Дивитися чи не дивитися: "Дюнкерк"

Надворі літо, в кінотеатрах затишшя. Більшість гучних прем'єр трапляться вже з вересня, а поки що нас годують усякими не сильно видатними комедіями та бойовиками. Афіша "Дюнкерка" на цьому фоні радує око похмурим бірюзово-сірим пейзажем.

Про що це?

Червень 1940 року, триває Друга світова війна. Армія союзників опиняється затиснута німцями в містечку Дюнкерк у Франції. З одного боку ворог, з другого – море, діватися нікуди, жесть, зрада, все пропало. Рятівні кораблі можуть прийти з Британії, перетнувши протоку, але німці бомблять їх з повітря. І тоді у гру вступають британські рибалки на своїх маленьких суднах.

Це були не спойлери, а історичні факти. Спойлери цьому фільму не страшні – бо це той випадок, коли важливо не що показують, а як.

Фото: Дюнкеркська операція, Haiku Deck

Загалом я – панянка нервова, полохлива й тонкосльоза, я боюся фільмів про війну, бо там завжди помирає хтось хороший, після чого я починаю плакати. Але режисером є Крістофер Нолан, а він зняв "Темного лицаря", "Початок", "Інтерстелар" та багато інших фільмів, які вже класика. 

Ще у фільму вражаючий кастинг – тут є Кеннет Брана, Кілліан Мерфі, Том Харді (будете сміятися, він знову в масці!). І навіть обов'язковий для фільмів Нолана Майкл Кейн, хоч він і не значиться в титрах, бо зіграв лише голос авіадиспетчера.

"Ладно, - думала я. – Там пляж, море, літо. Ти була на морі цього літа? Ні. Ну то йди, хоч у кіно на море подивишся". 

Тож я закупила пачку серветок, налила у фляжку коньяку для сміливості й таки пішла.

Війна, як її бачить Нолан

Серветки не знадобилися. Нолан вибрав зовсім не ту інтонацію, яка передбачає сльози. У нього вийшов історичний трилер, який тримає в напрузі всі дві години. Напругу створює постійна активна дія, фірмові ноланівські часові зсуви, а також музика.

 

Герої у Нолана зовсім не героїчні. Не всі вони навіть удостоєні імені. Вони мало говорять і роблять лише те, що мусять: це або їхній обов'язок, або питання виживання. Ну, крім містера Даусона, який не мусив, але поплив рятувати солдатів сам. Йому навіть дозволено кілька емоційних відступів розміром в одну репліку. Але Даусон робить подвиги спокійно, без метушні, без жодного пафосу. Так, ніби це його щоденна рутина.

Загалом же всі персонажі "Дюнкерка" є масовкою у великій історичній драмі, тому їхні емоції, їхня індивідуальність не є головними у цій історії. Персонажі – це лише спосіб показати війну.

А війну Нолан бачить як гігантську м'ясорубку. Як стихійне лихо. Їй плювати на окремих учасників, вона мислить масштабно. Убивати – так сотнями тисяч за раз.

Ідеї війни Нолан протиставляє ідею батьківщини, дому. На початку фільму офіцер Болтон (Кеннет Брана), вдивляючись кудись далеко в море, каже, що майже бачить дім. І коли човни рибалок приходять до берега Дюнкерка, офіцер називає їх "батьківщиною".

Тож навіть у найстрашнішому пеклі війни надія у людства є, тому що знаходяться безумці, які в кидаються на порятунок собі подібних. Перемога у битві – це не обов'язково саме те, за що треба боротися. Іноді боротися треба просто за життя своїх. Війну виграє не армія, війну виграє увесь народ, і в Дюнкерку перемогли ті рибалки, які рятували своїх солдатів. 

Ефект присутності

Нолан зробив фільм, який повністю затягує. Зображення в "Дюнкерку" – одне з найепічніших із того, що маємо в сучасному кіно. Нолан використовував 70-міліметрову плівку IMAX та 65-міліметрову плівку, а це означає дуже якісну картинку. Режисер відмовився від комп'ютерної графіки, і в масових сценах використовуються такі олдскульні технології, як картонні фігурки людей замість статистів. Знімали справжні літаки і справжні кораблі.

І знаєте що, оця взаправдашність працює. Вона створює ефект присутності краще, ніж 3D і комп'ютерна графіка у більшості фільмів. Ти відчуваєш пісок на зубах, і відчуваєш, якою важкою стала військова форма від води, і відчуваєш сіль і мазут на шкірі. Ти відчуваєш себе в кабіні літака, що падає на воду, і ти задихаєшся в трюмі корабля, який тоне.

І тобі нема коли плакати, нема коли співчувати, нема коли осмислювати те, що відбувається. І ти почуваєшся у шкурі цих солдатів, у яких одне лише бажання – вижити.

Вердикт

Ми ходимо в кіно за емоціями. За поржать, попереживать, посумувать. І ми хочемо, щоб фільм зірвав нам дах, довів до мурашок по шкірі і до цього загадкового почуття катарсису, котре майже як оргазм, тільки пристойніше. Так от, "Дюнкерк" усе це з вами зробить.

"Дюнкерк" треба дивитися, навіть якщо ви не любите фільми про війну. Ну просто тому, що це один з найкращих і найвидовищніших фільмів поточного десятиліття.

Якщо є в пеклі котел, куди кидають за порушення авторських прав, то я там буду, бо качаю піратські фільми регулярно. Але в цьому випадку сильно раджу сходити в кіно, аби побачити всю красу в хорошій якості. Спробуйте на зуб пісок із дюнкерського пляжу, воно того варте. 

Читайте також: "Дивитись чи не дивитись: "Нікчемний я 3".