Раніше ми публікували інтерв’ю з жителькою Херсона, в якому вона розповідала про життя в окупації. Тоді вона говорила, що не збирається їхати з міста й чекає на звільнення. Проте зараз ситуація змінилася. Їй довелося їхати й добиратися до Європи через росію. НК знову поспілкувався з нею, щоб розповісти вам цю історію. Ми лишаємо героїню анонімною, адже її друзі та родичі досі знаходяться в окупованому місті.
Відчуття після окупації
Коли вириваєшся з Мордору, починаєш відчувати себе значно легше. Бо в Херсоні ж зранку виходиш, скануєш територію і тільки після цього рухаєшся далі. Через сто метрів знову зупиняєшся і повторюєш цей алгоритм. Ми взагалі не виходили за межі нашого мікрорайону. А після 14 години все місто ставало порожнім — ніхто не йшов далі свого двору. Тепер ми спокійно гуляємо, вмикаємо лампи ввечері, тут немає комендантської години. В Херсоні під час неї не можна вмикати світло. Коли їдуть російські солдати й бачать на нижніх поверхах світло або чують шум, то вони й автоматну чергу можуть дати. Взагалі безбашенні. Тож після восьмої вечора місто повністю вимирало, а світло всі вимикали. Його можна було побачити лише іноді, на високих поверхах.
Чому поїхали
Не було готівки — вони закрили всі банки. Перший час працював "Приватбанк", але одного дня окупанти ввірвалися до їхнього головного офісу, переписали дані співробітників, винесли всю техніку й готівку. Після цього він зачинився. Потім, кілька тижнів, працював "А-банк". Всі люди кинулися туди, переоформлюватися, щоб отримати хоч якусь готівку. Банк "никався", тож доводилося від знайомих дізнаватися, де лишилися працюючі відділення. Але рашисти їх також вичислили. Вони видають себе місцевими жителями у соцмережах і дізнаються цікаву їм інформацію. Можуть навіть писати українською. Загалом, готівку ніде було взяти. Працювали лише "міняли", які продавали її під 8%, 10%, 12%.
Паралельно рашисти почали полювання на термінали. Вони просто заходили в магазини й забирали їх, позбавляючи людей можливості розраховуватися картками. Але була “партизанщина” - продавці деяких магазинів ховали термінали й діставали їх лише коли бачили знайомі обличчя.
Наближалося перше вересня — потрібно починати працювати. Робити це можуть лише ті вчителі, які виїхали на підконтрольну Україні територію. Адже працювати на окупованій надто небезпечно. До нашого директора приходили з таким обшуком… Дякувати, що не забрали "на підвал". Плюс, моєму синові потрібно вчитися — він студент. А в Херсоні зв’язку та інтернету… То є, то немає. Те ж саме зі світлом. А буває, коли вони переміщають свою техніку, то вимикають будь-який зв’язок. Навіть російський. Переживають, що хтось "зливатиме". Вони страшне як бояться диверсантів — бачать їх навіть у дітях і підлітках.
Наші починають їх вибивати. Після кожного "прильоту" рашисти влаштовують "шмон" у тому населеному пункті, куди прилетіло. Наприклад, нещодавно ЗСУ вдарили по Голій Пристані. Все, одразу почалося — шукали, хто здав їхні координати. Або прилітало в центр міста. Вони перекривали весь центр і починали усіх "шмонати". Або ж прилетіло в Брилівку — вони там три дні щось завантажували-розвантажували. Їх усіх побило. Потім у Брилівці почалися страшні репресії. Загалом, скрізь, куди прилітає, починається капець. Вони одразу шукають диверсантів. А методи в рашистів прості: подивитися людині в телефон. Якщо бачать умовну картинку з українським прапором — все.
