З жорстким стьобом я дружу з самого дитинства. В моїй сім’ї було нормально погнати одне з одного. Таке ж хуліганство квітло серед мого підліткового оточення та в універі. Друзі знали, що я адекватно ставлюся до «гону», тому залюбки ржали з мене. А я — з них. Що казати, навіть мої стосунки з хлопцем здебільшого побудовані на підстьобуванні (окей, коханий, 50 на 50).
Два роки тому я почала дивитися альтернативу у вигляді російського чи американського стендапу. Тут вже ніхто не стимулював, просто стало цікаво, що це за культура. Усович та Бьорнем почали з’являтися у списку «Що подивитися перед сном», окремі інтерв’ю коміків — під час обідньої перерви. Коротше, стендап плавно затікав у моє життя. Але не так щоб дуже.
Про український стендап я дізналася ще пізніше. У 2020-му в Ютубчику я побачила виступ комікеси Насті Дєрскої про трушне жіноче життя. Де «дівчина — це прикраса колективу», а народжувати треба вже у 20. Настя була настільки крутою у висміюванні всієї тієї маскулінної блювотини, яка мене саму вибішувала, що я сказала: «Ого, а це вже щось цікаве!»
Я глянула ще пару відео, почитала про «Підпільний стендап», до якого входить Настя, і.. закинула думати про стендап. Так, наче зацікавило, але закоханості з першого погляду не сталося. Ще й дратувало, коли на тусовках я згадувала про український стендап, а друзі казали: «Шо? Український стендап? Харе, не гоні». Тоді я почала про нього мовчати.
Остаточний злам у наших стосунках стався, коли в одному з українських медіа я натрапила на колонку Насті Дєрскої про репродуктивний тиск. Вона настільки мене вразила, що я:
- зробила репост у Фейсбуці (не своєї статті, уявляєте!)
- захотіла теж поспілкуватися з комікесою як журналістка.
Знаєте, вийшло. Тоді ми разом нашкребли матеріал про бідний український стендап, який постійно зрівнюють із закордонним, ще й не хочуть самостійно розвивати. Настя так щиро вилила увесь професійний біль, що я зрозуміла: треба йти глянути на цю «бідосю» на власні очі. Я ж обожнюю оцю типову українську історію, коли «крізь терні до зірок», або життєвіше «через сраку до принаймні якогось прийняття».
Дійти до стендапу того тижня не вийшло. Потім завадили якісь психологічні трабли. Я вже думала знову забивати на не закритий стендапівський гештальт, як тут Настя написала сама: «Приходь до нас у гості, на Золотоворітську, 15! Ми нарешті отримали приміщення під повноцінний Клуб Підпільного Стендапу! Буде фаново!»
Як тут відмовиш? (хоча і не дуже хотілося). Я не думаючи запросила подругу та забила вечір середи 14 липня на стендап. І пішла.
Як це було?
Перше, що затягує — це пиво. Гаразд-гаразд, не сам напій, а типове пабно-кабарешне приміщення, де зазвичай проводять стендапи. Маленькі столи на двох чи чотирьох, свічки, театральна штора та приглушене світло — атмосфера підкупає з перших секунд. Особливо, якщо ти щойно з роботи, набитого метро та асфальту під 50.
Друге, що затягує — це те ж саме пиво, тільки яке вже можна пити. Я забула, що під час стендапу дозволяють пити та їсти. На прийняття цього факту пішло добрих пів години, бо дівчинка з театру десь всередині ніяк не дозволяла щось випити. Типу «Фу, перед тобою виступаєш, а ти жереш? От паскудо».
Взяти щось поїсти до кінця стендапу я так і не змогла. Але більше від того, що захоплено дивилися на сцену, аніж від сорому. Або ні. Я сцикло.
Третє, що затягує — це люди. На відміну від театрів, на стендап ходять у майже растаманівській атмосфері. Тут кожен — друг іншому, що не соромиться голосно сміятися та підстьобувати сусідів. У мене склалося відчуття, що люди на стендапі — це ті далекі родичі наречених, котрі приїхали на сільське весілля поржати та повеселитися. І це максимально підкуповує, враховуючи загальну тенденцію на відстороненість у соціумі.
