У перший день повномасштабної війни ми брали коментар у резервіста, який відправився захищати Україну. Ви можете прочитати цей матеріал тут. На той момент наш герой ще знаходився у військкоматі. Але час не стоїть на місці. Протягом трьох місяців колишній резервіст взяв участь в одній з найзапекліших битв під Києвом, отримав поранення та встиг вилікуватись. А ще, президент України нагородив його орденом “За мужність”. Читайте його історію. Звісно, що ми знову лишили героя анонімним (познайомимо вас після війни).
Сприйняття війни
Для мене війна — це боляче. Як би зухвало не звучали мої слова — це випробування, після якого ми або не виходимо взагалі, або виходимо сильнішими. Це як перехворіти ковідом. Боляче, але головне, що живий.
З прикордонника в ЗСУ
Як оперативний резерв першої черги, під час війни я маю явитись у військкомат протягом доби. Тому я зателефонував до своєї прикордонної частини, у якій проходив строкову службу. Там мені сказали чекати повістку, щоб мене прикомандирували до якоїсь військової частини. Так я опинився в ЗСУ.
Мощун
Я обороняв село Мощун у складі 72 бригади. Ми приймали один із найзапекліших боїв у Київській області. Не знаю з чим порівнювати, бо раніше не мав такого досвіду. Але коли я спілкувався з людьми, які обороняли Донецький аеропорт, Авдіївку, Попасну, то вони говорили, що бої в Мощуні були набагато важчими.
Поранення
Мене поранили 11 березня. Ніч перед цим ми провели в спостережному пункті, який знаходився напроти наших окопів. Це був двоповерховий будинок, у якому за кілька днів до того перебували ССО, а ще раніше — “інтернаціонали”. Тобто окупанти вже знали, що там хтось є. Ми з напарником лежали та спостерігали, щоб ніхто не пройшов вулицями. Нашою задачею було попередити своїх, якщо росіяни почнуть наступати. Біля нас у будинку лежав нерозірваний снаряд. Не знаю, від чого він був, але за розміром, як великий батон. Тому ми сиділи там удвох. Інші не погодилися йти, бо вважали, що він вибухне. Зі мною пішов сапер, який сказав: “Нічого там не вибухне, все буде нормально”.
Ранок почався з того, що наш квадрат обстріляли з мінометів чи РСЗВ — не знаю, що то було. Я тоді якраз спав, бо з’явилася така можливість. Потім, зі слів мого напарника, по нас ударили з РПГ та почали обстрілювати будинок з усіх сторін. Ми повернулися до окопів і передали, що починається наступ. Росіяни пішли збоку, дворами, щоб ми їх не помітили. Я стояв у бійниці та вів вогонь. Тобто неприцільно стріляв, по один-два патрони, щоб вони не підходили. Наші почали кричати: “БМП по курсу!”. Мені довелося взяти на себе роль гранатометника. Просто тому, що багатьом було складно впоратися з цими новими системами: NLAW, Panzerfaust та іншими. А мені один раз покажи — і я одразу зрозумію. Я почав вилазити з бійниці й розвернувся наліво, у сторону гранатомета. У цей момент прилетів 30-міліметровий снаряд. Він розірвався і його уламок влучив мені в стопу. Я не відчув болю, просто нога оніміла. Але я вже готувався до найгіршого. Думав, що мені все відірвало і ніг взагалі немає. Мені дуже пощастило, що уламок влучив у ногу через “Талани” (взуття, яке видають в ЗСУ). Якщо на мені були б легші берці, то я взагалі не знаю, як би все закінчилось.
Героїзм
Отримавши поранення, я все одно пошкутильгав, зарядив Panzerfaust та вистрілив. Я ніколи не стріляв із Panzerfaust, тому не знав, як цілитись і не влучив. Мені було болісно з того, що я промазав, але радісно, що нікого не вбив. У мені є людяність і я не хочу вбивати навіть окупантів. Але це лірика. Я зліз, щоб перезарядити Panzerfaust, але, знову ж таки, не знав, як це робити. Тому ми викинули його і я взяв NLAW. А для нього потрібні були батарейки. Вони у нас були, але я їх сховав, щоб, не дай Боже, не п******и (загубити). Вони лежали поверх окопу. Проблема у тому, що ворожі БМП “шили” окопи й бліндажі. Однак я, зарядив той NLAW. Цілюсь, роблю постріл... А російські БМП ховалися за нашим підбитим БТР, перед яким ще й стояла цивільна машина. Тому NLAW теж не влучив.
