Під обстрілами евакуювати людей із Ірпеня, привезти допомогу цивільним на деокуповані території, дістати автівку для військових чи врятувати великого пса із прифронтової зони — упродовж 11 місяців волонтери благодійного фонду "Гуркіт" роблять усе можливе і неможливе, аби наблизити перемогу України.
Як їм це вдалося — розповідаємо у матеріалі.
Порятунок під обстрілами
Кістяк команди сформувався у перші дні повномасштабного вторгнення, коли Владислав Самойленко, Костянтин Бакуемський, Антон Сененко, Андрій Півень, Оксана Бондар, Дар’я Писаренко та інші вирушили в Ірпінь евакуйовувати людей. Хтось із команди знав одне одного і раніше, але не мав особистих контактів, а хтось познайомився лише напередодні виїзду.
"26 лютого я виклала у Facebook оголошення, що маю синій бус Mercedes Sprinter і можу допомогти. Наступного дня мені зателефонував Влад Самойленко зі словами: "Добрий день! Я би хотів поспілкуватися з водієм спринтера". Коли він дізнався, що водій — це я, то на якусь мить замовк, а потім запитав, коли буду. Я прибула на місце за 20 хвилин. Так усе і почалося", — розповідає Оксана Бондар, водійка "Гуркоту".
Ще через день до команди долучився Антон Сененко. Владислав попросив його взяти свій транспорт, завантажити допомогою й у складі колони вирушити до Ірпеня. Зрештою, 28 лютого основний склад майбутнього "Гуркоту" був у зборі.
5 березня команда вирушила у чергову поїздку в Ірпінь. На той момент вже було відомо, що в місті йдуть бої, утім волонтери все-таки поїхали вивозити цивільних.
Цей день команда запам’ятала надовго — вибратися з-під обстрілів вдалося лише наприкінці дня за допомогою морських піхотинців, а всі водії колони виходили з оточення упродовж доби. Виривалися із міста пішки, адже Романівський міст зруйнували.
Але навіть після цього гуркітівці не зупинилися — весь наступний місяць вони переходили переправу, заправляли автомобілі та продовжували рятувати людей в Ірпені, а потім знову поверталися до Києва.
Після Київщини волонтери почали їздити на Чернігівщину, далі — на Схід і Південь. Сьогодні команда "Гуркоту" виконує поїздки на Донеччину та Херсонщину, а також на Харківщину і в Миколаїв. Доставляють гуманітарні вантажі, ліки, допомогу для військових.
"У нашій команді зараз 10-13 людей. Вони здійснюють більшість функцій. Є люди, які приймають вантажі на складі, є відповідальні за технічний стан автомобілів — фондових і тих, які ми приганяємо для військових. Є ті, хто розбираються у медицині, а також ті, кому я можу доручити вивчити конкретне питання і за тиждень, наприклад, знатиму все про прожектори для ППО: від типів ліхтарів, до їхніх можливостей та цін", — каже Владислав Самойленко, засновник і координатор "Гуркоту".
Побут волонтерів
З липня "Гуркіт" — офіційний благодійний фонд (реквізити для допомоги можна знайти за посиланням). Цей статус підвищує відповідальність, збільшує навантаження та водночас спрощує комунікацію волонтерів з державою та міжнародними організаціями. Зокрема, за допомогою іноземних благодійних фондів гуркітівці часто знаходять потрібні товари, ввезти які можливо лише з офіційними документами.
Здебільшого міжнародні фонди допомагають закрити звичайні запити: потреби в автівках, генераторах, термобілизні, спальниках чи обігрівачах. Але якщо йдеться про якийсь специфічний товар, наприклад, квадрокоптер конкретного виду чи машину певної комплектації, то волонтери звертаються до небайдужих людей, які розуміються в тій чи іншій тематиці. Звичайні громадяни за кордоном можуть знайти потрібну річ за вигідною ціною і доставити її в Україну.
Найчастіше запити від військових стосуються автомобілів, квадрокоптерів і тепловізорів. Машини дозволяють українським бійцям швидко добратися до пункту виконання завдання: оперативно під’їхати, знищити особовий склад/техніку ворога і швидко зникнути або ж у максимально короткі терміни евакуювати поранених у госпіталь.
