Імерсивні вистави — це спектаклі, які відбуваються в реальному часі з реальними людьми. Глядач стає частиною дійства, яке розігрується навколо нього. Він — одночасно діє та управляє. З одного боку, глядач слухає голос в навушниках і робить те, про що його просять. З іншого боку, спектакль розвиватиметься, тільки якщо учасник погодиться на правила гри й почне діяти. Схоже на взаємозалежні стосунки, але з позитивним фіналом.
Імерсивне мистецтво направлене на розвиток чуттєвого сприйняття людини, на розширення меж свідомості (від англ. Immersive — «створює ефект присутності, занурення»). Таким чином, імерсивний художній твір занурює людину в її почуття, де вона стає й учасником, і співавтором. Імерсивні технології використовуються у театрах, шоу, інсталяціях, кінотеатрах, картинах, IT та інших сферах.
Я була на декількох імерсивних виставах від uzahvati. У кожної з них є своя тема, локації й дії, в які втягують глядача. Які — не скажу. Не буду спойлерити.
- Час — спектакль-променад про швидкоплинність життя;
- Remote — про вплив технологій і роботизацію людини;
- День/Тінь — історія кохання від сучасного Єсеніна.
Їх об’єднував постефект від почутого. Складалося враження, ніби нарешті зі мною поговорили про справжні почуття й емоції та змусили зрозуміти, на що я витрачаю своє життя. Тому, коли я йшла на спектакль MONO, приблизно розуміла, що мене чекає в плані переживань і думок. Але вийшло інакше.
Як все починається?
Вранці в месенджері мені прийшло повідомлення про місце і час проведення вистави. За 15 хвилин до початку в тому ж чаті надіслали вказівки, що в певній камері для зберігання речей потрібно забрати навушники й «слідувати голосу в вухах». З цього моменту всередині мене прокинулася дитина, яка з азартом вирішила пройти цю гру до кінця. У камері, крім навушників, зберігався список продуктів і лист, який потрібно відкрити тільки вдома. Я взяла вказівки, надягла навушники й пройшла у торговий зал, чекаючи, що буде далі.
Вистава почалася несподівано. Я почула ніби записані голоси покупців, які обговорювали, що їм потрібно купити до столу. Голос у навушниках запропонував вибрати візок або кошик. Це стало сигналом, що мені дійсно треба робити покупки зі списку. Хоча спочатку я з недовірою дивилася на нього і міркувала, що мені доведеться з цим усім робити.
У виставу мене затягнуло відразу ж. Список покупок був значний: лимони, авокадо, маракуя, алкоголь, м’ясо, нарізка, лавровий лист і навіть антибактеріальне мило. Саме цей супермаркет я знала не дуже, тому розуміла, що за покупками треба буде побігати. Та й позиції були написані так, що доводилося пару раз повертатися в один і той самий відділ.
Зізнаюся: я бігала як очманіла. Мені здавалося, що швидкість в цьому спектаклі грає важливу роль. В житті я не зустрічала людей, які ходять в супермаркет як на прогулянку. Всі намагаються швидко скупити потрібне і раніше повернутися додому. Або... не таке вже й потрібне?
Розвиток дії
По-справжньому слухати голос я почала тільки у середині спектаклю. Через біганину за продуктами я не вдавалася у те, що мені намагалися донести. Вибір товарів перебивав все: де знайти маракую, як пролізти за стійку до мила, чому потрібен саме бездріжджовий хліб?! Здавалося, ніби я підбираю продуктовий кошик до мами на Великдень — з незрозумілих мені товарів. Але в якийсь момент голос у навушниках промовив: «Зупинися. Візьми паузу. Залиш продукти й пройди на фуд-корт».
Я не відразу зрозуміла, що голос звертається конкретно до мене. Всі діалоги до цього були наче підслуховуванням чужих розмов. Тому знадобилося секунд 30, щоб усвідомити прохання «Великого брата» і дійти до зони фудкорту (на період жорсткого карантину в цю сцену внесли зміни).
Відразу скажу, що я закінчений екстраверт. Мені складно дається щось робити наодинці. Сама пропозиція піти на спектакль для одного — вже виклик. А сісти за стіл без нікого — так взагалі катастрофа!
Змагання з відчуттям самотності далося мені найважче. Щойно я сіла за стіл, одразу почала панічно дивитися навколо — чи, бува, ніхто на мене не витріщається. Загалом я не зважаю на думку оточення, але коли перебуваю десь сама, починаю боятися поглядів з-під лоба.
Проте я згадала, що зі мною є голос у навушниках! Усвідомлення контакту з кимсь поруч, хоча і примарним, трохи розслабило. Я почала вслуховуватися у виставу. За сценарієм, мені потрібно було взяти чашку чаю. Я, як слухняна дівчинка, пішла до бару вибирати сорт. Але неочікувано незнайомий хлопець самостійно приніс мені напій. І це настільки потішило перелякану душу, що я остаточно відпустила усі страхи й навіть посміхнулася. А в таких ситуаціях це буває вкрай рідко.
Поліна Бараніченко,
MONO — наш експеримент над собою. Ми кожного разу намагаємося визначати форму дії як імерсивний досвід, а не спектакль. З кожною виставою ми все ближчі до глядача, до його внутрішнього світу та суб’єктивного сприйняття того, що ми робимо. Ми все далі відходимо від інтерактивності, активізації, художніх прийомів, які змушують переживати ті чи інші почуття. У MONO ми постаралися розширити поле свободи глядацького сприйняття. Ми створили фундамент, щоб у глядача проросли ті актуальні питання чи відповіді, про які знає тільки він.
