16 вересня в Україні відбулася офіційна прем’єра наукового-фантастичного фільму «Дюна» режисера Дені Вільньова. Реліз стрічки декілька разів переносили через пандемію. Проте це не зменшило накалу очікувань глядачів, а, навпаки, розпалило його до стану передядерного вибуху.
Можливо, тому перші реакції на фільм стали настільки емоційними. Критики розділилися на два табори: одні назвали «Дюну» «затягнутою», інші, навпаки, були у захваті від картинки та точної передачі настрою саги письменника Герберта.
Аналогічні табори сформувалися в Інтернеті. Глядачі ділилися різними думками щодо фільму, на кшталт «це точно геніально, але мені було нудно». Саме ця полярність поглядів на «Дюну» ще більше підігріла до неї інтерес. Про Всесвіт Герберта почули навіть ті, хто не збирався з ним знайомитися.
То що з фільмом не так? Чи, навпаки, його можна назвати взірцевим? Троє членів редакції «Нашого Києва» сходили на «Дюну» і тепер діляться своїми різними враженнями.
Я з дитинства велика фанатка фентезі та науково-фантастичних фільмів. Поки всі читали Шекспіра, я читала Геймана, Стругацьких та Толкіна. Тому з шести років звикла до різних вигаданих світів. І звикла відрізняти якісну фантастику від проміжного хайпу.
Дивно, але хроніка «Дюни» пройшла повз мене. Я не дуже ставлюся до слова «класика», тому майже увесь мастхев наукової фантастики намагалася обходити стороною. Але вперше, подивившись одну з таких «класик» на екрані, я пожалкувала, що не бачила її у паперовому вигляді.
«Дюна» — фільм не для всіх. Це треба розуміти, поки збираєшся купувати квиток. Це не «Стартрек», «Зоряні війни» чи фільми Marvel, як би я їх не любила. «Дюна» — це щось глибше. Це мистецтво, яке не створене для відпочинку, а створене для мозкової роботи.
«Дюна» бере повним зануренням у Всесвіт книги. Вільньов, котрий сам є шаленим фанатом хроніки, дуже обережно підійшов до фільмування світу Арракісу. Кожна сцена створена так, аби у глядача з’явилося відчуття, ніби це він ходить іншими планетами. Я досі не можу забути момент, коли головний герой фільму, Пол, вперше торкається пісків Дюни. Я відчула цей пісок разом з ним. Без жодних додаткових ефектів.
«Дюна» — фільм для перфекціоніста. Вільньов загалом любить створювати таку вивірену, геометрично правильну картинку, аби у глядача відняло мову. Дюна — верх почерку режисера. Йому вдалося, аби фантастично красива картина не переграла сюжет та акторів, як це часто трапляється з подібними фільмами. Форма та суть тут живуть у балансі. Подібного ефекту можна добитися, тільки якщо сильно любиш те, що візуалізуєш.
Проте ця любов зіграла з режисером злий жарт. Я можу зрозуміти, чому так багато людей назвали фільм «нудним». Деякі сцени дійсно були затягнутими, якщо говорити мовою середньостатистичного фільму. Кадри ніби спеціально забули пришвидшити, у сценарії — забрати зайві репліки, а гру акторів навмисно гіперболізували. Але про це одразу забуваєш, коли розумієш, що глядачів розбестили екшенівською фантастикою. Ті ж комікси та примітивні «фантастичні войнушки» зробили так, що тепер від кожного sci-fi фільму ми чекаємо чогось швидкого та експресивного.
Я теж помітила це за собою. Деякі сцени мені хотілося прискорити. Але це не від того, що фільм не вартий своїх 2,5 години. А від того, що нас підсадили на «бабах». «Дюна» — справжній блокбастер, з потужною грою акторів та титанічною роботою за кадром. Тому що, попри стереотип, кожна фантастична книга лише на 10% складається з екшену. Інші 90% — це детально промальовані світи, герої, історичний бекграунд та філософія.