Перераховувати інші «затягую» сенсу немає. Бо потім потягнуло так, що витягнутися звідти було б важко. На сцені за вечір виступили майже всі резиденти Підпільного стендапу — понад 10 коміків. Що круто, у кожного свій гумор, харизма, поведінка з глядачами. З кожною зміною актора чи акторки складалося відчуття, що ти десь на бар-кроулі: стрибаєш від коктейлю до пива, потім — до вина, і, на крайняк, до горілки. Амплітуда жартів, настроїв та гумористичного напруження у пабі коливалася не гірше, ніж жор після важкої ночі. Це давало моментами розгрузитися, моментами — наржатися до сліз, моментами — напрягти мізки. Всі ж знають, що гумор — то високоінтелектуальна річ?
Комік Свят Загайкевич, він же організатор Підпільного клубу, сходу налаштував усіх своїм «розігрівочним» гумором, який чомусь інші коміки стібуть (чесно — мені зайшло. Може, бо я новачок?). Далі по самооцінці пройшовся Антон Стенюк, який увесь виступ імпровізував. Комік — моє особисте «край-мі-е-рівер», відкриття вечору й один з тих, до кого я прийду на сольнік. Антон стібав, глузував та вивертав гостей на рівні, коли жесть смішно, але можна й врізати за жарт. Це балансування на межі образи та саркастичного компліменту я прирівнюю до вищого рівня володіння гумором. Не знаю, як він з цим живе, але такого тамаду собі на весілля я б замовила.
Давно полюбився комік Сергій Ліпко. Це з серії «витриманого вина, яке трохи повозили у плацкарті». Інтелектуальний, дотепний гумор якимось чудом (не чином!) гармонійно підлаштовується під вкрай різноманітну аудиторію. Я не знаю, скільки років у коміка пішло на перевірку «а чи заходить», але зараз Сергій робить свій гумор на вкрай професійному рівні. Хто ще може так органічно простібати новини про відставку Авакова та канабіс? Прям відчуваєш, як п’єш це вино. Але в плацкарті.
Особливо респектую комікесі Анні Кочегурі. Гостра, предметна комедія спостережень часом перебивала «просідання» коміків-хлопців. Не те щоб хотілося тут про гендер побалакати. Просто у форматі, де виступала Анна, вона була однією дівчиною. І завалила всіх.
Щодо інших коміків, то це вже якось без мене. Я дійсно хочу, щоб ви відкривали їх через особисту призму сприйняття, а не мої суб’єктивні враження. Для старту трійка — є. Далі — виключно самостійно.
Невже все так солодко?
Як і в житті, ніт. Оскільки у коміків доволі різний гумор, є висока ймовірність, що колись і щось тобі не зайде. У цьому лайн-апі зі мною так сталося тричі. Були моменти крінжу, суму й навіть розчарування. Але я не дозволю собі навіть бзикнути, про кого з коміків йдеться, бо ці напої кожному треба пробувати самостійно. Я понад все ненавиджу, коли якийсь знайомий йде до закладу, а потім каже: «Фу, там така бридота. Не зайшло!» Може, йому і не зайшло. А мені зайде. Бо справа смаку — вкрай індивідуальна. І одне враження — не вирок.
Ще одна річ, яку я зрозуміла — стендапу не можна втрачати динаміку. Щойно хтось «вийде із вервечки», тебе мовби обливає крижаною водою. Це відчуття схоже до моменту, коли ти захоплено дивишся футбол, і за секунду до гола відрубається світло. Психіка страждає, крається серденько.
Тільки оберти набираються швидко. Тому це точно не трагедія.
Що далі?
Далі — якомога більше ходити на виступи та дізнаватися грані гумору коміків. Це моє завдання на сезон. Стендап точно не зрівняти з жодним видом мистецтва. Він тішить та водночас кусає его, смішить і змушує страждати, дає надію — і забирає. Це той вид мазохізму, коли може бути навіть боляче, але виключно від того, що легені «більше не стягують так ржати».
Стендап не просто забирає дві години вільного часу, як це роблять більшість гумористичних шоу. Він розвиває. А тому вийти з нього — це ніби просвітитися і відпочити водночас. На таке підсісти легко. А злізати — вперше, — не треба.
Про усі події Підпільного стендапу дізнавайтеся у соцмережах клубу. Головне — зробити перший крок.
Усі фото: Віталій Іванов / Підпільний стендап
