Ветеран війни Євген Смага встановлює світові рекорди зі стронгмену, пересуваючись на протезі. Владислав Єщенко, який втратив зір на війні, стає співзасновником БО “Побачимо перемогу”, щоб допомагати людям. Це дві історії захисників України, які пройшли шлях реабілітації та прийняття себе, а тепер надихають на зміни інших.
“Я можу більше ніж Ви думаєте”: історія ветерана Євгена Смаги, який втратив ногу на війні
Ветеран війни Євген Смага на протезі пройшов 50 кілометрів по Чорногірському хребту в Карпатах, встановив світовий рекорд зі стронгмену під час міжнародного спортивного фестивалю Арнольда Шварценеггера Arnold Classic Europe і готується підкорити вершину Монблану в Альпах. У березні 2022 року Євген Смага потрапив під обстріл під час оборони Чернігова і втратив ліву ногу. Відтоді пересувається на протезі і хоче стати прикладом для інших, щоб показати: після ампутації кінцівки – життя триває.
“Мене хлопці відкопували з-під землі”
До повномасштабного вторгнення Євген Смага працював водієм і здійснював пасажирські перевезення. Один із рейсів був Київ - Чернігів - Семенівка. Саме цей рейс став крайнім у день повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року, коли водій не доїхав до Семенівки 20 кілометрів.
“Я побачив ворожу техніку. Колона гусеничної та колісної техніки їхала мені назустріч. Тоді я висадив своїх пасажирів, не доїхавши до місця призначення 20 кілометрів. Вони добиралися полями й лісами, бо далі їхати вже було небезпечно. Я прийняв рішення обмінятися телефонами з ними, щоб бути спокійними, що всі повернулися додому, а сам поїхав до Чернігова. Я їхав на великій швидкості, щоб встигнути проїхати через мости. Це була моя найбільша швидкість, на якій я коли-небудь їздив”, – розповідає Євген Смага.
3 березня 2022 року Євген разом із сусідом Олександром ухвалюють рішення йти до військкомату і ставати на оборону країни. Це був день, коли росіяни здійснили перший авіаналіт на Чернігів, скинувши щонайменше 6 авіабомб ФАБ - 500. До військкомату йшли удвох пішки через усе місто, тоді Олександр (ред. - сусід Євгена) промовив, що нічого не боїться, окрім як потрапити в полон. Згодом стане відомо, що Олександр потрапив в полон, де перебуває і досі.
“Свій снаряд, кажуть, не чуєш. Все сталося дуже швидко: в місце нашої дислокації потрапив снаряд. Це був 120-ка й одразу 5 людей. Двоє наших побратимів загинули, ми сиділи плече до плеча один до одного. Мене присипало, я не міг вилізти. Але я побачив, що ноги більше немає. Мене відкопували хлопці”, — розповідає чоловік.
Євген Смага переніс кілька операцій, пройшов три місяці реабілітації на Вінниччині, а протезувався вже у Києві.
“Лікарі не знали, як мені сказати, що ноги в мене більше немає. Але я і так все знав. Я був до цього готовий. І поставив собі ціль: якомога швидше отримати протез, щоб одразу повернутися до повноцінного життя. Я знав, що мій шлях реабілітації – це спорт”, – говорить Євген.
Протезували Євгена у жовтні 2022 року, проте стати на нього він зумів не відразу:
“Я став на протез і мене поставили до брусів одразу. Тоді я не втримався, а завис на руках. Десь 2 тижні я ходив туди-сюди, потім мені дали палиці для ходьби й милиці, але згодом все вийшло".
Світовий рекорд зі стронгмену у Мадриді
У вересні 2023 року Євген Смага і ще четверо ветеранів з Києва, Житомира і Черкас пішли в похід у Карпати, щоб зібрати гроші на потреби військових. Ветерани подолали понад 45 км та фінішували на Говерлі. Окрім спорядження, вони несли по 10 кг піску. З кожним зібраним мільйоном — скидали по кілограму. За час походу п’ятеро ветеранів зібрали 6 мільйонів гривень для ЗСУ.
“Це було нелегко, але всі справилися. Я пам’ятаю, як лежу 3-й день в наметі перед сном, а моє тіло аж колотить від перевантаження. Я тоді сказав собі: “Женя, ти стільки на двох ногах не ходив? Куди ти поліз?”. Це було важко, але я радий, що в нас все вийшло”, — ділиться Євген.
Місяць потому ветеран у складі збірної України встановив світовий рекорд зі стронгмену під час міжнародного спортивного фестивалю Арнольда Шварценеггера Arnold Classic Europe. Він перемістив вантажівки на 20 метрів за 30,6 секунди.
“Спорт для мене найдієвіший метод реабілітації. Саме тут ти знаходиш таких самих однодумців, як і ти. Уявіть: 35 тонн фури протягнути на 20 метрів за 30 секунд. І я знаю, що всі мої здобутки ще попереду. Знаю, що є хлопці, які похнюпили ніс і сидять вдома нікуди не виходячи. Але чи це життя? Саме тому надважливо допомагати інтегруватися ветеранам у цивільне життя, бо це їх майбутнє”, – підкреслює ветеран війни.
“Вчора немає, а завтра може не бути. Найкращий момент – сьогодні”
Одним із важливих складових відновлення, розповідає Євген, є прийняття себе таким як ти є. Яким буде життя далі — це вибір, і він залежить від самих себе.
