Викладання — це поклик чи робота? Це легко чи важко? І хто стає дійсно хорошим вчителем?
Троє вчителів розповідають про вибір стати педагогом, нові підходи до викладання та учнів, які змінилися через війну.
Я працюю вчителькою три роки — зі своїх 18-ти. Після 9 класу пішла у коледж на педагога, і на останніх курсах вже почала викладати.
Вирішила стати вчителькою буквально за два місяці до подачі документів у коледж. Чому — досі не знаю (посміхається). З дитинства любила гратися в лікаря, тому батьки хотіли, аби я пішла за цим напрямом. Але вони з розумінням поставилися до мого вибору стати вчителькою. Паралельно з цією освітою я здобувала ще освіту юриста.
Мені подобається ця професія. Відчуваю, що це мій напрямок, професійне призначення. Уроки з дітьми проходять весело та нестандартно. Я дозволяю їм шуміти, бавитися, але в межах розумного. Якщо робота з підручником або письмо, діти мають бути зосереджені. Але й тут я знайшла як стимулювати їх до цього. Наприклад, вмикаю релакс відео, де на екрані плавають рибки. Це їх заспокоює.
Уроки намагаюся робити креативними. Використовую мінімум завдань із підручників, бо перетворюю їх на власні розробки. Це плакати, таблиці, схеми, які ми з учнями створюємо разом. Така колективна робота ефективна: діти краще запам’ятовують завдання та навіть текст, який написаний у підручнику чи зошиті.
У сучасних дітей кліпове мислення, тому їм треба змінювати діяльність. Наприклад, 5 хвилин пописати, далі — помалювати, поспівати тощо. Діти мають бути активними, говорити свою думку, а не слухати монолог вчителя.
Педагог завжди має працювати з дітьми та для дітей. Але не тільки. Вчитель також працює з родиною. Завдання часто виконують і батьки, і діти. Наприклад, якось я просила намалювати родинне дерево. Всі члени родини старалися створити класні, індивідуальні родинні дерева. Це й малюнки, й аплікації, хтось навіть приніс реальне дерево.
Існує багато міфів, що вчитель у школі нічим не займається. От, урок закінчився, і він йде додому відпочивати. Але чомусь, коли уроки закінчуються о першій годині, додому я потрапляю лише о 7-ій. Адже треба готуватися до наступного дня: пригадати тему на кожен урок, а їх може бути до восьми. Знайти формат та розробку, як подати навчання. Виписати наперед питання, які діти можуть поставити, щоб знати, що відповісти.
Через невисокі зарплати вчителі реально працюють на ентузіазмі. Тому ті, хто погодився стати вчителем, дійсно мають до цього потяг.
На роботі часто трапляються курйози. Зазвичай, пов’язані з учнями, бо вони дуже кмітливі та люблять говорити все прямо. Тому для їхніх цитат треба заводити окремий нотатник.
Наприклад, у нас було завдання змінити форму слова директор (за аналогією “вишня — вишневий”). Правильною формою мав стати “директорський”, але на питання “Директор — який?” діти відповіли “злий” (посміхається).
Найприємніше у моїй роботі, коли діти задоволені та радісні. Коли вони з захватом обговорюють якусь тему. Коли я бачу вогник в очах, бачу, що попала в ціль. З дітьми не можна бути авторитарним та диктаторським. Звісно, має бути ієрархія вчитель-діти, але педагог має поводитися з учнями як з меншими колегами та друзями. Якщо бути з дітьми на великій дистанції, вони починають вас боятися. Треба бути відкритими до учнів, щоб вони були відкритими до вас.
Рішення стати вчителем виникло спонтанно. Я вирішив вступати у коледж після 9 класу, бо не бачив сенсу далі навчатися у школі. Так вийшло, що пішов по слідах батька, і вступив у педагогічний коледж на спеціальність “Середня освіта” (Фізична культура).
