За свою довгу історію Київ не раз опинявся в центрі уваги митців. Разом із фестивалем «Книжкова країна», який відбудеться на ВДНГ 26–29 вересня, наводимо розповіді мешканок столиці про їхні стосунки з містом, а також рекомендації книг, які детально описують або розповідають про Київ різних часів.
У Києві я живу понад десять років, і це мої найдовші стосунки з містом. Навіть у рідному Миколаєві я жила менше. Київ великий — це перше, що відчуваєш, коли переїздиш, певно, з будь-якого міста. Але мені щастило з Києвом. Спершу я жила біля парку Кіото, тож досі люблю його, і не тільки в період цвітіння сакур.
Люблю пішохідний міст і кататися на каяках на Трухановому острові — востаннє ми це робили ще до повномасштабного вторгнення, річка вся заросла лататтям, тож плисти доводилось тоненькою смужкою води, щоб не порушити зарості з білими й жовтими квітами.
Люблю Octo Tower на Кловській, вона в мене асоціюється з лекціями літературознавця Євгена Стасіневича, ми тоді прекрасною компанією відвідували його курс із літературної критики. Люблю Будинок з химерами на Великій Житомирській, який вводила у книжки, маскарони на старих будинках, свій спальний район теж люблю. Загалом у Київ одночасно закохатися одночасно і легко, і складно, але в кожного свої стосунки з містом.
Я люблю Київ і пишу про нього книжки. Зокрема, у нашій серії «Історичний детектив» з Олександром Красовицьким столиця є мало не окремим персонажем. Наприклад, у книзі «Справа зниклої балерини» історія розгортається в Києві початку XX століття — це період Першої світової війни.
Разом ми досліджуємо місто тих часів: трамвайні колії старих маршрутів, особливі райони, які не збереглися до нашого часу, старі готелі, котрі зараз або не існують, або от-от перестануть існувати — як готель «Прага», у стінах якого Ярослав Гашек писав колись «Пригоди бравого солдата Швейка, — хмарочоси, що їх зруйнували війни, наприклад, хмарочос Гінзбурга, на останньому поверсі якого колись працювала Рисувальна школа художника Олександра Мурашка.
Але, звісно ж, пишемо про вулиці й будинки, що збереглися: про будинок, у якому мешкала художниця Олександра Екстер, чи про фрески Кирилівської церкви (до них приходять герої нашого детективу). Найбільше я люблю Поділ, особливо Межигірську, Спаську вулиці та околиці. Тож і наш слідчий живе неподалік від моїх улюблених місць — на Олегівській.
Я раджу читати книжки про Київ того часу. Наприклад, «Жанна батальйонерка» Гео Шкурупія: там Київ воєнний, Київ передреволюційний і водночас — Київ атмосферно-містичний. У цій книзі ви, наприклад, знайдете опис спіритичного сеансу у квартирі професорської дочки Жанни.
Також люблю Київ у текстах Віктора Домонтовича — він там не виходить на перший план, але автор його шалено любить, і ця любов відчувається. Київ Домонтовича — це часто голодне й холодне місто 1920-х, але і прекрасне у своїй витонченості. Якщо виділяти якусь одну працю, то це буде «Дівчинка з ведмедиком».
А якщо хочете почитати автора, який любить місто не теплою любов’ю жителя й гостя, а пристрасним коханням завойовника — читайте Валер’яна Підмогильного. Можна починати з «Міста», але раджу і більш камерну історію — «Невеличку драму». Київ тут присутній фоново та ледь помітно, але атмосфера відчувається.
До Києва я переїхала з Черкас 15 років тому. Перший час мені здавалося, що тут усім байдуже на тебе. Я брала паперову карту й квартал за кварталом досліджувала місто. І з часом я закохалась у Київ. Те, що здавалося байдужістю, виявилося для мене проявом великої свободи й толерантності до інакшості.
Я люблю архітектуру, простір і людей у Києві. Обожнюю запах метро та каштанів у травні. Люблю Володимирську гірку й нерівні вулички в районі Золотих воріт і Ярвалу. Пройти по Леонтовича, звернути на Богдана Хмельницького, прийти на Липки. До речі, саме тут відбувається частина подій повісті «Ротонда душогубців» Тодося Осьмачки. Правда, у книзі ці вулички пов’язані з репресіями, а у мене асоціюються з вічною молодістю Києва.
Київ загалом для мене — молодий. Я не відчуваю тут древності («завдяки» не тільки усім війнам, що прокотилися нашою територією, але й міській владі та забудовникам, які доводять архітектурні памʼятки до руйнації на користь чергового ТРЦ чи житлового хмарочоса). Але справа не лише в старих камʼяницях. Київ — місто енергії, руху та студентів.
Напевно, саме тому головний художній твір про Київ для мене — «Місто» Валерʼяна Підмогильного. Вперше це роман не про волів, які ревуть, і нещасних Катерин. Це коли Київ уже не тільки про золоті бані Лаври чи зелені схили. А про абсолютно сучасну дуже молоду людину, яка приїхала підкорювати Велике місто. І яку це місто перемелює.
