На війні помирають найкращі. Про них говорять, їх оспівують, на їхню честь називають вулиці. Кожна загибель — це нова трагедія для України, яка зачіпає кожного і кожну.
Однак мало говорять про тих, кому ці втрати болять найбільше. Це — кохані та дружини воїнів, які щодня живуть у стані маленької смерті. Вони не знають, коли можуть отримати той дзвінок або повідомлення “Сьогодні вашого Саші не стало”… Цей стан непевності — певно, одне з найгірших переживань, яке їм доводиться витримувати.
Про їхній досвід та їхній біль — нова імерсивна вистава pomitna від uzahvati. Команда опитала 20 реальних дружин та коханих військових, аби учасники вистави змогли відчути, як це — чекати близьких людей з війни.
“Вистава pomitna — це спроба занурити глядачів у світ жінок, які люблять, чекають, але не втрачають надії. Вона є потужним закликом до розуміння, підтримки й солідарності з тими, хто живе у світі війни щодня”, — розповіла Поліна Бараніченко, режисерка та художня керівниця команди uzahvati.
То як це — бути коханою воїна?
Зав’язка
Вистава починається на одній із зупинок біля залізничного вокзалу Києва. Учасникам роздають навушники, просять сховати телефони — для швидшої перевірки на вході до вокзалу — і попереджають, що дійство почнеться раптово. Так минає декілька хвилин, які потрібні для того, щоб налаштуватися на 90 хв діалогу з собою. Чому я згадую про діалог? Бо кожна вистава uzahvati — а це четверта вистава для мене, — “лягає” на досвід кожного зі слухачів й інтерпретується залежно від їхніх думок. Це своєрідна ретроспектива у глибини власних переживань, які провокують важку, але необхідну розмову з самим собою.
Але про це пізніше.
Вистава починається неочікувано — як вступ до того, як жінки сьогодні чекають коханих з війни. Вони прокидаються, роблять каву, але весь час занурені у думки про свою половинку, яка зараз захищає їх на фронті. Нам дають почути їхні голоси, зрозуміти якісь переживання, але це все — тільки поверхня, зав’язка до того, що реально коїться у їхніх серцях. І в таких почуттях ти заходиш на залізничний вокзал.
Далі учасників вистави перевіряють. Але цей епізод не викидає тебе зі стану занурення — адже, трясця, саме так сотні жінок проводжають своїх коханих на війну! Вони так само приїжджають на вокзал, так само проходять перевірку, так само стоять у фоє і, можливо, так само думають про те, з якою метою сюди приїхали інші люди.
Так почала думати я, коли стояла біля ескалатора, який віз людей до перонів. І мені б дуже хотілося думати, що так само думають і кохані воїнів, коли проводжають їх на війну. Бо тоді вони знають, що вони — не самі. А це, здається, найважливіше, що хочеться їм донести.
Розвиток дії
Після короткої паузи ми переходимо у вестибюль, де розташована зона відпочинку для дітей від UNICEF. Одразу ловиш себе на думці: отак, посеред вокзалу, може виникнути портал у казкові джунглі? Чого цього не було в моєму дитинстві?
Але в моєму дитинстві не було війни. От і все.
Далі адміністраторка uzahvati веде нас до локерів. Голос у навушниках пропонує зупинитися та послухати: можливо, там щось сховано? Можливо, хтось метафорично зачинив там свою історію?
Групою ми спираємося до локерів та намагаємося поринути в інтерв’ю реальних жінок-коханих. Одразу помічаю, що відвідувачі вокзалу нас дуже розглядають. Так, подивитися є на що: 20 людей, ніби в секті, розмірено ходять вокзалом, потім стають біля камер схову та зачаровано щось слухають у навушниках.
Зізнаюся, легкий дискомфорт від цього розглядання все ж є. На вокзалі дуже багато людей, відповідно, так само багато поглядів. На попередніх виставах uzahvati людей було менше, тож і не було такого відчуття. А коли люди розглядають тебе — ти розглядаєш їх. Одразу виникають думки: хто вони, що тут роблять, куди їдуть та які в них історії життя. Це відволікає від вистави, тому на цьому етапі силою доводилося повертати себе до голосів у навушниках. Тож якісь частини розповідей коханих я могла втратити.
Кульмінація
Пара хвилин — і ми вирушаємо на другий поверх, до перонів. Спочатку здається, що тобі дають видихнути, адже жінки у навушниках сміються, розповідають якісь курйози про своїх коханих і ніби показують, що вони змирилися з ситуацією і продовжують жити далі.
Але то тільки здається. Посеред спусків до перонів вистава змінюється і переходить у тональність, в якій починає звучати гнітючий, пронизливий біль. Це біль жінки, яка, не обираючи, залишилася чекати близьку людину з війни. І, найгірше — коли вона її втрачає. Втрачає безповоротно, без можливості сказати “прощавай”.
На цій частині забувається все: де стоїш, хто ходить навколо, хочеш ти пити чи ні. Нема більше думок, що цей досвід тобі не близький. Все, тепер ти — та жінка, яка щойно втратила коханого на війні. І це, господи, дуже страшно.
Помічаю навпроти дівчину, яка, схоже, відчуває те саме. Вона стоїть і намагається втримати сльози. Я теж починаю плакати. Пригадую свого друга дитинства, який зараз в 3 ОШБр, пригадую іншого друга, який от-от поїхав на свою другу ротацію на Сумщину. Я більше не плачу за горем жінок. Я плачу за горем кожної людини, яка сьогодні щось та когось втрачає.
Можливо, це була кульмінація. Можливо, кульмінацією є наступна частина, коли ми проходимо сходами на другий поверх вокзалу з південнішої сторони. Я не можу пригадати, про що була та частина. Так, я слухала історії жінок — але так само я проживала щось своє. Ми, учасники, більше не були порізно з цим досвідом — ми поєднали його зі своїм, і від того біль став тільки сильнішим.
Розв’язка
Після цього стало зрозуміло, що вистава добігає фіналу. Наша група почала рухатися до виходу. Але замість вийти назовні ми повернули до першого перону, де зазвичай вирушає Інтерсіті до Польщі.
Я думала, свіже повітря мені допоможе. Але ні. Бо цей перон для мене — нагадування, що кожна з нас, дівчат, може тут когось втратити. Кожна з нас, хто кохає свого партнера, хто любить свого тата чи брата, залишає їх тут, у надії, що або поїзд привезе їх до неї, або привезе її до них. І, найгірше, що жодна з нас не може на це вплинути.
Для мене саме фінал був найважчим у цій історії. Я зрозуміла, що легко можу стати однією з цих героїнь — адже теж маю хлопця, якого кохаю і якого теж може забрати один з цих поїздів. Чи витримаю я це? Думаю, як і кожна з дівчат, так. Але ціна — занадто висока і занадто несправедлива. Як і вся ця клята війна.
_____
Вистави pomitna проходитимуть на Залізничному вокзалі Києва з 14 серпня по 15 вересня. Кожна з них розрахована на 25 глядачів. Вартість участі — безплатна.
Її створила команда uzahvati за ідеєю Veteran Hub та за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну” й Укрзалізниці. Вистава триває 90 хвилин та дозволяє зануритися в історії коханих військових.