Спектакль складається з декількох шарів: продуктів, списку, розмов людей. Але найглибший шар — це питання до самого себе.
MONO — вдала можливість побути сам на сам з собою. Так, ти перебуваєш серед людей, у публічному місті, проте драматургія вистави побудована таким чином, що ти можеш максимально від цього відсторонитися. З’являється вибір: або зануритися у звукову доріжку та слухати безліч людських історій, або створювати власну лінію — концентруючись на товарах, що лежать на полицях, та людях, що тебе оточують.
Кульмінація
Так, за чашкою чаю, я почала ближче знайомитися з голосом у навушниках. Зі мною то говорила жінка, то хлопець, то дитина. Голос казав: оціни те, як ти провела попередні 30 хвилин. Що ти робила, Віко? Ти обирала товари для себе, чи велася на бажання когось іншого? Тренду? Маркетингу? Нав’язаних ідеалів? Ти робила вибір усвідомлено, чи просто хапала те, про що тебе попросили?
Саме у цей момент мій стан почав змінюватися. Я перестала помічати оточення і все глибше пірнала у внутрішній діалог. Я чула голос, який флешбеками діставав з мого минулого усі ситуації, коли я робила не свій вибір. Я згадала непотрібні покупки (це перший рівень посилу вистави), непотрібні знайомства (це другий рівень посилу вистави) та необдумані емоції (а це вже третій рівень посилу вистави). Усі жалі, несвідомі «треба» почали хвилею накочувати на мої очі, провокуючи сльози. Я раділа, чуючи, як дитина у вухах каже мамі «Люблю». Але і засмучувалася, розуміючи, що я так рідко кажу ці слова власній мамі. Зате я купую речі. Клас.
Коли самокартання дійшло до піка, голос різко втрутився у це катування, кажучи: «Зроби вибір. Зроби його свідомо. Обери: залишити все позаду — необдумані покупки, людей, дії, — чи далі жити з тягарем за плечима. Що ти дійсно хочеш?»
Я залишила кошик з товарами та пішла гуляти супермаркетом. Мені було байдуже, що у цей момент думали люди. Я пірнала у своє несвідоме та намагалася зрозуміти, чому ми забиваємо своє життя мотлохом. Я краєм ока спостерігала за іншими покупцями: мамою, яка сварила дитину за поганий вибір фруктів, чоловіка, який літав поміж стійками з вином, дівчиною, яка про щось емоційно розмовляла з хлопцем, паралельно хапаючи під руки перші-ліпші помідори. Я дивилася і думала: люди, зупиніться! Ще пів години тому я була тут, з вами! Бігала марафон супермаркетом, ловлячи примарне задоволення. Але чи треба нам усім той набір товарів, — реальний чи метафоричний, — за яким ми так полюємо? Ми дійсно цього хочемо — проживати не своє життя у погоні за примарними відчуттями? Чи ми хочемо жити так, аби задовольняти реальні «хочу»? Хіба дороге вино здатне заповнити порожнечу від відсутності емоцій? Хіба стейк замінить обійми коханої людини, а шоколад — її поцілунок?
Ми почали забувати про те, навіщо живемо. Ми, люди, забиваємо свої прості потяги чимось фальшивим. Ми ведемося на тренд, шукаємо щось складне замість того, аби схопити правдиве поруч. Воно — зовсім не в одязі, машинах чи нових сережках. Воно — у розмовах з друзями, сміху від згадок про дитинство та тому електричному доторку до коханої людини. Ми живемо чужими досвідами замість того, щоб жити своїм. І це — наш коронавірус. Це — наша біда.
Поліна Бараніченко,
У моноспектаклях дуже важливий контекст життя людини, який переживає цей досвід. Від цього залежить ракурс розуміння вистави, сприйняття історії. Як автора, мене це дуже тішить, проте з іншого боку й тримає у напрузі. Немає однозначного вектора сприйняття MONO.
Супермаркет — приголомшливе місце дії та потужна метафора. Це багатошарові обставини, у яких опиняється людина. З одного боку, супермаркет — звичне місце для кожного. Ми відвідуємо його на автоматі, шукаючи те, що нам «треба», а не «хочу». З іншого боку, супермаркет — щось нове та незвичне. З’являються різні «але», про які ти починаєш задумуватися протягом вистави. Завдяки цьому глядач вже інакше оцінює себе та оточення. У виставі зійшлося багато паралелей, які зазвичай не перетинаються.
MONO — це історія про те, скільки я можу собі дозволити, щоб не відчувати провини. Це про питання «Як я проживаю своє життя, чи мені від цього «смачно». Це мій вибір, чи когось ще? Тоді кому він треба?
У виставі є фраза — «Твоє життя — не радянський балкон». Немає сенсу та місця зберігати там все підряд.
Епілог
Вистава закінчується за годину на касі — тим приємним, але таким штучним голосом касирки: «Дякую за покупку!» і звуком пробитого товару.
Знаєте, саме такий фінал потрібен цій сповіді. Я пережила катарсис. Я більше не хочу жити конвеєром непотрібних товарів, які дарують несправжні відчуття. Я хочу робити вибір. Я хочу зважувати своє життя.
Вперше я не знала, як підступитися до тексту. Мене розривали дві особистості: журналістки та глядачки. Мені треба було описати те, як проходить вистава. І це «треба» журналіста. Але, з іншого боку, мені хотілося написати філософське есе на тему того, що ми починаємо забувати про справжність усього людського.
У цьому тексті я спробувала знайти компроміс між «хочу» та «треба». Тепер я спробую перенести цей досвід у реальне життя.
Усі фото: Анастасія Фатєєва/Uzahvati
