Гумор під час війни — це доречно? Тоді який?

Війна росії проти України нова для світу тим, що окрім військового фронту активні бойові дії відбуваються ще й на інформаційному. Флагманом цього руху став гумор у всіх його проявах.

Ми поговорили зі стендап-комікесою Настею Дєрскою (нині - Настею Зухвалою) про те, як саме гумор наближає українську перемогу.

Гумор — це інструмент інформаційної війни. Одна з його функцій — це декастрофізація. Візьмемо до прикладу російську “жахалку” про кадирівців та їхні війська. За допомогою гумору ми декастрофізували цей образ. Це більше не наратив, яким залякують. Це мем.

Для українців це корисно. Образ, який мав паралізувати та деморалізувати, завдяки гумору не працює. Якщо немає очікуваного заціпеніння, люди можуть краще захищатися та опиратися ворогу.

Гумор призводить до того, що ворог постає перед людьми не страшним та небезпечним, а недолугим, жалюгідним та гидотним. Він підкріплює той наратив, який потрібен українцям, щоб психологічно вистояти.

Потужною інформаційною зброєю є український Твіттер. Він повертає людям упевненість в перемозі. Не пам'ятаю, хто саме це сказав, але у війні перемагає той, хто вірить у свою перемогу. Тому гумор буквально допомагає боротися з ворогом на полі бою.

Сергій (Ліпко, стендап-комік - ред.) сказав, що Росія ****обує інформаційну війну хоча б тому, що з їхнього боку немає потужного виступу бодай когось з культурних діячів. Помітили, що від росії немає жодного смішного твіта в підтримку “спєцопєраціі”? Єдине, на що вони спромоглися — це красти жарти українських “твіттерян”, замінюючи слово “українець” на “русскій”.

Буває ще жалюгідніше. Пам’ятаю жарт Сергія про те, що “Інстасамка тепер просто самка”. русня видала цей твіт за свій, хоча фактично він принижує їх самих.

Подивіться лишень, хто з коміків підтримує росіян! Ми як стендап-ком’юніті ухвалили рішення взагалі не назвати їх коміками. Це що завгодно, тільки не стендап-комедія. Тобто ті люди, які в теорії мали б протидіяти нашому інформаційному війську, тільки ще більше скочують росіян у жалюгідність. Ім’я одного нурлана сабурова досить, щоб описати цей процес.

Гумор та “Байрактари”

Окрім користі для інформаційної війни, гумор також сприяє об’єднанню людей. Якщо є культурний мем, який зрозумілий конкретній спільноті, він її згуртовує. А консолідація — одна з головних умов перемоги українців.

Чому росіяни так багато вкидали та вкидають грошей у новини, які розпалюють ворожнечу? Буцімто хтось десь когось зрадив, про “порохоботов” та “зелеботов”? Це роз’єднує людей. Їм це потрібно, а ми робимо навпаки.

Увесь гумористичний доробок зараз — це як аптечка чи “похілитися” в комп’ютерній грі. Коли ти щодня перебуваєш під пресингом, будь-який жарт сприймається як пігулка.

Українці — наша першочергова задача. Якщо раніше хтось вважав, що росіян можна спровокувати на бунт, то зараз цілком очевидно, що цього не буде. Чомусь вони не здатні захищати навіть самих себе. Що вже казати про відчуття провини чи відповідальності за злочини, що робить росія. Тому мені байдуже, як вони почуватимуться від наших мемів.

Але так чи інакше наш гумор долітає за кордон. руські всмоктують головну думку: бути росіянином ганебно. Щодо цього від українців несеться стільки “боєприпасів”, що там навіть зароджується якась протидія. Йдеться про сором на кшталт Stop shaming Russians або меметичні скарги на “русофобію”. Тому гумор — це “Байрактар” інформаційної війни.

Інфобезпека, дудь та толерантність

Сьогодні найкраще, що може бути для українців — це повна ізоляція від російського інформаційного поля. Фіналом цього має бути повне незнання того, що відбувається на росії.

Це вже триває. Люди, які змогли усвідомити реальний стан речей у цій війні, безнадійно втрачені для “руского міра”. Безперечно, досі є прошарок людей, які не підтримують росію, однак дивляться російський контент. Ізоляція від росконтенту — це процес не одного дня. У цьому процесі люди, які більш занурені в українське, можуть допомогти своїм землякам здійснити прощання з контентом ерефеії.

