Рафаель. Він виявися адекватним. Приносив нашим дітям ліки, коли у них була висока температура. Десь знаходив дитяче харчування. Постійно приїжджав та перепитував, чи потрібна якась допомога.
Найабсурдніше у цьому всьому те, що мама Рафаеля живе у Запоріжжі. Він розумів, що по ній зараз стріляють так само, як вони по нас. Певно, тому й проявив доброту”.
Мародерство
Переважно усі рашисти були молодими. Тільки спецназівці, які жили у будинку батьків Сергія, були дорослими та підготовленими. Інші, за зізнаннями самих окупантів, “виглядали як бомжі”: у дранті, з одним сухпайком на три доби та без теплих речей. За добу вони заробляли 18 доларів — це 700 грн. Казали: “У вас села виглядають краще, ніж у нас міста”.
Будинки, де не було людей, рашисти грабували. Витягали парфуми, комп’ютери, алкоголь. У батька Сергія забрали акумулятор до машини, нарди та колекцію ножів. Солдати навіть принесли Сергію до льоха чиїсь труси — подумали, що їм вони можуть стати у пригоді.
“Щодо їжі, то вони нас не чіпали. Навіть самі пропонували крупи, які, певно, раніше награбували. Хоча пригадую, як одного разу окупанти попросили у мами зарубати одну з її курок. Та їм відмовила. Дала якесь заморожене філе й сказала йти гуляти, - сміється Сергій. - Це ще їм повезло, що на той момент картопля на городі не була посаджена. Якби на неї заїхав танк, повірте, їм би довелося раніше тікати з села”.
Як вдалося виїхати
Одного ранку до будинку батьків Сергія приїхав Рафаель та повідомив, що є шанс виїхати з села. Однак родина після обговорень вирішила, що не поїде: на той момент було забагато ризиків загинути у дорозі.
“Евакуація мала відбуватися об 11:30. Був хороший день: ми вийшли на вулицю, на якій вже не було ворога. Але раптом у ста метрах від нас щось вибухнуло. Ми зрозуміли, що це вже “наші” б’ють по окупантах. Залишатися вдома стало небезпечно”, - пояснює Сергій.
Родина період обстрілів перечекала у льоху. Трусило так, що всі думали, що загинуть.
Родина ухвалила рішення їхати. Рашисти помітили ворота будинку літерою “V” та вдягли на компанію Сергія білі пов’язки. Як пояснили, це означає, що йдуть мирні жителі. Як потім з’ясувалося, так помічають тих, хто перейшов на бік ворога.
Батько Сергія вийшов на вулицю та побачив, що дорогою їде колона з трьох машин. Стало зрозуміло: або зараз, або ніколи. Усі нашвидкуруч зібрали речі, обмотали автомобілі у біле ганчір’я та поїхали тою ж дорогою, що їхала колона. Разом з іншими мешканцями назбиралося сім машин. Батьки Сергія їхати відмовились. “Ми свою хату та своїх тварин не залишимо”, - сказали вони.
Сергій зі знайомими їхали на свій страх та ризик. На першому російському блокпості солдат наказав рухатися повільно та не звертати на Київ, інакше розстріляють.
“Поки ми їхали селом, бачили безліч зруйнованих будинків та застрелених тварин. На виїзді з села вже помітили розбиті танки та БТР-и. Але прямо перед поворотом на головну трасу ми побачили новий російський БТР. У той момент подумали: зараз нас всіх і положать”, - пригадує Сергій.
Виявилося, що на БТР-і сидів Рафаель. Він проводив колону з тих трьох авто, які Сергій з татом побачили на вулиці.
Сергій з іншими мешканцями поїхали далі. Пощастило, що водій у першій машині знав місцевість. Їхали полем, лісом та шляхами, яких не було навіть на мапі. Згодом виїхали на Житомирську трасу.
Дорогою до українського блокпосту колона з семи машин перетворилася на колону з чотирьох. Де поділися інші люди, Сергій не знає. Перші три машини, включно з авто чоловіка, українські військові пропустили. А четверту затримали: водія та пасажира оточили у коло та взяли на приціл. Як пригадує Сергій, ця машина була не з їхнього села.
“Так ми їхали у бік західної України. На одному з наших блокпостів військові повідомили, що ми у безпеці та попросили зняти біле ганчір’я. А ще — забрали флешку з відеореєстратора. Дуже шкода, адже на нього я фіксував усе, що відбувалося у Мироцькому”, - з жалем каже Сергій.
Вісім годин родина Сергія безупинно їхала на захід. Зараз сім’я перебуває у безпеці.
PS.
У день запису інтерв’ю стало відомо, що село Мироцьке звільнили від окупантів. Батьки Сергія вийшли на зв’язок, розказали, що росіяки почали тікати з села ще за день до того. БТРи та КАМАЗи були всіяні трупами. У селі почали працювати сапери. Щодо батьків, то вони пішли на город — картоплю саджати. “Тому нас не перемогти”, - сміючись, підсумував Сергій нашу розмову.
