17 грудня — дата, яку я забила у календарі ще з жовтня. Все тому, що саме 17 грудня відбулася прем’єра другого сезону серіалу «Відьмак». Це шоу хайпове не тільки через величезну кількість фанів фентезі, але й завдяки мільйонним переглядам на самому Netflix. «Відьмак» понад рік не випадає з рейтингу 10 найпопулярніших серіалів сервісу.
Зі світом відьмаків я знайома давно. По-перше, я прочитала усю сагу Сапковського, по-друге, грала у комп’ютерну гру-бестселер від CD Projekt RED. Це важливо уточнювати, адже дає мені розуміння оригінального задуму автора. Я дійсно люблю «Відьмака» з усіх боків — фентезійного канону, сюжету, деталізованого зображення світу, неідеальних героїв та гумору. «Відьмак» — це культ. Тому його телеадаптація не є екранізацію посередньої історії. До неї будуть прискіпливо ставитися й завжди порівнюватимуть з оригіналом. Така доля спіткала всі подібні екранізації — того ж «Гаррі Поттера», «Володаря кілець» та відносно нову «Дюну».
Перший сезон не був ідеальним, але й не розчарував глядачів. Режисерам вдалося передати особливу атмосферу всесвіту відьмаків. Я оцінила «нетиповість» головних акторів (так, навіть Генрі Кавілла, який наче придушив свою голлівудську ефектність заради серіалу), динамічні та красиві бої, а також слов’янську музику. Звісно, темношкірі ельфи та дитячі обладунки нільфгаардців підкачали, але загалом серіал викликав позитивні емоції.
Протягом року після прем’єри першого сезону мені випадали різні статті про те, як команда Netflix працює над помилками, дослухається до фанів та хоче зробити серіал кращим. Я стежила за інтерв’ю шоуранерки проєкту Лорен Шмідт, яка казала, що книжкова історія — основа її шоу. Ближче до зими почали з’являтися «закиди» про те, що Netflix видозмінить оригінал, але це не викликало побоювань. Усі фільми за бестселерами у дечому відрізняються від книжок, але загалом режисери дотримуються оригінальної історії. Проте те, що сталося з другим сезоном «Відьмака», не можна назвати нічим іншим, як зґвалтуванням канону.
Головні герої, яким більше не віриш
Перший сезон критикували за те, що Геральт багато мовчав, не жартував, та й загалом герої були занадто серйозними. Що ж, у другому сезоні Білий Вовк став значно красномовнішим, а у стосунках між героями побільшало іронії. Це однозначний плюс, оскільки що гра, що книга наповнені легким гумором. Проте за цим намаганням додати героям життя втратилася будь-яка логіка їхньої взаємодії. Раніше я вірила в кохання Геральта та Йенніфер. Між цією парою була хімія, яку не ламали жодні перепони та скандали. Ти завжди знав, що Геральт чекатиме Йен, а Йен — Геральта. Після другого сезону це відчуття розмилося так, наче його ніколи й не було. Більше немає всеохопного кохання, яке перемагає будь-які проблеми. Залишилася тільки мексиканська драма, від якої хочеться чи то плакати, чи то плюватися.
Така ж історія спіткала стосунки Йен та Цирі. У книжках відьма була наставницею дівчини й поводилася, як матір, якою їй ніколи не стати. У другому сезоні немає й натяку на таке тепле опікунство. Сценаристи підготували для дівчат зовсім нову лінію взаємодії, яку ледве можна назвати «історією». Під кінець сезону від їхніх стосунків залишається єдиний посмак — маячня. І дійсно хороша гра акторок не перебиває це паскудне відчуття.
Питання виникають й до розвитку самих персонажів. Йенніфер стала істеричною жінкою на межі зриву, яка скоріше поводиться, як 15-річний підліток, аніж досвідчена відьма, що живе не одне століття. Цирілла хоча й зростає з кожною серією, не робить значного ривку, аби стати тим гордим та норовливим Левеням з Цинтри, якою вона є у книжці. Ситуацію бодай на краплю рятує Геральт, який не зраджує своєму характеру та принципам. Але це працює тільки у перших серіях. До восьмого епізоду стабільність Геральта переростає у стагнацію, коли так спокійно, що аж нудно.