Я розуміла, що мені скоро буде ні на що купувати продукти. Росіяни спеціально створили такий тиск, щоб люди погоджувалися працювати за "фублі". Їхніх грошей з часом ставало все більше. Ціни в магазинах також були шаленими. Ще й ці російські товари, які були, м’яко кажучи, не найкращої якості.
"Заманухи"
Була "замануха" для пенсіонерів. Їм говорили, що можна оформитися й почати отримувати пенсію. За це оформлення обіцяли дати десять тисяч "фублів". Моя свекруха понесла свої документи. Її дані переписали, десять тисяч дали, а потім сказали: "Отложите документы. Это еще нескоро будет". Тобто вони навіть не збиралися запускати пенсійну систему. Просто заманили пенсіонерів, щоб зібрати їхні персональні дані. А потім кинули їм, як собакам, по десять тисяч своїх рублів (примітка редакції — це приблизно шість тисяч гривень). І все.
Окупантам потрібні люди — вони ж хочуть все запустити, повідкривати школи. Але з ними ніхто не хоче працювати. То вони використовують різні "заманухи". Щоб діти йшли в навчальні заклади, вони почали давати за кожного по чотири тисячі рублів. Але ніхто не йде, то вони вже дають по десять тисяч. Плюс, обіцяють усім безкоштовне харчування. Але зрозуміло, що своїх обіцянок вони часто не дотримуються. Я колись повелася на їхню "рекламу" — вони повідкривали аптеки й заявили, що там тепер є позиції, які "при Україні" були в дефіциті. Мені якраз потрібні були ліки і я пішла. Переді мною стояли близько шести людей, зі списками. Черга зникла неймовірно швидко, адже на будь-яке питання вони відповідають, що цього у них немає. Звісно, того, що мені було потрібно в них теж не було. Зате ціни космічні. Настоянка ехінацеї, яка до окупації коштувала 13 гривень, зараз, переводячи з рублів, коштує 150 гривень.
Як можна виїхати
У нас є приватні перевізники, яким можна зателефонувати й домовитися. Платиш їм гроші й вони тебе везуть. У мене спочатку так виїхав чоловік у Польщу, ще на початку липня. Там він заробив гроші на те, щоб виїхали ми з сином. Він мав їхати туди, на роботу, ще 24 лютого. Але спочатку зробити це було неможливо — хіба що на підконтрольну Україні територію. Проте чоловіків росіяни не випускали. Потім Верещук заявила, що українці можуть евакуюватися через Крим. Після цього роботодавець мого чоловіка зателефонував їхній бригаді й покликав у Польщу. Вони зібралися, знайшли перевізника й поїхали. Знайти перевізників неважко — вони є в будь-яких соцмережах чи месенджерах.
Дорога в Крим
Спочатку ми їхали катером, адже Антонівський міст "спочив". Росіяни, звісно, облаштували замість нього поромну переправу. Люди говорили, що там можна проїхати лише за гроші, але це неправда. Всі користувалися нею безкоштовно. Але там були такі черги… Плюс, росіяни, між цивільних машин, ставили свою військову техніку. Як завжди, "не прикриваються" людьми. Тобто вони пропускали п’ять цивільних машин, а потім свій "Урал" чи "Тигр". І їдуть собі спокійно. Тому наш перевізник, аби зекономити час, садив людей на катер до Голої Пристані. Там нас чекали автобуси, які курсували до КПП "Армянськ". За це ми окремо платили тисячу гривень. Але на КПП тебе можуть не випустити. Перевізник одразу попереджує, що це не його відповідальність. Там постійно міняються зміни й невідомо на кого ти потрапиш. Бувають умовно нормальні. А бувають такі, яким подобається знущатися з українців. Вони подовгу риються в телефонах. Або просто тримають їх в руках і удають, що дивляться. Це може тривати годину. Вони перевіряють твою реакцію — будеш ти нервувати чи ні. Моральне знущання.