Що стосується квадрокоптерів, то дрони допомагають працювати українській артилерії, вчасно виявляти противника і знешкоджувати його. Також безпілотники дозволяють знаходити поранених бійців.
І зрештою, третя позиція — тепловізори. Оскільки світловий день зараз короткий, то українським захисникам потрібні додаткові пристрої бачення, аби вчасно виявити і знищити ворога.
"Крім цього, цивільні, медики і військові — усі просять генератори. Медикам також потрібні турнікети, катетери, бандажі. А цивільні можуть просити якісь речі. Наприклад, наприкінці грудня в рамках акції "Майор Св. Миколай" ми допомагали дітям загиблих військових, а також везли підгузки, дитяче харчування і теплий одяг на деокуповані території Херсонщини", — додає Влад Самойленко.
Якщо у лютому-березні 2022 року гуркітівці їздили в Ірпінь щодня, а в подальшому поїздка на Чернігівщину займала два дні (плюс два дні на збір всього необхідного), то зараз інтенсивність дещо знизилася. Волонтери двічі-тричі на місяць їздять на Донеччину, раз на Херсонщину й час від часу — на Харківщину, Запоріжжя чи Миколаївщину.
Частота поїздок знизилася з кількох причин:
- По-перше, збільшилося логістичне плече. Добиратися на Донеччину довше, ніж на Київщину чи Чернігівщину.
- По-друге, навесні 2022 року волонтерам вдалося забезпечити великі потреби госпіталів у медицині. Наразі, за словами Влада Самойленка, ситуація з наявністю ліків там значно краща, тож задача "Гуркоту" та інших організацій — час від часу уточнювати потреби медиків й утримувати забезпечення на достатньому рівні.
- По-третє, за 11 місяців повномасштабної війни державні інституції та міжнародні організації змогли налагодити роботу із забезпечення військових та медиків. Відповідно, зменшилася кількість заявок до волонтерів.
- По-четверте, якщо у перші місяці війни багато людей втратили роботу або частково призупинили свої проєкти, то з травня робочі процеси почали відновлюватися. Більшість гуркітівців продовжують поєднувати волонтерство і роботу, намагаються утримувати та підтримувати родини — усе це накладається, а часу більше не стає.
Кількість військових, яким потрібна допомога, величезна. А волонтерів ніколи не буде достатньо, тому між ними немає конкуренції. Навпаки, каже Владислав, між фондами відбувається взаємодія. Приміром, кілька організацій можуть об’єднати свої запити і закупити більшу кількість речей за оптовою вартістю. Це дозволяє заощадити гроші на інші потреби.
"Ми іноді намагаємося об’єднувати закупівлі і взаємодіяти спільно. Ще не було жодного випадку, аби я скаржився, що у мене забрали з-під носа тепловізор чи коптер — їх поки вистачає. Що стосується автомобілів, то так, ми розуміємо, що їхня кількість невелика, українці все розбирають. Але все одно в Європі ще є ринок та опції вибору. Коли я бачу, що інші купили автомобіль для ЗСУ, про який я думав, то навпаки, в мене виникають лише приємні емоції, адже машина все одно поїхала в Україну на допомогу військовим. Тому тут не бачу конкуренції", — пояснює він.
Як відбуваються поїздки?
Усе починається із запиту, який військові можуть направити офіційно або просто повідомленням. Зазвичай це люди, перевірені обставинами і досвідом, яким волонтери довіряють.
Але бувають випадки, коли одні військові рекомендують бійців з іншого підрозділу. У такому разі "Гуркіт" з ними зв’язується, знайомиться, дізнається про запити і починає взаємодіяти. Усе відбувається завдяки особистим контактам та зустрічам.
Якщо запити великі, то волонтери оцінюють свої можливості і домовляються з військовими про ту кількість одиниць, яку можуть забезпечити. Далі починаються пошуки потрібних речей. Щось можуть замовляти з-за кордону, щось обмінюють в інших фондів, з чимось допомагають небайдужі люди. Також міжнародні організації можуть вислати "Гуркоту" певну допомогу, якою команда розпоряджається самостійно.
