Книга вийшла у Литві, країні, де він проживає, і сприймалася як роман про любов, що переможе будь-який режим. Але для України книга містичним образом стала дзеркалом сьогодення, що зіткнулось з поверненням нацизму та фашизму з боку сусідньої Росії.
Про життя на три країни
Живу між Литвою і Франції. Вільно володію французською мовою та і мої близькі франкофони. У 80-ті роки я жив в Україні і мав відоме ім`я літературного критика. Гарячий та сміливий, говорив, що думав. Любив дискусії з Миколою Рябчуком. Заочно дискутували про поезію. Поезія має забезпечуватися серцем. В цю дискусію включилися десятки письменників, вона сприяла пожвавленню літературного процесу, виробленню критеріїв і становленню нового літературного покоління.
Я був першим критиком таких поетів як Юрій Андрухович, Василь Герасим'юк, Марії Матіос. Остання тоді жила у Карпатах і про неї ніхто не знав. Я, можна сказати, її відкрив.
Не склалося жити в Україні – і з особистих, і з суспільних мотивів. Мої батьки постраждали за українську ідею, пройшли через Гулаг (там і познайомилися). Через це минуле мене не залишили на кафедрі української літератури Львівського університету, як обіцяли, втрутився відділ КГБ. Незважаючи на мій червоний диплом та досить гучне вже ім’я літературного критика і велику кількість надрукованих літературознавчих статей.
Поїхав жити до Литви. Бачив танки, які їхали атакувати Вільнюський телецентр. Брав участь у багатьох мітингах литовців. Потім Литва дуже швидко стала сучасною західною державою, членом Євросоюзу і НАТО, яка не має наших проблем із мовою і самосвідомістю.
А в Україні буваю три-чотири рази на рік, бо тут живе тато, брат, інші родичі. Я тут народився, прожив дитинство в Поліськіх лісах. Я ніколи не відділяв себе від землі, яка мені дала життя і дух. Зараз багато «українських» письменників, отримавши стипендії і гранти, більше живуть поза Україною, ніж я інколи на Україні. Ми існуємо в глобалізованому, дуже дивному, відносному, абсурдному світі, який зрозуміти неможливо.
Про хаотичну душу українців
В Україну як приїжджаєш, то більш гостріше бачиш, як негативне, так і позитивне. Все що тут відбувається, для місцевих – то є буденність.
Все більше відчувається, що українці відходять від «совецької людини», заходиш, наприклад, в кафе «Здоровенькі були» на Хрещатику, і провалюєшся в таке щось суто українське, що розумієш, от що буде Путін робити з цими людьми, вони вже ніколи не стануть іншими, їх не переробиш, натура випирає. Неоцінена українська риса – це душевність, якої не вистачає західним людям. І ця душевність робить українська життя більш хаотичним та неорганізованим в порівняні з раціональністю Заходу. Нам треба зберегти цю душу, але навчитись вставляти її вставляти в певні рамки, трохи раціоналізувати. А то у нас вся історія складалася на емоціях.
Я був і на першому Помаранчевому Майдані. А коли влітку 2013 року з явився «Далекий простір», ще ніхто не знав, що буде якийсь Майдан і що ідеї свободи людини, які пропагуються в цій дистопії, стануть надзвичайно актуальними. Коли я прилетів в Київ отримувати премію «Книгу року BBC», там вже почався другий Майдан. На Майдані завдяки премії BBC я провів 5 днів. Це було незадовго до стрільби по людях.
На другому Майдані вмішалась смерть – це був шок і злам. Зараз я бачу, що українські люди стали більш серйозними і глибшими. Але, з іншого боку, через два роки смерть стає для України чимось буденним, вже так не крається серце від кожної новини з Донбасу. Загинув один чи двоє, то ж не двадцять, або п’ятдесят як улітку 2014. Відбувається баналізація смерті. Але зрозуміло, що людська психіка не може постійно функціювати в режимі стресу, вона закриває ці теми для себе, то ж війни в Києві нема.
Про постфашизм та пророчу долю письменника
Коли я писав роман «Маша, або постфашизм», жодних великих подій в Україні не було. Та і замислювався він як футуристичний роман про кохання, жорстокість та перемогу добра. І таким його і побачили перші читачі у Литві. Аж далі то просто є якісь містичні збіги між моєю творчістю та реальністю. Між творчістю та реальністю взагалі. Ось я пропоную видавцям «Машу, або Постфашизм» - і починається Крим, потім Донбас. І я бачу російських постфашистів, які полюють на «укрів» та «укропів». Для яких це не люди. Їх можна вбивати, як кроликів. Як і в моєму романі, людей вони не називають людьми. Бо страшно. Як це звучить: «Я еду на Донбас убивать людей». Страшно, ти моральний урод. Тому вони говорять «Я еду на Донбас мочить укров». Звучить нормально. І навіть смішно
В романі питання нацизму чи постфашизму дуже зв‘язане з нашим сьогоденням. Ми ж ідемо до того.
Головна думка роману - це погляд на іншу людину як на нижчу істоту. Це ж і є нацизм. Він закорінений у людській натурі. Тому це актуально і для України. Як росіяни дивляться на українців.
У моєму романі (я уявив майбутнє через тисячу років), мрія Гітлера про «тисячолітній рейх» здійснилась. Але тепер тих постфашистів ми бачимо на Донбасі. Маю на увазі російських загарбників і сепаратистів. Погляд на українців не як на людей, а на істот. То ж зараз в Росії ми вже маємо справжнісінький фашистський режим.
Я дуже сподіваюся, що український читач пройде через всі жахи постфашизму, зображеного в романі, і вийде до того світла, до якого вийшли мої герої. Власне, це архетип людського життя. Таке наше життя – труднощі, жахи і надія, світло попереду.
Ярослав Мельник був учасником програми фестивалю "Книжковий Арсенал". 22 квітня відбулося публічне інтерв'ю з Ярославом, де він презентував свою книгу "Маша, або Постфашізм". Його приїзд організований Литовським інститутом культури в рамках проекту "Литва-Україна. Культурна партнерство 2016".