Інші гранатомети лежали над окопами. Це було моєю ініціативою, бо якби якась х***я прилетіла в окоп — вони б підірвали нас усіх. Там були потужні гранатомети — АТ4. Якось я вистрелив із такого по будівлі й вона згоріла. І я був готовий лізти за ними, але збирався з духом. На мене подивився один з командирів, помітив моє лице й запитав: “Ти перший раз під обстрілом?”. Я відповів, що так. Він підходить, б’є мене шоломом у шолом і каже: “Не сси, малий! Ці косолапі не можуть влучити з двохсот метрів і ми теж не можемо. Виживемо, все буде добре!”. І тільки він це сказав — росіяни почали відступати. У мене на лиці були сльози, а в голові — самі молитви. Мені здавалося, що зараз вони поїдуть і просто нас задавлять. У нас все закінчилось. Все залежало тільки від того, чи встигну я за кілька секунд добратись до гранатометів і зробити постріл. Але не факт, що у мене б вийшло це зробити — ділянка “прошивалася”. Після бою ми з другом ще годинку посиділи та почекали евакуації. Він отримав контузію, коли я стріляв з гранатомета. Чомусь йому спало на думку підлізти під мою трубу.
Псковський спецназ
Наші хлопці, на правому фланзі, стримали псковський спецназ. Росіяни, з АК-12 (нова та покращена версія АК), обійшли їх зі спини почали стріляти та кричати, щоб вони здавались. Не знаю, як наші їх постріляли, але для цього довелося використали всі гранати, які в них були. Хлопцям доводилося стріляти “по-сомалійськи” (висунувши автомат з окопу і не цілячись). Але вони стримали російський спецназ. Потім показували мені фотки.
Нагородження
Як мені сказали, на нагородження подає командир батальйону. Я бачився з ним у наших окопах, коли допомагав своєму ротному. Займався цим тому, що у нас була нерозбериха, а мені хочеться жити. Я бачив, що нам усім тяжко і хотів зробити щось для кожного. Це було в моїх силах. Комбат це побачив, як я розумію. Плюс, я надав йому багато цінної інформації, бо раніше був у розвідці й ми знаходились за нульовим рубежем. Ми знаходилися за 400-500 метрів від окупантів.
Ірпінь, артилерія та дрони-камікадзе
Головне, що зупинило окупантів — це річка Ірпінь. Вони прокладали понтони, а наші артилеристи прицільно та професійно працювали по нім. По понтонах, танках, мінометних та артилерійських позиціях. Я сам чув, як вони це робили. Було багато “виходів” зі сторони окупантів і мало “виходів” з нашої. Їх “виходи” тривали близько трьох секунд, а наші — менше секунди. Хоч поспати нам давали.
Нас постійно крили артилерійським вогнем, не давали спуску. Стріляли зранку, вночі і вдень. Мені потім навіть незручно було, бо зранку мене нічого не будило. Зараз у нас суцільна тиша і мені тривожно через те, що не чутно вибухів. Двічі ставалось таке, що нас по три години крили артилерійським вогнем взагалі без зупинки. Тобто вони починали й бам-бам-бам, без будь-якої перерви. Хотіли спалити наш танк, але не влучили. Потім прилетіли з дроном і хотіли скинути з нього міни, теж не вдалося. А потім прилетів дрон-суїцидник. Це така біла трикутна х***я, схожа на повітряного змія. Вона теж чи не долетіла, чи не підірвалася — не знаю, нам пощастило. Хлопці казали, що на наступний день після того, як мене поранили, така ж х***я летіла і підірвалася під деревом. То там вибух був такий... Дебелий. Танчик він би точно пошкрябав.
Ретровіль
У госпіталі я спілкувався з нашим артилеристом, який пережив “Ретровіль” (російські війська завдали ракетного удару по київському ТРЦ “Ретровіль”). Каже: “Я собі сиджу, а тут щось блимнуло і наче почався ураган”. Його віднесло метрів на двадцять убік, щось влучило у ногу і застрягло в ній. Він хотів бігти розбирати завали, але його спіймав медбрат.
Інтернаціонали
Я зустрічався з чуваками з Інтернаціонального легіону. З деякими досі спілкуюсь, коли є час. Британці справжні воїни, деякі взагалі ходили без бронежилетів. Я задоволений спілкуванням з ними. А от американці розбещені. Більшість із них не розуміли стан нашої армії, порівнювали з їхніми морськими піхотинцями. Вони були з нами, на позиціях і я бігав та перекладав для них. Підхожу, кажу: “Хлопці, є загроза авіаційного удару, раджу вам сидіти в окопах”, а вони на мене дивляться квадратними очима.
“Сподіваюсь, я його не вбив”
Примітка редакції: один із бійців Інтернаціонального легіону у своєму інтерв’ю розповідав про героя нашого матеріалу. Ми вирішили запитати у нього, чим він запам’ятався іноземним солдатам. Саме інтерв’ю можна подивитись тут.