Єдиний герой, що порадував моє фанатське серце — бард Лютик. Він більше не блазень, що тікає від проблем, а відважний та героїчний чоловік, що здатен віддати за друзів своє життя.
Відьмаки, що існують тільки, щоб померти
«Відьмак» — не історія про Цирі, яку б важливу роль вона не відігрівала в сюжеті. «Відьмак» — це історія про світ очима людини, що пережила нелюдські експерименти, поборола мільйон чудовиськ, аби знайти свою людську частину. Саме Геральт та розповіді про відьмаче ремесло є основою книги, тим стовбуром, який об’єднує усі складові фентезійного світу. Тому так прикро бачити, як цього героя опускають до рівня домашнього песика, що існує тільки, щоб захищати Цирі.
Проте з цим ще можна миритися, враховуючи, що у книгах Геральт дійсно піклувався про Цирі та зробив її метою свого життя. Миритися не можна з тим, яку роль сценаристи відвели іншим відьмакам. Горді, веселі, цікаві та глибокі персонажі книг стали пияками, що виключно сплять, веселяться з повіями та знущаються з дівчат. А, й тупо вмирають від чудовиськ. Що, кажете відьмаків роками вчили їх вбивати й це єдине, заради чого вони живуть? Та ні, це ви щось собі надумали. Насправді відьмаки нічого не вміють й просто чекають моменту, аби вмерти за 15 секунд (так, спойлер, але без цього ніяк).
До сліз розчаровує сюжетна лінія Ескеля та Весеміра. Сценаристам було настільки мало глибокої історії відьмаків з книг, що вони вирішили домалювати їм драму, від якої вивертає назовні. Про Ескеля нічого говорити не буду, я просто хочу стерти цей момент зі свої пам’яті. Але за Весеміра я готово особисто виговорити все шоуранерам в обличчя. Добрий, надійний та мудрий відьмак, який нагадував мені мого дідуся, став схибленим чоловіком, який мріє за будь-яку ціну відродити відьмаків. Так, у книжці питання вимирання відьмаків теж порушували, але ж не так?! Лишень хочеться спитати: у яких письменницьких помиях купалися ті кляті сценаристи?
Якщо ви думаєте, що бодай нільфгаардці залишилися нільфгаарцями — ех, катайте вашу губу назад. Кагир поводиться як мале дитя, що хоче догодити своєму суворому татові, Фрінгілья — як божевільна сектантка, яка не знає нічого, окрім Білого полум’я. Історію їхніх стосунків хотіли наблизити до «Гри престолів», де кожен персонаж намагається переграти іншого. Але з часом стає зрозуміло, що ці двоє лишень граються у пісочниці, намагаючись постріляти в один одного водним пістолетом.
Окреме «дякую» варто передати за імператора Емгира вар Емрейса. Грізний диктатор, що тримає в страху весь континент, в серіалі стає хлопчиком, що ледь закінчив бакалаврат. Його образ може налякати хіба що мого кота, який тікає в страху, навіть коли його кличуть. Чесно, на цьому моменті я пообіцяла, що ніколи не ввімкну третій сезон серіалу.
Придумати там, де все вже придумано до вас
Забудьте про «Відьмака», якого ви знали за книгами та навіть за першим сезоном. Сюжет, що нам показали у другому сезоні, немає нічого спільного з оригіналом. Але Netflix показує це не одразу, ні. Він тримає «сюрприз» до кінця, щоб глядачам максимально припекло від того, на що пішли декілька вечорів.
