Від людей, які виїжджають з-під обстрілів у безпечне місце, часто можна почути: тут настільки тихо, що я хочу назад. Люди спершу плачуть, а потім починають злитися на інших за те, що вони живуть розміреним життям. Дійсно, будні у Львові та Харкові зараз — це ніби два різні світи.
Звідки береться ця злість, і чому повернутися у зону бойових дій — це не завжди найкраще рішення? Відповідає психотерапевт.
Коли людина після обстрілів виїжджає у місце, де інші люди взагалі їх не чули, формується спротив — що у перших, що у других. Це зумовлене контрастом пережитого, відмінним інформаційним полем, у яких перебувають люди з різних регіонів України. В залежності від умов, у всіх зараз формуються кардинально різні цінності. А там, де є полярність поглядів, зароджується конфлікт.
Сьогодні люди аналізують інформацію оперативно, тобто у даний відтинок часу. До того ж вони сприймають її з суб’єктивної точки зору. Уявімо: людина з Київської області, де зараз тривають важкі бої, доїжджає до більш-менш спокійної Західної України. Скоріш за все, вона побачить таке ж спокійне життя: люди ходитимуть вулицями, вигулюватимуть собак, випиватимуть каву на веранді. Для людини з-під обстрілів це буде незрозумілим. Вона вважатиме, що місцеві зовсім нічого не роблять для порятунку країни. Тільки це не означає, що її погляд на цих людей буде правильним. Можливо, людина, яка стоїть напроти, посміхається через те, що їй вдалося довезти гуманітарну допомогу до Києва? Чи тому що її знайомі військові підбили ворожий БТР? Ми цього не знаємо, а тому домислюємо побачене з огляду на власний досвід та переконання. Враховуючи обстріли, імовірнішим для нас буде подумати, що людина посміхається, бо навіть не уявляє, що таке війна. Так виникає злість.
Також людину може дратувати, що у тихих регіонах місцеві буцімто удають, що війни не існує. Це може проявлятися у розмовах на наче недоречні зараз теми або поверненням до побутових справ на кшталт роботи, прибирання та ін. Тільки це, навпаки, добре.
Він хотітиме витіснити деструктивну інформацію й повернути відчуття, що все буде добре. Тому дуже класно, що бодай комусь удається перемикатися.
Ідентична історія з тим, як місцеві можуть сприймати людей, які поїхали із зони бойових дій. Деякі з них вважатимуть, що ці люди просто втекли від війни. Однак це тільки зовнішня картинка. Знову ж таки: ніхто не знає, чим ці люди займаються зараз. Можливо тут, у безпеці, вони роблять для країни більше, ніж коли сиділи у бомбосховищах.
Звісно, якийсь відсоток людей, які сидять у безпечному місці, не займаються активною допомогою в тилу. Але бути у безпеці — це вже допомагати нашій країні. Сьогодні всі, хто залишився в Україні, є учасниками війни. Ніхто не винний в тому, що міг спати у ліжку в той момент, коли в іншій області людей обстрілювали ракетами.
Я б радив конвертувати власну злість у дію. Дратуватися в умовах війни — нормально, але не треба виливати цю емоцію на того, хто її не заслуговує. Краще спрямувати її на ворога, якому, до речі, на руку налаштувати нас один проти одного.
Чому з'являється бажання повернутися туди, де було небезпечно
У людини, яка щойно виїхала з бойових дій, перевантажена психіка. Їй потрібен час, щоб адаптуватися до нових умов. Війна не є звичною обставиною, в якій ми знаємо, як і що робити. Ми всі переживаємо розлади адаптаційних механізмів. На звикання може піти як мало часу, так і нескінченно багато. Тому точно не потрібно робити передчасних висновків та вдаватися до необдуманих рішень.
Існує думка, що люди можуть хотіти повернутися до місць з бойовими діями, тому що не можуть бути у спокої — вони звикли до інакшого. Однак все куди простіше. Перебуваючи під обстрілами, люди буквально відчували свою участь у війні. Поїхати у спокійне місце для них — це як зрадити країні. І хоча, сидячи в бункері, люди навряд чи комусь допомагали, за межами нього вони відчуватимуть щось схоже на вину та хотітимуть назад.
Але також є частина людей, які у від’їзді вбачають втрату власної користі для країни. Там, на передовій, вони могли годувати військових, приносити їм воду та ін. У тихому місці вони не розуміють, як тепер допомагати країні.
Тільки робота є всюди. Далеко від фронту можна робити для країни не менше, ніж в активній зоні. Гуманітарна допомога, доставка, готування їжі чи навіть інформаційний фронт — це все є частиною механізму, який допомагає у цій війні. Навіть якщо ви просто постите допис в Інстаграмі — це вже велика допомога.
То тікати чи залишатися на місці?
Зараз однаково шкідливо думати, що все буде добре або що все буде погано. На жаль, саме ці полярності переважають у суспільстві, оскільки це спосіб мозку адаптуватися до реальності. Саме під впливом радикальних поглядів люди можуть ухвалювати рішення про те, чи треба кудись їхати, чи ні. Але це не зовсім правильно.
На мою думку, більш ефективним буде стан постійного контролю ситуації, або постійне напруження, як би абсурдно це не звучало. Так ми заважатимемо мозку адаптуватися, відповідно, більше аналізуватимемо ситуацію навколо. Це дасть змогу і втекти у випадку авіаудару, й не пересилитися завчасно на Антарктиду під впливом паніки. Такий собі баланс, який дозволить більш-менш адекватно ухвалювати рішення.
Для цього потрібно знати контекст. Поверхневі знання у будь-якій сфері ніколи не дають розуміння закономірностей, що у ній діють. Оскільки більшість людей — це не військові, які розуміють, як поводитися у подібних ситуаціях, потрібно почати з:
- контролю ментального стану;
- вивчення інформації про виживання в екстремальних умовах;
- історично-політичного підтексту — дослідити закономірності та принципи воєн у минулому, а потім порівняти з сьогоденням.
Цей механізм дає людини можливість продумати план дій на 2-3 дні вперед та зрозуміти, як діяти далі. Звісно, в ідеалі це все потрібно було б прочитати раніше, але поки є час, можна надолужити згаяне.
Їхати, залишатися чи повернутися — це завжди вибір людини. Але також потрібно усвідомлювати, що коли людина хоче повернутися у небезпечне місце — це не завжди раціональне рішення. Важко оцінювати самого себе та власні рішення. Тому таким людям я б радив порадитися з третьою стороною, яка на сьогодні поводиться спокійніше та може оцінити ситуацію зі сторони. Найкраще, аби це був психолог або інший спеціаліст, який почує аргументи та зможе сказати, чи є сенс у рішенні їхати, чи ні. Тим паче зараз багато з них надають безплатні консультації.
За будь-яких умов я раджу ухвалювати рішення, керуючись чотирма базовими принципами:
- Чи є навколо мене небезпека.
- Якщо рухатися, то у зворотний бік від небезпеки.
- Якщо всі варіанти для сховку не надто безпечні — обираємо той, де менш небезпечно.
- Кожний сам по собі, або якщо я не виживу, то нікому не зможу допомогти.