Уроки вчителя фізкультури раніше були доволі втиснуті у рамки. Багато завдань, які потрібно виконати тільки так і не інакше, прийняти певні нормативи тощо. Зараз, з реформою НУШ, ми маємо великий простір для втілення власних ідей та креативність. Уроки вже не проходять за стандартним порядком. Не треба шикуватися як в армії та бігати просто по колу. Замість цього ми сидимо у колі, хаотично бігаємо, розминаємося за допомогою танців чи ритмічних рухів із музичним супроводом. Або взагалі граємо в цікаві мініігри, щоб підготуватися до інтенсивних навантажень.
Завдяки тому, що одночасно на уроці учні вивчають аж 3 модулі (види спорту), усі зайняті процесом. Немає тих, хто сидить на лавочці, бо кожен знаходить собі щось цікаве. І в мене як вчителя більше простору для фантазій. Я придумаю дітям прикладні завдання так, щоб набуті вміння допомагали їм у повсякденному житті.
Пам’ятаю, коли я вперше приїхав до школи на мотоциклі, технічна працівниця хотіла мене насварити, — що “тут не можна ставити мотоцикли учням і взагалі з якого ти класу”. Я кажу: “Я новий вчитель”. Вона знітилася та перепросила. Викладати я почав з 18 років, тому спершу навіть батьки дітей думали, що я один з учнів, а не педагог (посміхається).
Сучасні діти зовсім інші, ніж були ми у шкільному віці. Перш за все, видно велику гору емоцій в їхніх головах. Вони багато відчувають, думають, переживають. Вони користуються багатьма новими словами. Як позитивними — наприклад, “краш”, так і негативними (булінг). Тому сучасний вчитель має відчувати кожну дитину на своєму уроці та з усіма працювати індивідуально. Немає однозначного методу підходу до учня. Все досягається з часом на власному досвіді. Але однозначно маю сказати, що час, коли вчителі кричали на учнів, пройшов. Зараз контакт можна знайти простими словами, що мені, наприклад, дається легко.
Дійсно хороший вчитель — це той, який йде на роботу із посмішкою та зарядом на 100%, а повертається із зарядом на 10%, але з такою ж посмішкою, бо розуміє, що його старання не були дарма.
Я працюю вчителькою 24 роки. Чому обрала таку професію? Мабуть, за покликом долі. Хоча мріяла стати або військовою, або поліціянткою. Однак, коли сама навчалася в школі, часто проводила різні заходи. Одного разу моя вчителька (вже покійна), сказала, що я буду вчителькою. Так і сталося.
За ці роки багато що змінилося. Особливо діти. Не можна порівнювати дітей 24 років тому та зараз. Навіть п’ять років тому — це вже велика різниця. У наш воєнний час діти дуже швидко подорослішали. Нам, вчителям, потрібно шукати нові методи й форми роботи з ними.
Так само по-різному проходять уроки. Все залежить від дітей, класу, їхньої підготовки. Але система потребує змін, бо самі діти змінюються. Нам потрібно підлаштовуватися під них.
Однак ми також змінюємося. Сучасні діти — принципові та мобільні. Вони не можуть уявити своє життя без інтернету та ґаджетів, звикли жити у світі без кордонів. Ми маємо дослухатися до них, розуміти їх. Інколи виходить за ними встигати, інколи ні (посміхається).
Я пам’ятаю всіх дітей, у яких була класною керівничкою. Завжди радію за них, за їхні досягнення, народження вже власних діток. Зараз особливо пишаюся тими, хто захищає нас зі зброєю в руках, волонтерить. Є й такі, хто втратив близьких і потребують підтримки.
Я люблю свою роботу. Я відчуваю себе потрібною, особливо зараз. Намагаюся донести до дітей, що ми живемо у найкращій країні світу, що ми маємо знати українську мову, щоб підтвердити й довести всім свою ідентичність, самобутність.
Для мене вчитель — це, в першу чергу, професіонал своєї справи, який увесь час учиться та навчає. А ще — друг для дітей. І якщо ми залишаємося друзями на багато років, місія виконана!
