Менш як місяць тому Київський міський центр зайнятості повідомив, що на одну вакансію у столиці претендує десятеро безробітних. Серед такої кількості кандидатів на посаду роботодавець має обрати одного працівника. І, будьмо чесними, досить часто критерії відбору не об’єктивні.
Так, приміром, ще місяць тому на популярних платформах для пошуку роботи можна було знайти вакансії з таким змістом: "Шукаємо симпатичну дівчину на посаду кастинг-менеджера, вік 18-24 роки" або "Терміново потрібен комплектувальник, вимоги — чоловіки віком 18-40 років". І хоча вік та стать зазвичай не впливають на якість виконання запропонованої роботи, все ж ці вимоги дозволяють роботодавцеві дискримінувати потенційного працівника.
Чому професіоналізм не залежить від віку чи статі, як людям доводиться виборювати свої права на роботі та чи можуть штрафи подолати загальну проблему дискримінації на ринку праці — дізнавайтеся у матеріалі.
Вимоги "до нього" і "до неї"
Нещодавно Кабмін затвердив порядок сплати штрафів за порушення правил рекламування послуг із працевлаштування. Йдеться про те, що тепер за згадування у вакансіях вимог щодо віку, статі, раси, політичних чи релігійних переконань тощо роботодавцеві загрожує штраф у 65 тисяч гривень. Тобто пропонувати роботу виключно жінкам, людям до 29 років чи прихильникам "Радикальної Партії Олега Ляшка" не можна.
Усе б нічого, але є один нюанс. Роботодавець може і не вказувати усі вимоги в описі вакансії. Утім, це не означає, що він не враховуватиме їх під час відбору кандидатів. Грубо кажучи, негласні вимоги щодо віку чи статі можуть стати причиною, чому претендент на посаду так і не отримав відповідь на свою заявку.
Інженерка, а не "дівчинка"
Людмилі 32 роки, вона — інженерка-будівельниця. Саме цю професію дівчина здобувала у Київському національному університеті будівництва та архітектури. Але навіть диплом не убезпечив її від сексизму на роботі. Далі — її історія.
Піти вчитися на інженера мене переконали моя мама та дядько. Я дуже люблю фізику і ця сфера була мені цікавою, а вже після першого семестру в університеті у мене загорілися очі. Я зрозуміла, що це моє, це те, чим я хочу займатися. Але навіть під час навчання були моменти, коли я та інші студентки стикалися із дискримінацією. Не скажу, що це було чимось стандартним, та деякі викладачі могли собі дозволити коментар про те, що дівчина не може скласти іспит з газопостачання на п’ятірку. Також були ситуації, коли деяким студенткам ставили оцінку просто тому, що вони були дівчатами.
Свою першу роботу я отримала за фахом. У будівельній справі є певна галузь інженерії, куди в основному беруть молодих студентів. Ти там ще нічого особливо не проєктуєш, але проводиш багато розрахунків, зводиш усілякі таблички. І саме на цю роботу дуже люблять брати дівчат, бо вважається, що вони нібито більш уважні. Такий собі зворотний сексизм.
У мене перша робота була саме така. Я погодилася на неї, бо тоді не було з чого обирати й куди бігти, а це була дуже гарна стартова позиція. Вже коли я здобула більший досвід, то на співбесідах дозволяла собі перебирати пропозиціями, на щось погоджуватися, а на що — ні. Але коли ти молодий спеціаліст, то інколи доводиться себе взяти в руки і переступити через це. Тому, що сексизм у будівельній сфері — це те, від чого нікуди не дінешся.
Уже на роботі я зіткнулася з проблемою, що деякі колеги сприймали мене несерйозно. Вони казали, що немає сенсу зі мною панькатися. Мовляв, я ще не заміжня, але вийду заміж, народжу дитину та піду в декрет. Ще згодом на кількох співбесідах у мене запитували, чи є чоловік та діти, чи планую дітей найближчим часом. Я завжди сприймала це дуже негативно, бо яка їм у біса різниця, що я планую? Я працювати прийшла, а народжувати дитину чи виходити заміж — це моє особисте життя.
Також були сумнівні компліменти від колег-чоловіків. Наприклад, хтось міг дозволити собі сказати в мою адресу: "Слухай, у тебе 2-в-1: мозок і цицьки! Давай ти на ту зустріч із замовником ще ось це своє плаття надягнеш?". Або був випадок, коли до директора прийшли якісь клієнти чи партнери. Тоді в офісі із дівчат залишилися лише я і головна бухгалтерка. І раптом заходить до мене директор і питає, чи можу я їм каву занести. Тобто у мене розрахунки, робота, а він просить мене занести каву. Це при тому, що поряд ще сидять хлопці з нашого ж інженерного відділу. Але директор все одно звертається до мене, тому що більше дівчат немає, а хлопці, бачте, не можуть кави занести.
