З початком березня російські окупанти почали заходити у Бородянку. За дві доби на місто скинули серію бомб — саме від них постраждали сумнозвісні будинки вул. Центральної з фотографій журналістів.
Про цей період життя у Бородянці ми розповідали раніше. Сьогодні публікуємо другу частину розмови з місцевими — про те, що відбувалося у місті після тотального захоплення ворогом.
Він проживає на вул. Ігнатова, де від початку війни чулася стрільба — окупанти цілили у цивільні будинки. “Неможливо було вийти, — згадує чоловік. — Так, вдавалося вибігти до сусідки, а потім одразу були вимушені ховатися”.
Окупанти почали їздити всіма вулицями міста, тому людей у місті майже не було.
“На другий тиждень я захотів поїхати до хати батьків у районі вокзалу. На місці натрапив на ворожий патруль. Зупинили, обшукали, але проїхати дозволили, — розповідає Сергій Васильович. — У хаті частково повибивало вікна, двері, скрізь були уламки скла. Всередині теж був безлад. Очевидно, окупанти обшукували хату. На щастя, вкрали тільки сокиру та ще якісь дрібниці”.
За певний час Сергій Васильович повернувся додому. На під’їзді чоловіка прискіпливо обшукали, допитали щодо дзвінків на мобільному. Але відпустили.
“Я поїхав кільцевою дорогою, оскільки центральні вулиці були небезпечними. На них відбувалися сильні бої. Окупанти засіли у центральному дитячому садочку, зробили там щось на кшталт штаб-квартири”, - пригадує чоловік.
Приватний будинок Сергія Васильовича розташований поблизу дороги у бік Макарова. Як згадує чоловік, на паралельній вулиці стояли ворожі САУ та гаубиці, тому будинки буквально ходили ходором. “У хаті повилітали вікна, але ми якось позабивали їх плівкою. Отак і жили”, — з видихом каже чоловік.
Обстріли відбувалися постійно. На кожній вулиці були ворожі патрулі, дорогами переправляли техніку, а над дахами літали літаки. Попри це, Сергій Васильович не ховався у підвалі — жив у будинку. На той момент у місті вже понад тиждень не було жодних комунікацій — ні опалення, ні електрики та води.
“Увесь час ми їли одну картоплю. Ще на початку мали одну буханку хліба та сушені сухарі, але потім вони закінчилися. Схудли на кілограмів 5-7, але здебільшого від нервів. Грілися пічкою, а водою забезпечував сусід, у якого вона, на щастя, була. Не жили, а переживали”, — пояснює чоловік.
Воєнні злочини в Бородянці
У перші дні після визволення Київської області в одному з прямих ефірів радник голови ОП Олексій Арестович спрогнозував, що у Бородянці може бути більше загиблих цивільних, аніж в Бучі чи інших містах-сателітах Києва. Сергій Васильович факти вбивств мирного населення підтверджує. “Спочатку я дізнався про вбивство двох чоловіків, — пояснює чоловік. — Потім бачив на дорогах розбиті авто, в яких залишалися плями крові. То там, то там траплялися тіла загиблих. Переважно це було на вулиці Центральній, але також розстріляні люди лежали біля т.зв. “червоного ескалатора”. У цій місцевості орки нікому не дозволяли проїжджати, тому стріляли на місці. Також знаю про одного хлопця віком 30-31 року, якого розстріляли, коли він повертався з вокзалу”.
Чоловік додає: у Бородянці був священник, через якого окупанти подеколи дозволяли хоронити загиблих. Але це не стосувалося центру. Там людям не дозволяли навіть виходити зі сховищ.
Як доказ вбивств Сергій Васильович пригадує історію своєї сусідки, яка з дочкою вночі захотіла вийти з погреба будинку, який на той момент вже був частково зруйнований. Щойно жінка вийшла на вулицю — одразу почалися постріли. “Прямо чергою автомата по ній пройшлися. Вона дивом змогла сховатися за стіною будинку”, — розповідає Сергій Васильович. Такі історії, за словами чоловіка, траплялися вкрай часто.
Щодо братських могил, то у Бородянці їх утворювали на подвір’ях будинків. Оскільки хоронити тіла на кладовищі не дозволяли, людям доводилося робити могили буквально біля дверей будинків. Так сталося з 102-літнім викладачем математики, який навчав Сергія Васильовича. Він не дожив три дні до звільнення міста — тіло чоловіка поховали на місці.
Багато загиблих було у селі Загальці та Качалах Бородянського району. “Впритул стріляли по цивільних”, — додає Сергій Васильович.
Переважно у Бородянці залишилися літні люди. Тільки на вулиці чоловіка залишилося вісім мешканців у віці. Молодь, зокрема жінки та діти, у більшості виїхали, тому масових зґвалтувань не було. “Знаю, що ці звірства траплялися у селі Дружня”, — підсумовує чоловік, оскільки про це йому розповідав місцевий — колишній однокласник.
Розмови з окупантами
“Я палю, — починає одну з історій про контакт з окупантами Сергій Васильович. — Одного дня я взяв велосипед і, на власний ризик, поїхав містом у пошуках цигарок. На одній з доріг мене зупиняє патруль, починає допитувати, хто такий та чому тут їжджу. Це були троє хлопців близько 35 років, які балакали не чистою російською. Я їм пояснюю, що шукаю сигарети. Кажу: “Хлопці, маю декілька копійок, продайте мені цигарки”. Вони одразу починають розпитувати мене про Бандеру, уточнюють: “Чого ви кажете “Москаляку на гілляку?”. Я відповідаю: “Знаєте, мені 67 років. Я навчився розрізняти росіянина та москаля. Повірте, це різні люди. Ніхто собі не дозволяє те, що дозволяєте ви”. Вони замовкли. Один з чоловіків навіть голову понурив — стало соромно за те, що вони настільки зомбовані. На кінець навіть подякували за розмову й дали три цигарки".
Як тікали з Бородянки
“Останні два-три дні ми відчули, як орки моталися з боку в бік, — розказує Сергій Васильович. — Грабували будинки з достатком, виносили навіть велосипеди. Пригадую, дуже стріляли. Наші — з “Байрактарів”, вони — з “градів”, які розмістили між житловими будинками. Від пострілів знову почали трусилися будинки. Ми зайняли позицію “на підлозі” — перечікували канонаду. А потім в одну мить все стихло”.
Чоловік бачив, як орки колонами виходили з міста повз його вулицю. БТР-и були завалені вкраденим — одягом, технікою, іншими товарами. “Награбували та й втекли”, — підсумовує Сергій Васильович.
Центр Бородянки фактично повністю зруйнований. Є декілька багатоповерхівок, у яких тільки повилітали вікна, але це більше виключення. За словами Сергія Васильовича, ситуація з приватним сектором краща, але теж трапляються будинки, у яких зруйновані стіни через обстріли або проїзди важкої техніки.
Фото: Дарія Давиденко
Зараз у Бородянці вже відновили газ та електроенергію. Зв’язок та Інтернет теж є, однак він нестабільний. Людей у місті досі мало, але подекуди когось зустріти можна.
“Жити у Бородянці важко, але можна. Я бачу, частина людей починають повертатися. У кого зруйновані будинки, залишаються ночувати у сусідів чи родичів. Кажуть, поки будемо жити так, а далі побачимо. Це наш дім”, — підсумовує розмову чоловік.
