Для більшості з нас один із найяскравіших спогадів дитинства – період новорічно-зимових свят, коляда із гостинцями та ходінням від хати до хати. У різних регіонах країни це виглядало по-різному. Зараз традицію підтримують не так масово, проте все ж вона зберігається. Хоча і дещо видозмінена.
Ми поговорили із трьома жінками з різних куточків України, які поділилися своїми дитячими спогадами про коляду. Зараз вони вже стали мамами й передають традицію своїм дітям. Як виглядала коляда у їхньому дитинстві, якою вона стала у дитинстві їхніх діток, та як на це вплинула війна – читайте у матеріалі.
“Якщо в мене народиться дитина, як би хотіла, щоб вона теж ходила колядувати”
Колядування — один із найтепліших спогадів дитинства. Я з двоюрідною сестрою років пʼять поспіль ходили колядувати 31 грудня. Напередодні ми готувалися: продумували колядки, будували маршрут, до кого підемо. Оскільки наші помешкання були у багатоквартирному будинку, спершу обходили усіх сусідів у підʼїзді. Памʼятаю, як страшно було дзвонити або стукати у двері. Але потім, коли бачиш, як сусіди посміхаються від наших колядок, ставало так приємно! Ще приємніше було, коли вони пригощали нас цукерками. Або давали гроші, бо саме їх ми хотіли найбільше (сміється).
Після ревізії підʼїзду ми йшли до бабусь та дідусів. Вони жили разом з нами у селищі. Колядували їм, а потім колядували всім знайомим вже у їхньому багатоквартирному будинку. Так за декілька годин колядування ми могли назбирати 500-700 грн. Для дівчат 10 і 14 років це були страшні гроші.
Звісно, чим ми ставали дорослішими, тим менше ходили колядувати. Було соромно стукатися у двері, а потім читати колядки. Тому десь у підлітковому віці ми перестали це робити. Проте вже тоді я думала: якщо в мене народиться дитина, як би хотіла, щоб вона теж ходила колядувати. Ця традиція мусить жити далі.
Сьогодні я мама прекрасної семирічної Соломії. Останні два роки ми живемо в Чехії — через війну. Але, що цікаво, саме в новорічну ніч з 2021 на 2022 рік Соломія вперше пішла колядувати. Через те, що традиція вмирає, та й страшно відпускати дитину до незнайомих сусідів, вона ходила тільки до наших друзів або рідних. Проте Соломії дуже сподобалося колядувати, адже вона любить увагу й отримувати подарунки. Ці емоції ні з чим не порівняти.
У Чехії немає таких традицій — ні на Різдво, ні на Новий рік. Місцеві здебільшого атеїсти. Де-не-де колядувати на ці дати можуть літні люди. Однак під колядування відведене 6 січня. Діти ходять будинками й за колядки отримують гроші. Потім їх віддають на гуманітарну допомогу малозабезпеченим родинам, людям з інвалідністю тощо.
Соломія поки не пробувала колядувати в Чехії, але впевнена, була б рада взяти участь у такому святкуванні. Колядування — дуже мила та світла традиція, від якої що діти, що дорослі отримують задоволення. Її потрібно памʼятати, аби вона не згасла.
“Діти прагнуть більше заколядувати, щоби більше задонатити на ЗСУ”
Коляда на Тернопільщині загалом і в моєму житті зокрема займає особливе місце. Адже це з одного боку певне священне дійство, а з іншого – можливість добряче розважитись та провести час із друзями, коли ти ідеш від хати до хати, співаючи колядки.
У нашому краї колядують всі. Дівчата на коляду завжди пов’язують голови великими квітчастими хустинами – павунками. Кожна дівчина і господиня зазвичай має по декілька хустин різних кольорів, які одягають протягом свят усього зимового обряду.
Моє дитинство і юність пройшли в тісному переплетінні зі всіма українськими традиціями, а особливо – із колядками та щедрівками, яких нас навчала наша вчителька музики. Це одні з найяскравіших спогадів дитинства, адже ми вивчили з нею безліч колядок – як старовинних, так і написаних в сучасності. Вона нам прищеплювала любов до українських традицій – навчала не лише правильно співати, а й одягати український традиційний одяг. Так, колядуючи, хлопці одягалися в кожухи та чорні вовняні шапки. А дівчата одягалися в горбатки та гаптовані кожушки. Неодноразово в село на коляду виходили Вертепи та Маланки.