Далі були фрази типу: "Ти дівчинка, це ти можеш, а це — ні". І поки не поясниш людям, інколи з матами, що ти не дівчинка, а спеціаліст, то до тебе так і будуть звертатися. Наприклад, коли мені було 24-25 років, мене відправили на будівельний майданчик, аби провести авторський нагляд. Це коли інженер проєктує щось, а потім приїжджає на об’єкт і дивиться, чи все по проєкту там зробили. Ми їхали на майданчик майже весь день, усі були втомлені. Я вийшла із машини в джинсах, сорочці, з двома заплетеними косичками, напівсонна. Приходжу до виконроба і кажу: "Доброго дня, я ваш інженер". Він на мене подивився, покликав ще одного хлопця і приставив того до мене "нянькою" зі словами: "Ходи з нею всюди, бо я боюся її саму пускати, ще кудись влізе".
Ми походили так вечір, а на наступний ранок я прийшла раніше, моєї "няньки" ще не було. Тож я сама взяла каску і полізла дивитися все, що мені треба. Після того прийшла на п’ятихвилинку, аби обговорити, що ще потрібно зробити на об’єкті, а виконроб почав одразу верещати на того хлопця-"наглядача", що я ходила сама. Далі ми почали розглядати момент, що по кресленнях було одне, а працівники щось не так зробити. Начальник відповідальної ланки почав "падати на мороз", розповідати, що він 20 років працює у цій сфері, і що мені, "дівчинці", взагалі немає що йому казати. Тут вже я вийшла із себе, наклала на нього триповерховим матом. Потім була десь хвилинна тиша і виконроб такий: "А чого ви одразу не сказали, що по-нашому вмієте?". І після цього в принципі ми всі питання вирішували дуже швидко і дуже ефективно.
Я була однією із найкращих випускниць свого курсу, я справді добре розбираюся у своїй справі. Але кожного такого разу ти розумієш, що просто б’єшся об якусь стіну. Це виснажує, психологічно дуже складно. Коли ти ще молодий і лише починаєш лізти по кар’єрній драбині, то все наче нормально. Але коли доходиш до вищого рівня та усвідомлюєш, що існує та сама "скляна стеля" — отут вже стає важко.
Наприклад, якось на одній роботі у нас проходило переформатування. Йшлося про те, що або когось призначать на посаду технічного директора, або цієї посади не буде взагалі, але будуть начальники окремих відділів. У компанії було кілька керівників, тому аби отримати підвищення по посаді чи зарплатні потрібно було поспілкуватися з усіма. І коли звільнилася посада технічного директора я звернулася до одного із них. Він на мене подивився і відповів: "А що ви собі тут надумали? Дівчинка не може бути технічним директором". Це пряма цитата. Тобто я йому не жінка, хоча мені тоді було 29-30 років, я йому не інженерка. Я для нього дівчинка.
Після цього я зрозуміла, що треба щось змінювати у цьому житті. Я ще кілька разів ходила на співбесіди. У мене вже був великий досвід, я знаю собі ціну, тож подавалася на більш керівні посади. І на одній зі співбесід мені сказали: "Ви знаєте, все супер, ви нам дуже підходите. Окрім того, що у нас повністю чоловічий колектив. Якщо ми поставимо над ними керівника-жінку, то у нас будуть проблеми".
Коли мені відмовили у підвищенні, а потім на кількох роботах відмовили у керівній позиції, я вирішила підвищити свою кваліфікацію і трішки змінити фокус. Я вирішила ще повчитися і подалася на стипендіальну програму в США. Ще минулого року я виграла стипендію на два роки та вже зовсім скоро розпочнеться моє навчання у Штатах. Я буду більш зосереджена на енергозбереженні та збереженні навколишнього середовища.
Сподіваюся, що після навчання я зможу повернутися в Україну і вже з американським та українським дипломами влаштуюся на роботу в компанію з іноземним капіталом та керівництвом. Для них, по-перше, мій диплом не буде порожнім папірцем, а по-друге, у закордонних фірмах по-іншому ставляться до гендерних проблем. По поверненню я хочу працювати в одній із груп, які займатимуться відбудовою наших міст після війни. Думаю, що з тим профілем, який я собі вибрала зараз, я стану в пригоді.
Недолік "молодого колективу"
Окрім сексизму, сучасний ринок праці страждає і на ще одну недугу — ейджизм. Коли кандидати обираються не за вміннями, знаннями чи досвідом, а за кількістю прожитих років. Виникають ситуації, коли одна й та сама людина може бути "занадто молодою" для однієї роботи і водночас "занадто старою і досвідченою" для іншої.
При цьому, компанії не соромляться на рівні із "безбар’єрністю" та фокусом на "професійні якості людини" вказувати серед своїх переваг "молодий, дружній колектив". Трошки не сходиться, вірно? Адже спеціалісти не мають терміну придатності, якщо вони постійно вчаться і вдосконалюють свої вміння.
Водночас у багатьох вакансіях можна зустріти, що працедавці готові взяти на посаду студентів без досвіду роботу, навчити їх власним коштом. Це стосується переважно молодих кандидатів — людей старшого віку вчити чомусь не хочуть. Відтак велика кількість кваліфікованих або потенційно професійних працівників, якщо вкласти у них ресурс та час, залишаються без роботи лише через цифру у паспорті.