За тиждень збираються запити і речі, усе це звозиться на склад, підписується і готується до відправки у конкретні міста. Пригнані автівки перевіряють і приводять до ладу, аби військові якомога довше не мали з ними проблем. Машини волонтерів також готують: накачують колеса, заливають мастило, заправляють. Перед виїздом водії приїжджають на склад, дивляться коробки з написами міст і розробляють маршрут: скільки точок потрібно відвідати, куди треба заїхати, а де бійці самі виїдуть назустріч. На цьому етапі також збираються усі контактні дані. Зрештою, водії самостійно завантажують усе в транспорт, аби знати, що де стоїть, — і вирушають.
Небезпечні поїздки запам’ятовуються найбільше, зазначає Влад Самойленко. Адже такі моменти змінюють людей.
"Коли на Чернігівщині були бої, я намагався дістатися у місто, але мене не пустив один підрозділ. Я від’їхав і наступного разу дізнався, що після мене дозволили проїхати іншим волонтерам. Вони пробилися — і загинули під час російського мінометного обстрілу. Це закарбовується, тому що ти розумієш: твоє життя теж могло бути під загрозою, на місці тих волонтерів міг бути ти", — пояснює координатор "Гуркоту".
Досвід поїздок у небезпечні зони дозволив команді сформувати власні правила безпеки:
- Не задавати у навігаторах населені пункти на довгі дистанції. Великі маршрути краще розділити щонайменше на 2-3 ділянки;
- Обирати для руху дороги категорії М та Е, адже проїзд через поля і села може бути небезпечним;
- Їсти за можливості, адже у стресових ситуаціях організм потребує джерела енергії;
- Брати із собою про запас хоча б 1-2 каністри з паливом, а також не використовували сумнівний бензин чи дизель (якщо іншого варіанту немає, краще змішати його з перевіреним паливом у пропорціях 2:1);
- Не везти військовим алкоголь;
- Триматися на зв’язку. Якщо військові не відповідають на мобільний — писати їм в інші месенджери, використовувати усі способи зв’язку;
- Тримати в авто запасні колеса, домкрат, насос/компресор та ключі. Зберігати їх біля незахаращених і справних дверей;
- Вести себе адекватно і спокійно під час перевірок на блокпостах, виконувати вказівки військових чи поліції;
- Використовувати шоломи і бронежилети;
- Мати при собі скотч, ніж, готівку і турнікет — вміти користуватися останнім;
- Планувати поїздки заздалегідь. Продумати, де будете ночувати і заправлятися. Слідкувати за новинами і бути готовими до змін у планах;
- Проговорити алгоритми дій на випадок артобстрілу, зустрічі з ворогом чи поломок авто. Обговорити, хто за що відповідає;
- Під час руху у складі колони мати при собі штурмана або координатора, який допомагатиме тримати зв’язок з військовими, медиками, волонтерами та моніторитиме локальні зведення;
- За можливості робити зупинки під деревами, навісами, тентами;
- Не використовувати автівки білого чи насичено-яскравих кольорів, які можуть стати мішенню для ворога. Також уникати зелених відтінків, адже такі машини можуть сприйняти за військові;
- За можливості допомагати евакуйовувати цивільних із гарячих точок — доводити та пояснювати їм, чому це необхідно, направляти до евакуаційного транспорту.
Усього цього волонтери "Гуркоту" вчилися на ходу. До 24 лютого ніхто з них не знав, як евакуйовувати людей, їздити на фронт, ремонтувати автомобілі чи як поводитися під час обстрілів. Але останні 11 місяців допомогли команді напрацювати власні правила, якими вони готові ділитися з іншими. Зокрема, найближчим часом "Гуркіт" планує провести серію тренінгів.
Допомога не лише людям
Кожна поїздка — це досвід, що впливає на волонтерів, та є речі, які залишаються незмінними. Наприклад, до 24 лютого Оксана Бондар займалася порятунком покинутих котів і собак у Чорнобильській зоні. Ця любов до тварин збереглася і зараз, коли водійка рятує чотирилапих із прифронтових зон.
"У мене завжди в машині є переноска на випадок, якщо я знайду обабіч дороги якесь нещастя або якщо хлопці мені з териконів витягнуть собаку чи кота. Усяке бувало", — розповідає вона.
Наприклад, з настанням морозів Оксана врятувала великого собаку кане-корсо зі щойно деокупованого Ямполя. Жінка саме була у Дніпрі, коли їй зателефонували військові і попросили забрати собаку, що понад півроку жила у вольєрі. Та був один нюанс: бійці не могли вивезти тварину до Оксани, адже самі боялися підійти до клітки.