По нас працював снайпер. Я витягаю голову з окопу й чую: “Фіііууу! Фіііууу!”. Наче мотоциклісти вночі у Києві. Я зрозумів, що той п***р стріляє по мені. Не знаю, як пощастило, що він не зніс мою тупу голову. Прибігає наш чувак і каже: “Ми зрозуміли в якій будівлі він сидить, потрібно його вбити”. Ну я й сказав, що хочу вистрелити з гранатомета. Взяв його, прицілився й у***в туди. А що розповідає цей чувак: “Цей хлопець стоїть секунди три-чотири, щоб зробити постріл. Я б взагалі не цілився! Кулі над головою свистять, а він стоїть...”. А то взагалі стріляли наші, щоб росіяни не вилазили.
Взагалі, цей гранатомет створений для того, щоб стріляти по танках. А я підсмажив москалика. Влучив прямо у вікно і йому прийшов п*****ь. Цей чувак в інтерв’ю каже: “Потім він злазить і говорить те, чого я не забуду ніколи в житті”. Я тоді сказав: “Сподіваюсь, я його не вбив”. Тобто зробив постріл з такого гранатомета, р*******в всю будівлю і сподівався, що він лишився живим.
Після пострілу я зістрибнув в окоп і один британець мені сказав: “Це не ти його вбив, це зробив путін. Твоя совість чиста. Це він почав по тобі стріляти. Його прислали, щоб убити тебе на твоїй землі”. Скажу чесно, мені від цього легше.
Людяність
Я навіть зараз шкодую, що підсмажив його. Думаю про те, що міг би не брати той гранатомет. Були інші люди, які могли вистрелити. Так, я розумію, що вони окупанти, які негуманні та безчоловічні. Але ж я маю бути кращим за них.
Іноді я згадую, що хочу до своєї дівчини, що хочу пов’язати життя з ІТ... Потім в голову приходить вбитий снайпер і я думаю, що може у нього були якісь мрії і його вдома чекають батьки чи дівчина. Коли я про це думаю, то кажу, що якби повернувся у часі, то, мабуть, не стріляв би. Але тоді мені хотілося зробити постріл і якось себе проявити. Хоча були люди, які могли зробити це за мене. Я міг попросити когось з Іноземного легіону, бо їх група була у моєму розпорядженні.
Що було — те було, але коли я починаю задумуватися... Я позиціоную себе як пацифіста та гуманіста. Але думаю, що добро має бути з кулаками. Планую працювати з психологом, бо зараз це в мені сидить, як пружина. Розбиратимусь із цим після війни. А зараз я просто вдячний за те, що не підсмажив ту БМП. Просто злякав їх і зміг захистити хлопців.
“Маньяк”
“Інтернаціонали” думали, що я сам собі придумав прізвисько “Маньяк”. Але ні, мені його дали через прізвище (ми його прибрали). Один чувак просто сказав: “О, будеш Маньяком!”. Я відповів, що не хочу, бо це надто по-злому. Але він сказав: “Мені п***й, будеш Маньяком”. Ну, окей. Зазвичай люди, які придумують собі подібні позивні під час боїв десь ховаються. А я виліз під ворожим вогнем, розстріляв снайпера і сподівався, що не вбив його.
Плани на “після війни”
Куплю собі ноутбук. Або не куплю. Не знаю. Зараз я хочу зустрітися зі своєю дівчиною. Передати, що дуже сильно її люблю, хочу до неї та вражений тим, що вона знайшла в собі сили... Бути сильною. Я дуже їй вдячний і хочу сказати, що все буде добре. І мабуть, почати будувати сім’ю.
Прогнози й служба в ССО
Мені здається, що війна продовжуватиметься два-три роки. Думаю, що через деякий час її класифікуватимуть як Третю світову. Але, як резервіст, я сидітиму тут максимум до березня 2023 року. Тому сподіватимусь, що менше ніж через рік мене відправлять додому. Якщо війна до того часу не закінчиться, то, мабуть, поїду до Європи. Я розумію, що можу підписати контракт і далі захищати країну. Але мені здається, що я вже зробив своє. Мене призвали — я прийшов. А самому лізти... Мене нещодавно кликали в ССО. Я поспілкувався з кількома досвідченими людьми й кожен з них мені сказав, що то х***я. Тому я відмовився. Хоча міг стати крутим спецпризначенцем і можливо отримував би більше грошей та екшену. Проте, з точки зору гуманності, я не хочу в ССО. А з точки зору крутості — звісно хочу. Але тут, на війні, я звик слухати досвідчених людей. Мені здається, що якщо мене чекають круті спецназівські штуки, то я від цього нікуди не подінусь. Це як з Мощуном. Ніхто ж навіть не думав, що буде такий п*****ь.