Ми збиралися на репетиції в місцевому клубі – Будинку культури, де під акомпонування баяну чи фортепіано розучували колядки, щедрівки, ставили різдвяні сценки, відточували ролі в Маланці, чи у Вертепі. Неодноразово взимку у нашому регіоні також проводили святкові концерти протягом усіх зимових свят на кшталт "До Стрітення від Різдва лине світом коляда", де молодь могла виступити на сцені й проявити себе, а дорослі люди могли подивитися на таланти й артистичність своїх дітей та й загалом гарно й культурно провести час.
Це було насичене українською самобутністю дитинство, за яким я іноді ностальгую. Адже часи змінилися, і такі спеціалісти, вочевидь, стали непотрібні новим очільникам. Вчителька звільнилася, концерти припинилися, молодь більше не збирається за традиційними зимовими розвагами. Так, інколи ще організовують Вертеп чи Маланку, ходять колядувати церковні хори, але це все невпинно згасає…
Звичайно, війна також внесла свої корективи. Проте я вірю, що традиція коляди та щедрівки не згасне в Україні. Чого вартий лише наш славнозвісний "Щедрик", який лунає з кожного куточка світу під час різдвяних свят. Звичайно, все змінюється і проходить свій шлях трансформації. І хоча зараз моя донечка не має змоги брати участь у таких різноманітних зимових дійствах, як я колись, проте вона також долучається до української культури. Вона вчить колядки зі своєю вчителькою в молодших класах, і ми вчимо колядки вдома. Часи змінюються – левову зацікавленість у неї викликають сучасні динамічні варіації колядок, але ми активно вивчаємо і народні старовинні варіанти.
Так, реалії змінилися. Якщо колись у дитинстві ми радо колядували, отримуючи яблука з горішками в подяку, то теперішнє покоління більше орієнтоване на матеріальну частину винагороди за коляду. Але що тішить – кожен та кожна свідомо прагнуть більше заколядувати, щоби більше задонатити на ЗСУ. У цьому ми – сила. Наша Марійка також вже запланувала донати з коляди. І якщо минулого року вона колядувала лише батькам, дідусеві з бабусею та хресним, то цьогоріч вона вперше піде колядувати в село разом зі своїми друзями. Вона буде зав’язана в традиційну квітчасту павунку, і маю надію, що отримає стільки ж задоволення й святкового піднесення, як я колись. А українські зимово-обрядові традиції будуть продовжувати жити, обрамлюючи нашу самобутність та ідентичність.
"Нас не лякали ні сильні морози, ні дощ чи ожеледиця"
Любов до новорічно-різдвяного періоду зародилася у ранньому дитинстві. Тоді відчувалася неймовірна святкова атмосфера: 31 грудня ми щедрували, 1 січня зранку засівали, на Різдво, 7 січня, колядували. Щедрівки й колядки були румунською мовою, адже село розташоване недалеко від кордонів з Молдовою і Румунією, і румунська — рідна мова жителів нашого і навколишніх населених пунктів. Щоб було веселіше, колядувала з разом з друзями. Пам’ятаю, раніше нам давали маленькі калачики, яблука і 25 чи 50 копійок. З часом, замість здобних виробів, колядникам віддячували солодощами: цукерками, вафельками, шоколадками, кукурудзяними паличками й, звісно, грошима. Це було справжнє щастя! Ми щедрували й колядували не лише по сусідству, а й охоплювали дедалі більшу територію. Нас не лякали ні сильні морози, ні дощ чи ожеледиця. Могли зайти додому на 20-30 хвилин погрітися, і потім з новими силами продовжити святкову процесію. На вулицях зустрічали друзів, однокласників, веселий гомін, звуки дзвіночків було чутно за сотню метрів.
Сьогодні дещо інша ситуація. Святкового настрою немає, бо в країні війна. До цього ж, людей у селі поменшало: чимало сімей із дітьми виїхали за кордон після повномасштабного вторгнення. Сьогодні колядують здебільшого маленькі дітки, групи учнів, віряни. Радісно, і що попри всі події, традиції плекаються і не забуваються. Дітки вчать нові щедрівки й колядки українською, в яких є і побажання миру на рідній землі.
Моїй доньці Еммі зараз 2 рочки. Минулого року ми вже ходили колядувати до рідних, бо це наш сімейний різдвяний звичай. Чоловік змайстрував яскраву різдвяну зірку — традиційний атрибут для колядування, а ми накинули на плечі нарядні хустки. Цього року вивчаємо з донею щедрівки й колядки румунською й українською, щоб завітати до всіх родичів і друзів. Так ми прищеплюємо їй любов до української культурної спадщини, і користуємось нагодою особисто привітати близьких з різдвяно-новорічними святами. Сподіваюсь, нам вдасться створити таку особливу атмосферу, яку я пам'ятаю з дитинства.
Текст: Діана Ватаман