"Я подивилася на карту: Ямпіль. Кажу їм: "Хлопці, я правильно зрозуміла: дівчина зараз повинна приїхати на деокуповану територію, залізти в клітку до собаки, яку ви боїтеся, забрати і вивезти її звідти?". Вони ствердно відповіли і ми попрощалися. Я повернулася до Києва, залізла під теплу ковдру і отримала повідомлення: "Пес вже не скавчить. Він так труситься, може не дожити, бо змерзне". Наступного дня я поїхала рятувати собаку", — розповідає вона.
Оксана розуміла, що такий пес не виживе на холоді, бо має коротку шерсть. Тож зібрала речі і приїхала на склад. За півдоби команді "Гуркоту" вдалося зібрати кошти на паливо.
По дорозі до Ямполя було страшно, розповідає водійка. Нерозірвані снаряди, знищені автівки на дорозі, танки, які їдуть назустріч. Коли військові питали Оксану, чому вона їде, то щиро дивувалися і називали дурною, але все ж радили, де і як краще проїжджати.
"У мене тремтіли руки, але тварину потрібно було вивозити. По дорозі я ще намагалася врятувати рудого кота, якого побачила біля лісу. Але він втік. Зрештою, добралася до Ямполя. Пес, за яким приїхала, кидався на всіх. А я ж не взяла ні заспокійливого, нічого. Виходу не було — сіла поруч із брудною кліткою і почала з ним говорити. Кажу: "У тебе є вибір: залишитися тут і гавкати, скільки завгодно, або ж поїхати зі мною. Обіцяю тепло, їжу і свою компанію". Зрештою, пес заспокоївся і мені вдалося його витягти із вольєра", — розповідає волонтерка.
Відео порятунку пса Оксана згодом виклала у Facebook.
У той же день жінка зробила перше фото з українським танком. По дорозі назад побачила, як військові застрягли із технікою біля лісу, підбігла до них і попросила зробити фото. Ті погодилися. На знак подяки Оксана подарувала військовим зефір, який лежав у неї в автомобілі.
Волонтерство, що змінює
Волонтерство і поїздки у прифронтові зони настільки сильно впливають на людей, що стають частиною них самих. Хтось починає більше цінувати прості речі, на зразок додаткової години сну, якісного харчування чи зустрічей із друзями. Для багатьох життя поділилося на "тут" і "там".
"Я розумію, що саме тут, водійкою, можу заїхати у найгарячіші точки, врятувати собаку чи привезти теплий одяг дітям, жінкам і чоловікам. (...) Це як залежність. Для мене там, на Сході, зовсім інше життя. Там є біле і чорне, свої і чужі. Там ти не дратуєшся, коли хтось підганяє на дорозі, а злітаєш на узбіччя при появі швидкої, бо знаєш — там борються за життя", — пояснює Оксана Бондар.
 |
 |
Усе це трансформує не лише окремих людей, а й ціле суспільство. Хоча складно сказати, яким воно буде після перемоги. Очевидно, після 24 лютого велика кількість українців змінилися і переглянули свої життєві позиції. Водночас ми втратили і продовжуємо втрачати багатьох людей, які мали великий потенціал та перспективи.
"Загинув Роман Ратушний — людина з соціальним капіталом та хорошим кейсом захисту Протасового Яру. Чи мав він плани на майбутнє? Звісно, мав. Чи мій знайомий із сусіднього будинку, локальний змінотворець, який не повернувся з фронту. Його також більше з нами немає. Якщо ми втрачаємо людей, то важливо, щоб ці ряди проактивних і прогресивних відновлювалися і ставали більшими. Але я не можу сказати, що помітив, як за минулий рік виросла нова плеяда якихось міських активістів. Можливо, пройшло ще недостатньо часу", — зазначає Влад Самойленко.
Зрештою, майбутнє держави залежить не лише від того, чи зможемо ми сформувати спільноту проактивних, але й від того, чи вистачить сил допомогти військовим, які повернуться після війни. За словами Оксани Бондар, не усі з легкістю адаптуються до цивільного життя, багатьом потрібна буде допомога. Тож наше завдання — розуміти це і готуватися до того, що буде складно.