Більше прискіпуються до чоловіків, особливо призовного віку. Їх відводять в окрему кімнату, на "співбесіду". Там починається: "Ти служив у ЗСУ? А чому не служив?". У мого сина також запитували. Але він не служив, тому що є студентом. Потім були питання: "Куди ви їдете? Чому? А чого саме в Польщу? А ви біженці? А ви точно не біженці?". Запитували також про те, як люди ставляться до путіна та росії. Якщо ти хочеш успішно пройти цей етап, то потрібно прикинутися дурним і говорити: "Я не знаю. Політикою не цікавлюся".
На КПП були великі черги. Спочатку ми зайшли у перший бокс, там стояв молодий росіянин з автоматом, перевіряв сумки. Але вибірково. Чиюсь відкрив, проглянув і пропустив. А наступну міг повністю перерити. Проте нам пощастило — при мені нікого сильно не перевіряли. А я ще й везла два ноутбуки: один свій, а інший — сина. Просто щоб до нього було менше питань, бо ноутбуки вони також перевіряють. Нас одразу попередили, що всі пристрої мають бути зарядженими. Адже якщо росіяни захочуть їх перевірити, а вони не увімкнуться — їх просто заберуть. Потім ми заповнювали міграційні картки. Мій син заповнив її українською мовою, то його відправили переписувати. Це зайняло ще дві години, з допитом після цього. Чоловіків можуть допитувати по різному. Когось 20 хвилин, а когось — п’ять годин. Проте, автобус чекає усіх. У водія є список людей і він не поїде, доки всі не вийдуть. Не знаю лише, як вони дізнаються, що когось завернули. Можливо їм хтось повідомляє. Загалом, ми приїхали на КПП о 10:00 і виїхали звідти о 20:00.
Далі ми їхали Кримом. У Сімферополі кожному з нас дали круасан і пляшку води. Автобус там був добитий. Точніше, колись він був хорошим, десь у вісімдесятих роках. Він ламався кожні дві-три години. Якщо взяти всі поломки, то на них ми витратили близько 12 годин. За все це "щастя", щоб тебе довезли до Варшави, потрібно заплатити 400 доларів.
росія
росією ми їхали близько трьох діб. Сказати, що вона мене вразила… Якщо чесно, я чекала більшого. Все якесь сіре, а ціни — просто страшні. Пляшка води коштує 100 "фублів". Це при тому, що в Армянську міняють гривні на рублі за курсом один до одного. До речі, великою проблемою стало те, що у нас не було їхньої валюти. росія ж під санкціями й там неможливо розрахуватися карткою. Коли ми доїхали до Латвії, то там я вже спокійно нею користувалася. В Польщі також ніяких проблем немає. А в росії нічого не працює. Ми зайшли за кавою й одна жіночка почала скаржитись, що та кава несмачна. А продавчиня їй говорить: "Подякуйте, що хоч така є. Скоро й цю не возитимуть". Загалом, у нас було 600 рублів на двох. Ми економили їх як могли. Продукти ми з собою взяли, але лише на дві доби. Якби ж я знала, що автобус так часто ламатиметься і ми стільки мандруватимемо... Бо якщо рахувати від моменту, коли ми сіли на катер і до того, як вийшли з автобуса у Варшаві — пройшло п’ять діб. Треба розуміти, що дві доби у нас зайняв лише пропускний пункт у псковській області, на кордоні з Латвією.
