У День Святого Валентина ми ділимося особливою історією про любов, що витримала випробування війною. Це розповідь про Настю і Рому — пару, яку життя зводило двічі, а війна розділила, проте не змогла розірвати. Про зустріч у молодості, другий шанс через роки, життя в абсолютній гармонії та, зрештою, розлуку, сповнену очікування і підтримки. Вони живуть на відстані, але щоночі бажають одне одному "на добраніч", щомиті знаходять способи бути разом і вірять у своє майбутнє. Це історія про любов, яка сильніша за війну.
Зустріч
Ми з Ромою познайомилися двічі. Спочатку, у 20 років, коли я прогулювалася рідним Луганськом і почула виступ якогось гурту. Музика й самі музиканти мене зачарували, тож, повернувшись до Києва, я розмістила оголошення на форумі луганських музикантів, питаючи, хто це міг бути. Відгукнувся фронтмен гурту, і ми почали спілкуватися. За місяць їх запросили на фестиваль у київський клуб "Бінго". Саме там я вперше зустріла Рому. Тоді він здався мені трохи пришелепкуватим, наївним і дуже позитивним хлопцем. Ми подружилися, бачилися на виступах у Києві та Луганську, але були просто приятелями. Я була закохана у фронтмена, а Рома — у свою майбутню першу дружину. Минали роки.
Близько п’яти років потому я звантажила Tinder і натрапила там на профіль Роми. Свайпнула його жартома. Ми списалися, домовилися про зустріч. Я йшла просто до знайомого, попліткувати, розпитати про його розлучення, а він — на побачення.
Ми гуляли Подолом годин чотирнадцять, і за цей час у мене народилася величезна повага та захоплення до Роми. Виявилося, що в нас однакове почуття гумору, схожі цінності й смаки. Рома за ці роки дуже виріс, став зрілим чоловіком. Я закохалася в нього з першого не-побачення, а він у мене. Відтоді ми не розлучалися. Рома майже одразу переїхав до мене, і менш ніж за рік ми одружилися й купили таунхаус у передмісті Києва. Працювали онлайн, тому весь час проводили разом. Звикли навіть чистити зуби разом, приймати душ, готувати, працювати, обійнявшись ногами на дивані з ноутами. Увечері – прогулянка, культурна програма, ресторан чи домашній кінозал. Разом влаштовували літературні читання, тусовки, збирали бібліотеку, завели двох чорних котів з притулку. Я іноді дивилася на себе в дзеркало і не могла повірити, що можна бути такою щасливою. Але потім прийшла війна. Рому мобілізували, а я поїхала в Німеччину до брата.
Сльози та естетична терапія
Він намагався потрапити у добровольці з перших днів, але без військового досвіду його не брали. Тож Рома вирішив, що піде, коли держава покличе, і тим часом пішов на курси підготовки, зокрема, на курси пілотів БПЛА. Коли отримав повістку, радісно повідомив мені. Для нього це було полегшенням – нарешті скінчилася невизначеність. А для мене це був удар. Я мала надію, що ми пропетляємо, і мир настане швидко. Проте коли поклала слухавку, почала плакати. І відтоді це стало звичним — сльози могли накрити будь-де: в метро, на вулиці, на роботі.
Перший раз я приїхала до Роми десь на третій місяць служби, коли він був у Запорізькій області. Нам дали дві ночі в Запоріжжі, і мені хотілося створити для нього атмосферу тепла, любові й відчуття дому. Я двічі на день змінювала образи, щоб здавалося, ніби ми разом довше. Легка укладка, мейк, сукні — хотілося бути його красунею.
У місті було багато таких пар: він у формі, вона — в сукні. В умовах жорстокої реальності це наче естетична терапія, що дає відчуття гармонії. Думаю, це справді було важливо — і для нього, і для мене.
Письменник на фронті
Ще до війни Рома писав книгу — почав за рік до повномасштабного вторгнення. Вона була про передчуття великої війни. Але коли та почалася, первісний концепт втратив актуальність. Рома швидко адаптував сюжет під нові реалії та продовжив роботу навіть на фронті. Писав у телефоні, коли була можливість — у бліндажах, окопах, наметах. Вісім годин за ноутбуком вдома змінилися на хаотичне записування рядків між бойовими завданнями.
У мене було посилання на його гугл-док, і я стежила за тим, як поступово народжується його новий роман.
Зрештою, після півроку на війні, роман під назвою "Стахановський рух" видали у видавництві "Темпора". Це горор про деокуповане містечко на Донбасі, де починають відбуватися містичні події через втручання окупантів у підземні шахти. Його надихало те, що він скучив за рідним містом, і водночас його хвилювала тема адаптації людей з деокупованих територій до нової реальності. Історія вийшла сильною, глибокою, а найстрашнішими в ній виявилися не монстри з підземель, а реальні люди.
Разом на відстані
Ми постійно підтримуємо зв’язок. Якщо Рома дзвонить, я беру слухавку за будь-яких обставин. Ми розмовляємо по годині-дві, іноді й по чотири. Були навіть вечори, коли дивилися разом кіно в зумі. Я роблю скріни кожної розмови — просто так, навіть не хочу озвучувати, чому. Щоранку "Доброго ранку", щоночі "На добраніч". І я щодня пишу, що кохаю його.
Ми бачимося раз на 3-4 місяці на один-три дні. Іноді в готелі, іноді на базі. Важливі кожні години разом. Одного разу я зробила Ромі еротичну фотосесію, і місяць щодня скидала по одній світлині — це приносило йому радість. Ми бавимося, сміємось, філософствуємо, наскільки це можливо.
Також я завжди готую "звіт", коли їду в нове місто чи йду на виставку або в музей. Фоткаю все, скидаю Ромі й коментую. Щоб було відчуття, ніби він скрізь був зі мною. І щоб мав перед очима те, про що буду йому розповідати. Це все це для того, аби він проживав не виключно досвід війни, аби не випав повністю з мирного контексту.
Коли ми знову будемо разом
Я ніколи повністю не розслаблена, поки не з Ромою або Рома не "на базі". В будь-яких декораціях — я на тлі того, що моя кохана людина на війні. Це неможливо забути на 5 хвилин чи пару секунд. Це завжди зі мною. Це частина мене.
Але наші стосунки стали ще міцнішими. Ми й раніше були як "одне тіло, одне діло", а тепер відчули, що маємо ще й "один дух". Втім, війна змінила наші пріоритети. Ми вирішили, що хочемо дітей: своїх або всиновлених. Хочемо допомагати. Хочемо робити значущі хороші речі.
Я підтримую Рому настільки, наскільки можу, і кожен день чекаю на момент, коли ми знову будемо разом.