Спочатку здається, що серіал йтиме за книгою. Є Цирі, є її історія особливої дитини, є Геральт та усі знакові персонажі, що мають допомогти княжні зрозуміти своє походження. Але раптово у цю чітко окреслену історію втручається фантазія сценаристів. І тут, певно, трапилися наркотики, тому що лейтмотивом другого сезону стає не пошук правди про єство Цирі, а авторське відродження казки про Бабу Ягу та хату на курячих ніжках. Здивовані? Повірте, у мене на той момент відвисла щелепа. За першої згадки слов’янської історії я подумала, що це черговий монстр на епізод, якого Геральт красиво прикінчить. Але ні, хатинку на курячих ніжках розтягнули до самого фіналу. І що вже просто межа ідіотизму, поклали в основу майбутніх сезонів. Увесь останній епізод я лежала з офігівшим обличчям та фразою: «Вони що, ***нулися?»
Не рятує нічого. Ні графіка, яка точно стала кращою, ні музика та монтаж. У якийсь момент тебе починає вивертати від серіалу. Це та сама мить, коли правда хочеться заплакати від того, що бачиш на екрані.
Трохи «марвелу» та боїв у стилі Гая Річі
Серіал знущається не тільки з канону, але й з інших відомих шоу. Пригадуєте фірмовий стиль Гая Річі, коли він демонструє бої в уповільненому стилі, так, щоб зуби вилітали з рота, а коліна ламалися з характерним хрустом? Вітаємо, у «Відьмаку» ви побачите цей безсоромно злизаний стиль англійця. У перших боях я думала, що постановники просто надихнулися такою роботою й захотіли її видозмінити у своєму шоу. Але чим далі, тим більше я розуміла, що це — не наслідування, а копіювання. Геральт повільно перетворюється у Шерлока в виконанні Дауні молодшого, який часом не розуміє, куди взагалі треба бити. Інші відьмаки нагадують французів-амбалів, які літають кадром, як дешеві ляльки. Мені здається, чи у кіношному світі це зветься плагіатом?
Але якщо Гая Річі вам мало, не турбуйтеся! Ще є Marvel! Коли один монстр — якось бідно, можна відкрити портал, щоб з нього вилізли ще з десяток потвор. Тільки вбивати ми їх не будемо. Пам’ятаєте, що відьмаки такого не вміють? Краще пачками лягати від ударів монстрів, щоб ні в кого не виникло питань, навіщо так багато відьмаків нагнали в одне приміщення. Тоді стає зрозуміло: серіал остаточно втратив здоровий глузд. А з ним, здається, його втратили й глядачі.
Стоп, а як же толерантність та нова етична культура?
Не забувайте, ви дивитеся Netflix. Тому, коли темношкірих ельфів стає мало, їх можна перетворити на жертв, багатостраждальний народ, що потерпає від расистського світу. Ельфи в серіалі стали мучениками більше, ніж Ісус та всі апостоли разом узяті (да вибачать мене релігійні норми). На них не можна дивитися без того, аби співчутливо не почухати за гострим вушком. Історія ельфів настільки гіперболізована, що навіть мені, толерантній людині, хочеться якнайскоріше від них позбутися. Замість того, аби викликати співчуття, Netflix викликає відразу. Я не переймаюся проблемою нерівності. Мене від неї нудить.
Але найбільше дратує, що Netflix «етизував» те, що за замовчуванням було більш ніж толерантне. Книжки Сапковсього — це і є історія про пригноблених, знедолених, маленьких людей, що перевершують сильних та йдуть наперекір системі. Всесвіт «Відьмака» просякнутий моралізаторствами на кшталт «люди — страшніші за монстрів». Відьмаки — це діти-сироти, ельфи — народ, у якого відібрали землю, а жінки фентезі змінюють хід історії. Все, що залишилося шоуранерам — екранізувати «Відьмака» таким, яким він був. Без гіперболізування і пошуку проблем там, де про них вже тричі сказано.
Я не відмовляю від того, аби подивитися серіал. Я чула хороші відгуки від тих, хто не читав книги. Але щойно ти починаєш дискусію про ляпи, пусті діалоги та непотрібне геройство в серіалі, навіть не-фани визнають, що другий сезон — повний шлак. А щоб ви не думали, що я одна в штики сприйняла «творчість» Netflix, залізьте на Reddit або почитайте відгуки глядачів. Коли всі як один вказують на одні й ті самі проблеми, чи не означає це, що вони дійсно існують?