Ми так затрималися, тому що у них там невелика пропускна здатність — це нам говорили самі росіяни. Їм важко обслуговувати такий потік людей, бо їх зараз виїздить багато. Ми приїхали й нас мали випустити з автобуса, щоб перетнути кордон і після цього сісти на інший автобус. Це, знову ж таки, санкції. Просто так звідти нікого не випускають. Добре, що в нашій компанії чоловіки взяли все під свій контроль і просто не відпустили водіїв. Коли ми приїхали, то була ніч, холод, йшов дощ. А з нами було багато дітей. Ми мали чекати своєї черги на вулиці. Тому першу ніч водіїв не відпустили й нам вдалося заночувати в автобусі. А от другу ми вже провели на вулиці. Ми з сином ці два дні нічого не їли. Воду брали з джерельця в лісочку, яке нам показали місцеві техпрацівники. Вона була з болотяним присмаком. Коли ми нарешті пройшли той пропускний пункт, то в автобусі нам дали банани, круасани та воду. Це була манна небесна. До речі, з групи, яка йшла після нас завернули шістьох людей. Незрозуміло, з якої причини. З нами були не такими жорсткими, але все одно дотошними. Питали, скільки веземо готівки, чому у нас немає закордонних паспортів. Хоча насправді вони були, просто ми дістали їх лише коли в’їжджали в Латвію. Заставляли знімати шапки, капюшони — раптом ти диверсант.
Як надовго в Європі
Сподіваємося, що ми тут лише до звільнення Херсона. Хочемо повернутися, але лише тоді, коли там буде спокійно. Ми сюди приїхали до чоловіка, він тут працює. Живемо з ним, в гуртожитку. З нами тут ще багато біженців. Але чомусь більшість — із заходу України. Якщо чесно, я цього не розумію. Якби на нас так не тиснули, ми б чекали звільнення у місті. Просто з часом там лишалося тільки два варіанти: або помирати з голоду, або співпрацювати з окупантами.
Чому люди не виїжджають
Багато людей, у яких була можливість, виїхали. А є й ті, які чекають ЗСУ як Бога, бо у них такої можливості немає. У однієї моєї знайомої батько маломобільний, вони не можуть виїхати без нього. У іншої величезна собака. Вони не хочуть її кидати й також лишаються у місті. Звісно, є люди, які говорять: "Куди нам їхати? Кому ми там потрібні?". Їх теж можна зрозуміти. Бо одні наші знайомі змогли виїхати на захід України, то їм там побили машину й вишкрябали на ній слово "сепаратисти". Зневажливе ставлення можна зустріти часто. Чомусь багато хто думає що люди з Херсона за росію. Тому дехто, після того, як виїхав, повернувся додому.
Контрнаступ
Тепер я з самого ранку дивлюся всі новини. Кілька днів тому телефонувала своїй подрузі, вони з чоловіком лишилися в Херсоні. Вона каже, що чекають ЗСУ з розпростертими обіймами. Їм байдуже, що по місту прилітає. Нам давно говорили про необхідні запаси води, їжі та заряджені павербанки. Коли ЗСУ почали бахкати по Антонівському мосту, то теж з’явилися повідомлення, щоб ми трималися подалі звідти. Писали також, щоб люди не наближалися до скупчень ворожої техніки.
Настрої окупантів
Після кожного прильоту вони вивозять "Урал" із трупами своїх солдатів. Зверху на них кидають гілки й удають, що то сміття. А потім спалюють їх. Хвилин через сорок, після того, як трупи відвозять на поле, в повітрі з’являється сморід згорівших тіл.
Окупанти зараз дивно себе поводять. Після перших прильотів вони почали вивозити свої сім’ї. А потім взяли й завезли вчителів, щоб починати навчальний рік. Їхню поведінку передбачити складно. Можливо солдати б і почали тікати, але ж їх стримують офіцери. А ще є загороджувальні загони кадирівців, які стоять в Олешках. Кілька днів тому в інтернеті писали про вуличні бої, буцімто розвідгрупи ЗСУ зайшли в Херсон. Але насправді це були бої окупантів із загороджувальними загонами.
Після того, як ЗСУ розбили мости під Херсоном, росіяни почали ставити ППО в житлових кварталах. Коли вони встановили ці системи, то почали "шмонати" місцевих і забирати в них комп’ютери й надувні човни, в кого були. Здається, готуються тікати водою. Люди сміються, що вони скоро надувних каченят почнуть збирати.