«Дюна» показує мас-маркет глядачам, якою є фантастика. Стрічка руйнує стереотипи й доводить, що sci-fi — це високоінтелектуальний жанр, який не кожному по зубах. Фільм Вільньова ніколи не матиме стовідсоткового схвалення, тому що знятий не за шаблоном, а за ідеєю. Проте менш вартісним від того він не стане. Тарантіно зі своїм «Одного разу... в Голлівуді» вже це довів.
Нова «Дюна» не підвела майже нічим — побачив те, що чекав. Візуально блокбастер повторює прийоми «Того, що біжить по лезу». Та й взагалі візуально він ідеальний. Похмурі пейзажі Каладану, брутальне місто на Арракісі, безлюдна і нежива пустеля, хробаки. У цьому новий фільм точно випереджає творіння Лінча. Не вистачало, правда, сцен на Гьеді Прайм, бо Вільньов дав лише один загальний план міста.
Є питання і до сценарію. Підбір акторів чудовий: Пол не такий рум’яний і великий, як в Лінча. Він вразливіший. Тому йому більше довіряєш. Живій і нервовій Джессіці теж. Замість Лінчевських Харконненів-клоунів — бліді монстри-нелюди. Але їх у фільмі дуже мало. Незрозуміло, що це за люди. Вони просто іноді перебивають фантастичні пейзажі.
«Дюна» ще більше розрахована на фанатів всесвіту, ніж «Той, що біжить по лезу 2049». Там хоча б були вступні титри з поясненнями.
Перед походом у кіно зі світом «Дюни» я була знайома не те щоб поверхнево, але й не дуже детально. Першоджерело Френка Герберта пам’ятала досить туманно — скоріше загальний настрій і атмосферу, ніж перипетії сюжету або описи героїв. Тому й дивилася нову екранізацію не як фанат книги, а скоріше як любитель.
Для мене враження від будь-якого твору багато в чому залежать від відповідності очікуваного та отриманого. І в «Дюні» ці очікування цілком виправдалися. Хто дивився «Того, хто біжить по лезу 2049», той вже знайомий з тягучим і повільним стилем Дені Вільньова. Я люблю подібні неспішні історії й вважаю, що саме такий стиль відмінно підходить для занурення у всесвіт «Дюни». Неймовірно красива операторська робота, затяжні плани, гнітючий саундтрек Ганса Ціммера, загальна стилістика фільму — все це створює потрібну атмосферу, змушує глядача відчути і гарячі піски Арракісу, і зростаюче напруження, і загальний масштаб того, що відбувається. Іноді ловиш себе на думці, що камера вже зовсім нікуди не поспішає і занадто довго затримується на черговому піщаному бархані або на гострих вилицях Тімоті Шаламе. Втім, це відмінні вилиці, і я не проти подивитися на них подовше. Та й взагалі, в пустелі немає місця поспіху.
Звичайно, такий підхід припаде до душі далеко не всім — хтось занудьгує від сюжету, що нікуди не поспішає, комусь не вистачить екшен сцен, а не знайомим із всесвітом глядачам — інформації про те, що відбувається. Вона тут подається досить скупо і часто неочевидно, тому про деякі речі глядачеві доводиться здогадуватися самостійно. Та й кінцівка фільму — це не повноцінний фінал, а скоріше пауза в очікуванні другої частини.
«Дюна» Вільньова — це експірієнс, скоріше споглядальний досвід, ніж звичний сезонний блокбастер. Але водночас вона зберігає всі головні елементи блокбастера: відомі актори в головних ролях, коштовна постановка, якісні спецефекти, масштаб у всьому. Таке собі немасове масове кіно, яке однозначно виділяється в потоці стрімких бойовиків і комікс-муві. Не зрозумійте неправильно, я сама люблю комікс-муві, і сама приналежність до цього жанру не робить фільм поганим. Але іноді просто хочеться чогось іншого. І в «Дюні» я це інше отримала.