Роман вперше вийшов у 1928 році, але й за сто років читається досить сучасно. Багато паралелей із нинішнім часом, багато Києва, якого вже нема, і багато Києва, який досі можна впізнати. І головний герой — зовсім не Герой.
І другий літературний твір про Київ, який раджу, — «За двома зайцями». Напевно, немає людей, які не бачили цей фільм. Але варто прочитати й комедію Михайла Старицького (1883), написану на основі пʼєси Івана Нечуя-Левицького. Вона показує місто дуже живим, жвавим, дзвінким. Міщани, які вдають із себе когось іншого: Голохвостий хоче бути Голохвастовим, а Сірки віддають дочку вчитися в Інститут благородних дівиць.
Іронія, звісно, що київська місцина Кожумʼяки, де відбувається дія і де в XIX столітті жили ремісники, тепер вдає із себе Воздвиженку — маленьку Європу в Києві. Виходить, таку саму штучну, як благородна дівиця, яку вдавала із себе Проня Прокопівна.
Головне, що Київ для кожного — свій. Мій — це люди, які його творять.
Я довго пручалася Києву. Можливо, це був ефект спротиву. Я ходила у школу в невеликому містечку на Дніпропетровщині, і всі в класі марили поступити навчатися в столицю. Мені це здавалося неможливою задачею (моя сім’я не потягнула б ані навчання, ані супутні витрати), тому переконала себе, що Київ — не моє: надто метушливий, надто пафосний, дорогий, витискає всі соки, завеликий і загучний. Тому потім, шукаючи «своє» місто, пробувала що завгодно, аби не Київ: пожила у Дніпрі, Львові, Запоріжжі — але все було не те, я ніде не почувалася вдома.
Коли ж шість років тому ми з чоловіком несподівано переїхали в Київ, нарешті відчула, що більше не хочу шукати «своє» місто, бо нарешті його знайшла. Тут абсолютно мій темп життя, мій настрій, мої люди й рівень активностей, і мене тут відразу сприйняли своєю. Я навіть обожнюю Позняки, на яких живу, мене цілком можна назвати їхньою амбасадоркою. Бо це такий собі Київ в мініатюрі: це сучасний і молодий район, з якого можна комфортно не виїжджати місяцями, бо в ньому є все, від усіх видів розваг, до будь-яких послуг і магазинів. Довкола мене, у пішохідній доступності, є як мінімум дев’ять книгарень — де ви ще таке побачите?
Колись Київ здавався мені нескінченним і заплутаним, а тепер я вважаю його майже камерним, зрозумілим і дружнім. Життя тут не таке вже й дороге, як усі кажуть, вулиці — не такі вже й метушливі, а затишні й спокійні, навіть Хрещатик (ви бачили центр Львова в будь-який сезон і час доби?).
Не сказати, що я з тих людей, які використовують можливості Києва на повну: я не поціновувачка Рейтарської, нечасто ходжу в театри, ніколи не була на «Атласі» і ще не зводила дитину на всі можливі дитячі активності (а їх тут багато). Але мені неабияк подобається той факт, що варто лише захотіти — і цих можливостей можна отримати безліч.
Я люблю Золоті, бо до них можна швидко доїхати з Позняків зеленою гілкою. Люблю книгарню «Сенс» на Хрещатику, бо це особливе місце, а ще я там проводжу свій книжковий клуб. Люблю парк Партизанської слави, бо там із задоволенням гуляє моя дитина. Люблю Русанівську набережну — для мене це осередок розслабленості й спокою. Люблю відкривати нові місця в місті — і мені подобається відчувати, що цей процес ледь не нескінченний.
З книжок, які чудово змальовують Київ, можу порекомендувати, наприклад, «Катананхе» Софії Андрухович. У своєму найновішому романі авторка зображає Київ найближчого майбутнього, в якому завершилася повномасштабна війна. У цій маленькій книжці багато впізнаваних київських місць і вулиць, ну й загалом приємно прочитати про таку версію майбутнього, а потім порівняти з тим, як це буде насправді.
Ще одна рекомендація — «Фанатка» Христини Морозової. Мені абсолютно не зайшов сюжет і стиль авторки цієї книжки, але Києва там багато, він у ній приємний, а головні герої рятують важливу історичну пам’ятку Києва — садибу Мурашка. А ще я оцінила іронію: щоб сховатися від серйозних і багатих переслідувачів, герой переїжджає з Позняків у центр і щиро вважає, що надійно сховався і його там не знайдуть. Ну як після цього не прочитати?.
А багато описів Києва під час Першої світової війни можна знайти у книзі «Жанна батальйонерка» Гео Шкурупія. Тут дуже впізнавані місця, разом з деталізацією вулиць. За цією книжкою можна прямо розробляти маршрут містом. Та ще й війна на фоні — майже все, як зараз у нас.