Самонавіювання і пошук себе
Оресту 68 років. Він актор та фотомодель, за фахом — інженер-будівельник. Свого часу працював у Монголії, але повернувшись в Україну не зміг знайти відповідну зарплатню за свої вміння та знання. Тож у 2013 році чоловік вирішив кардинально змінити професію. Як — дізнавайтеся у його історії.
Коли я повернувся з-за кордону, то почав шукати роботу із зарплатою, яка б відповідала моїм вмінням та знанням. Мені почали пропонувати бригаду, ділянку. Але зарплатня, самі знаєте, в Україні невисока. Я розумів, що мої руки оцінювалися в інших країнах достойно, а тут — чомусь ні. Тому почав думати, чим би мені зайнятися. Десь трошки навіть сам на себе працював, але я розумів, що це щось не те.
Чисто випадково у 2013 році мені до рук потрапила газета з оголошеннями. Там була одна маленька стрічка: "Потрібен сценічний образ у ресторан". Я розумів, що ставив тоді на карту все: своє життя, свою професію. Зворотної дороги вже не було, та і я не хотів цього. І так сталося, що я виграв. Це був той чарівний поштовх, який мені був потрібен.
Вже з 2014 року я почав працювати звичайним "зазивалою" у кафе "Рурмайстер" на Площі Ринок у Львові. Я стояв перед рестораном і запрошував людей. Паралельно вивчав історію Львова, досконально вивчив персонажа, якого представляв. Згодом заклад "Рурмайстер" не витримав конкуренції й закрився, а я отримав пропозицію роботи промоутером від власника туристичної фірми. Далі була робота концептуалістом у ресторані "Бартоломей", "Доктор Фауст".
Мені щастить, що я опиняюся у потрібному місці й у потрібний час. Наприклад, якось теж чисто випадково на вулиці мене зустріла дівчина і запитала, чи можна мене сфотографувати. Я дозволив. Вона взяла мій номер телефону. Я тоді ще не знав, що то була кастингова директорка. А через три дні вона мені дзвонить і запрошує на зустріч з режисером. Так мені запропонували роль у рекламі пива "Львівське 1715". Потім я знімався у кліпі Тіни Кароль, в першому українсько-італійському фільмі "Ізі" Андреа Маньяні. Режисер запросив мене на другу роль після головного героя і запитав, чи вмію я управляти фірою. Я відповів, що ні, бо я — дитина асфальту. Але треба, так треба. Так я почав кар’єру в кіно.
Бувало, звісно, і таке, що я виявлявся занадто молодим для якогось образу. Наприклад, якось мене викликали у Житомир для зйомок фільму. Я мав зіграти 100-річного дідуся з палицею. Мені вже одяг підібрали, лише вирішували, як пофарбувати волосся у сивий колір. І тут заходить режисер зі Словаччини. Він дивиться на мене і каже: "Відправляйте його додому. Як би ви його не загримували, на 100-річного діда він не тягне". І я поїхав додому.
Проте, я вважаю, що як такої вікової дискримінації немає. Але є самонавіювання. Річ у тому, що кожна людина повинна розуміти свій вік. Наприклад, часто я пояснюю молоді, що ми, старші люди, бачимо світ такими ж очима: трава така ж зелена, такі ж будівлі, бруківка, дощ. Але в нас трошки більше життєвого досвіду. Звісно, є професії, які більше підходять молоді, але від того не потрібно впадати у паніку.
Так само не потрібно сидіти на дивані та протирати штани, коли тобі за 60 років. Потрібно рухатися, пробувати себе у чомусь. Бо вік — це лише цифри у нашому паспорті. У будь-якому віці треба не боятися починати все з самого початку. Якщо це ваше — воно обов’язково піде. Але для того, щоб довідатися, що це ваше, треба обов’язково спробувати.
Наприклад, я два роки, з 2013 по 2015-й, дуже багато працював, вивчав історію Львова, окремих особистостей. Спершу я працював на свій імідж, а зараз він працює на мене. Мене запрошують на фотосесії, на зйомки для фотостоків, у кіно, кліпи, реклами. Наприклад, цього року мені дуже пощастило знятися у кліпі гурту Kalush Orchestra "Стефанія". Кліп вийшов одразу після перемоги України на цьогорічному "Євробаченні". Мені одразу надійшли сотні повідомлень, були навіть привітання з перемогою на конкурсі, хоч я там навіть взагалі не був. Я просто знявся у кліпі як священник. А почалося все зі звичайного оголошення в газеті.
Матеріал створений у рамках спецпроєкту "Нова Україна", в якому команда "Наш Київ" допомагає українцям розв'язувати нагальні проблеми та ставати ще сильнішими. Це 8 напрямів, в яких ми підіймаємо важливі теми: нова робота, новий дім, нова культура, новий бізнес, нові технології, нові історії, нові українці та нова реальність.