Зазвичай я приводжу одну метафору. До повномасштабного вторгнення у всіх нас був якийсь рівень зануреності у російський світ, навіть якщо у декого мінімальний. Однак події з 24 лютого збільшили в кожного рівень “русофобії”, скажімо, на тисячу. Просто у когось раніше цей рівень був -1000, тому тепер фактично ця людина перебуває на нулі. Вона розуміє, що росія — ворог, але яку загрозу для нашої безпеки несуть дудь чи варламов, наразі не усвідомлює. В ідеалі, наша задача — знайти ресурс і терпіння м’яко поділитися з такими людьми своїми знаннями.

Я позитивно дивлюся у майбутнє. Україна має досвід, як рухатися у цьому процесі, навіть якщо він негативний. Після початку війни у 2014 році частина людей вже почала відходити від всього російського. На жаль, тоді багато тих, хто вже стояв по ту сторону, їх не сприймали. Людям не пояснювали, чому підписка на долгополова — це погано, натомість просто їх хейтили. Утворилися два табори: елітного клубу українців та тих, хто “недо”. Саме через це українізація йшла повільніше.

Цього разу нам потрібно робити інакше. Ми маємо вибудувати стратегію, як інформувати людей, які ще на шляху цього переходу. Нам потрібно запрошувати їх у клуб та пропонувати альтернативи. На жаль, вже зараз є випадки френдлі фаєру стосовно тих, хто ще не відмовився від російської чи лайкав дудя. Я розумію людей, які тригеряться через це — їм болить. Проте агресія як стратегія переконання — це просто неефективно.

Чи є щось, про що не можна жартувати?

У гумору сьогодні є чіткий кордон. І я впевнена, що всі українці, зокрема українські коміки, його відчувають. Він полягає у тому, що ми не робимо об’єктом жарту трагедію українського народу. Йдеться про, не дай Боже, жарт, де висміюють захисників Маріуполя чи жертв зґвалтування в Бучі. Такі “жарти” неприпустимі сьогодні й не будуть припустимі ніколи. Такі перли можна чекати від щербакових-сабурових, проте я впевнена, що ми не почуємо таких жартів від українських стендаперів. Вважаю, що одного такого “опуса” буде достатньо, щоб перестати існувати для українського глядача.

Однак чорний гумор у бік росіян — це допустимо. Для українців це спосіб справлятися з тиском та жахіттями, які відбуваються з нашим народом. Жодного гуманізму до ворога бути не може. Це важливо ще й тому, що без дегуманізації супротивника неможливо чинити супротив.

Зараз росіяни намагаються нав’язати у світі співчуття до себе. Але це наратив “руского міра”. Гарним прикладом є “хода” українки та росіянки у Ватикані як акт примирення. Про яке примирення може йтися, коли росіяни прийшли вбивати українців?

Інформаційні війська України

Від початку повномасштабного вторгнення кожен з нас шукав, де бути корисним. Моя подруга створила ТГ-канал з метою організовано блокувати рашистські акаунти та публікації. Спочатку я долучалася у цьому напрямку, проте згодом знизилась активність цифрових атак російського інфопростору. Ну, і я разок нормально поспала (сміється) Тоді я зрозуміла, що більше потрібна в українському інфополі. З очевидного — я помітила великі проблеми з інформаційною гігієною. Я почала виходити у щоденні прямі ефіри, де розповідала, як підвищити інфограмотність, захищати свій інфопростір, а також щоденно аналізувала “накрути” своїх підписників і допомагала з них вийти.

Так потроху почала формуватися спільнота Зухвалого батальйону. На той момент мене вже конкретно схарило мерехтіння дудів в сторіз, тому я стала задумуватися про створення власного видання як можливості чітко й грамотно апелювати на широкий загал.

Все починалось з однойменного телеграм-каналу, де збиралась моя аудиторія для різноманітних завдань інфовійни. Також це був ресурс, де ми збирали матеріали для підвищення інфограмотності. Власне там я й оголосила про збір редколегії, і саме там я зрештою знайшла команду мрії.

Разом ми створили інставидання “Зухвалий батальйон”. Це розважально-просвітницьке, а іноді просвітницько-розважальне видання, де ми популяризуємо українство і часом порушуємо болючі теми на кшталт ізоляції від росінфополя чи стигматизації суржику. Також пишемо про українську культуру та історію. І віримо, що це тільки початок.

Звісно, під час війни буває досить складно організовувати робочі процеси, проте я пишаюся тим, як ми з командою справляємось. На нас чекає ще дуже багато роботи, для того, щоб дійсно перемогти рускій мір на всіх фронтах раз і назавжди. Тому я часто нагадую собі та своїм інфовоїнам: коли війна закінчиться, для нас війна тільки почнеться.