“Перший час нам всім страшно. Але важливо поставити собі питання: що найважливіше?. Головне, що ти живий. Отже, ти можеш щось зробити для себе, для своєї родини й близьких. Насолоджуйся своїм життям”.
“Першим, хто сказав, що мені видалили очі – був мій батько”: історія Владислава Єщенка, мінера ЗСУ, який втратив зір на війні
З перших днів повномасштабного вторгнення Владислав пішов добровольцем розміновувати території на сході України. 9 серпня 2022 року біля чоловіка здетонували 84 міни. Владислав Єщенко втратив зір, частково чує на одне вухо. Попри травми, Владислав не склав рук і створив благодійний фонд “Побачимо перемогу”, щоб допомагати іншим.
“Я обманув рідних, що прийшла повістка – я пішов добровольцем”
26-річний Владислав Єщенко народився у Горлівці Донецької області. Коли йому було 16 років, його місто окупували росіяни. Разом з родиною він евакуювався до Слов’янська, де і зустрів повномасштабне вторгнення.
“Обдурив рідних, кохану і друзів, нібито мені прийшла повістка і поїхав до найближчого військкомату, де з іншими добровольцями записався на оборону напрямку Бахмут. Оскільки до повномасштабного вторгнення я працював сапером у гуманітарному розмінуванні, то за розподілом також потрапив в інженерно-саперний взвод”, – розповідає Владислав.
За півроку 9 серпня 2022 року Владислав Єщенко виконував завдання, пов’язане з розмінуванням протипіхотних мін ПФМ-1. У момент ізоляції боєприпасів спрацювала самоліквідація однієї міни, внаслідок чого здетонувало 84 міни.
“У момент підриву не було відчуття страху чи болю. Було відчуття сильної контузії, дзвін у вухах і повна темрява. Ще кілька хвилин я перебував у свідомості, доки мене відводили від місця підриву та зрізали броню. Після того відчув слабкість та сильне відчуття холоду — і знепритомнів. Отямився через 10 днів. Вийшов з коми в госпіталі Києва, поки ще не розуміючи, де я перебуваю і скільки часу минуло”, – пригадує 9 серпня 2022 року Владислав.
Одразу після виходу з коми Владислав Єщенко розпочав процес реабілітації, оскільки він втратив зір і частково слух. Лікарі перший час не говорили чоловіку про те, що йому видалили очі. Наважився сказати першим Олександр, батько Владислава.
“Лікарі впродовж тижня на запитання, що з очима, відповідали, що поки що не знають, що необхідно робити обстеження суворо після того, як знімуться пов'язки з дуже обгорілого обличчя. Першим, хто сказав правду про те, що очі мені видалили одразу після поранення, був батько. У момент, коли пролунала ця інформація, не було жодної реакції, оскільки я розумів, що таке поранення не могло не пройти без серйозних наслідків".
“Все життя я цінував свою незалежність, сьогодні вона неможлива і прийняти це важко”
Наразі у Владислава Єщенка стоїть титанова пластина в голові та вилицях, слухові апарати в обох вухах, а замість очей — протези. З тіла дістали понад 30 осколків. Підтримкою на шляху реабілітації для чоловіка стали його рідні, які пройшли цей складний період життя разом з ним.
Найбільше Владислав цінував свою незалежність і самостійність, яку втратив після отримання травм, тож саме відсутність цього чоловікові було прийняти найскладніше.
“Кожна ситуація, як і кожна людина, є індивідуальною. Не можна за одним шаблоном допомогти кожному. Мені допомога психолога не була необхідна, оскільки головним елементом психологічного здоров'я виявилися рідні та близькі з міцною рукою підтримки й позитивним настроєм.
На жаль, є й інші ситуації, в яких людина залишається наодинці з цією проблемою, що може призвести до суїцидальних нахилів. У цьому разі потрібно підібрати фахівця, не тільки з огляду на його досвід, а й на комфорт у комунікації пацієнта з фахівцем”, – ділиться Владислав Єщенко.
Вже під час реабілітації після втрати зору на війні, Владислав став співзасновником і директором благодійної організації “Побачимо перемогу”. Фонд займається пошуком необхідних програм реабілітації та сучасних технологій відновлення зору в Україні та за кордоном, а також впровадженням в Україні наявних методик та технологій з відновлення зору та реабілітації незрячих.
“Найчастіше найкращим способом поставити на ноги й дати надію є власний приклад. Де не якийсь вигаданий персонаж впорався з проблемою, а ти, ось тут. Особисте знайомство з людиною, яка живе повноцінним життям і щодня покращує його якість, дуже допомагає”, — розповідає Владислав.
У фонді “Побачимо перемогу” займаються закупівлею медичних матеріалів — такі як рогівки, щоб дати шанс врятувати зір тим, кому це ще можливо зробити.
“Ще однією чимало важливою метою є якісна реабілітація та повернення до повноцінного життя тих, кому зір врятувати вже неможливо. Паралельно ми проводимо соціальну роботу з підвищення обізнаності населення щодо комунікації з ветеранами та людьми з інвалідністю”, – ділиться ветеран.
Попри всі труднощі, Владислав зауважує, що життя триває. Тож хлопець радить тим, хто зіштовхнувся з втратою зору під час війни в Україні, не втрачати надії.
“У світі 39 мільйонів незрячих, і всі вони не існують, а живуть повноцінним життям. Кожен з нас до цього прийде. І на цьому складному шляху БО “Побачимо перемогу” надасть всі необхідні інструменти для досягнення цілей”, — завершує ветеран війни.
Текст: Дар'я Янушкевич
