Без перебільшення, Революція Гідності назавжди змінила українське суспільство. Люди, які вийшли на Євромайдан, щиро вірили у свободу слова та думки, не боялись говорити про власні переконання. Але після першого побиття мітингувальників мирне буття скінчилось. Революція Гідності наче розділила життя українців, особливо родин загиблих на Майдані, на «до» та «після».
Один з наймолодших загиблих під час Революції Гідності ― 22-річний киянин Олександр Плеханов. До подій у лютому 2014-го його мати Інна планувала відправити сина вчитись за кордон у магістратуру. Тепер її мета ― продовжити відстоювати справи Героїв Небесної Сотні у суді та спроби щось змінити у законодавстві. Раніше Інна не була активісткою, але зараз має нею бути. Заради пам’яті сина Олександра та його переконань, що привели 22-річного хлопця 18 лютого 2014 року на Майдан. Про той трагічний день, про життя до та після Майдану, в шосту річницю трагедії Інна Плеханова розповіла НашКиїв.UА.
Життя до
У дитинстві Олександра родина Плеханових жила на Подолі. Хлопець ходив до Київської гімназії № 19, де його називали «умніком» та «професором». Часто сперечався зі своєю вчителькою, але завжди аргументував власну думку. Зі слів Інни, син вмів інтелігентно дати відсіч ― так, що пред’явити претензії було важко.
«У три роки Саша будував свої перші будинки. Він любив малювати та потім жалів, що не довелося вчитися у художній школі. Також любив історію, непогано знав англійську ― читав Шекспіра в оригіналі. Дуже любив танці, бо це "розвиває легені". Ходив на греблю на затоку. Він усе хотів спробувати, бо "життя маленьке". Йому усе було цікаво, він дивився на світ широко відкритими очима», ― згадує Інна.
Хоч Олександр і вчився у гуманітарному класі, вступив все ж таки на архітектурний факультет Київського національного університету будівництва і архітектури на спеціальність «Архітектура та містобудування». Ходив до репетиторів, щоб підготуватись до екзаменів.
«Коли він був впевнений у своїй правоті, його не можна було примусити щось зробити. Не прогинався, навіть якщо давили авторитетом. У нього характер як у мого діда: з першого погляду думаєш, що м’який, але у середині залізний стрижень. Тому одразу сказав, що на бюджеті вчитись не зможе, ― згадує Інна. ― На третьому курсі одна з керівниць проекту в інституті не підписала йому курсову роботу, й довелося залишитись ще на один рік. Мені казали, що можна "підійти побалакати", щоб "питання вирішили". Але ми відмовились ― дешевше було не принижуватись».
За словами Інни, одногрупники спочатку дуже не любили Сашка через прямолінійність та звичку казати правду в очі. Але пізніше здружились. Аня, його дівчина, розповідала, що він міг так подивитись на тебе, що ти згадував всі свої недоліки.
«Сашко розумів, що люди не ідеальні. Але ніколи не прощав зраду та обман. З такими людьми просто переставав спілкуватись», ― зазначає Інна.
Майбутнє Олександра було розплановане: після диплома бакалавра, що отримав би у 2014 році, мав їхати з дівчиною Анею до Норвегії вчитись у магістратурі, там же й працювати за спеціальністю. Неподалік від Осло живе подруга Інни, яка чекала на пару.
Він хотів будувати будинки для людей. Бо ж «якщо люди живуть у сараї, як вони можуть думати про прекрасне», казав Сашко. Інні не вистачило трохи часу «виперти його з країни».
«Я питала його: "Що тебе тримає в Україні? Для чого я стільки пахала?" Просила не витрачати життя марно, бо не бачила для нього перспектив в Україні. Так, я не ідейний товариш. Усе завжди рахувала, бо працювала бухгалтером. Але Сашко вважав інакше, і я мала прийняти його вибір. Деякі дуже розумні люди казали мені, щоб я не відпускала його на Майдан. Та як я це мала зробити? Ніяк», ― згадує Інна.
Ціна Революції Гідності для однієї родини
Десь на початку грудня 2013-го ― тоді вже йшли протести ― Олександр зустрівся з хлопцями-афганцями біля Михайлівського монастиря. Хлопець, за словами Інни, звернув увагу, що ніхто з протестуючих досі не висунув ніяких вимог. Олександр знайшов шматок картону та разом з ветеранами написав вісім пунктів. Серед них були відставка Януковича та підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. А потім цей плакат ввечері показували в новинах.
«На Майдані він не вступав до жодної сотні. Я питала, чому, бо він так переймався тим Майданом. Він відповідав, що у нього немає часу розбиратись, хто входить до сотні, що "можна забруднитись, і потім усі будуть казати, що я такий же"», ― пригадує Інна.
У день загибелі Олександр після обіду почав збиратись на Майдан. Виклав документи, візитки та усе, що могло якось його ідентифікувати. Між Інною та Олександром відбулась розмова:
«Ти пам’ятаєш, я казав, що прийде той день, коли нам треба буде відстоювати свою позицію євроінтеграції? Цей день прийшов», ― сказав тоді Олександр.
«Роблять одні, а розплачуватись мають інші. Чому я маю платити за цю позицію? Чому я маю втрачати свого сина, у якого вклала життя? Що втрачають інші?» ― намагалась переконати сина Інна.
Сашко відповів, що «не можна щось отримати без втрат. Та треба думати про народ та країну, а не про себе».
Останній раз Інна розмовляла з сином по телефону о 18 годині. Олександр планував через години півтори повернутись додому. Але більше не подзвонив. О 20 годині Інна сама набрала сина. Слухавку взяв волонтер. Розповів, що Сашка несуть до Будинку профспілок, що він дуже тяжко поранений. Звідти швидка доставила його до 17-ї лікарні, що знаходиться у Печерському районі.
«Я виїхала одразу, набрала доньку Юлю, яка живе окремо. Сашко був у реанімації. Хвилин через 20 вийшов хірург та сказав, що нічого не могли вдіяти. Поранення було смертельним, а так довго протягнув, бо був сильним та молодим. Я одразу наполягла, щоб мені показали тіло. Надія ще була, що це не він. Тіло вивезли на каталці. Це був Саша. Потім ще півгодини посиділи з дочкою у коридорі біля тіла. Не могла прийти до тями», ― ділиться Інна.
Тіло хлопця родичам віддали на третю добу. Як жила перші декілька тижнів після смерті сина, Інна пригадати не може ― було відчуття, що повторюється один і той самий день.
«Їла і не відчувала смаку їжі. Ми з ним жили вдвох, а як його не стало, залишилась одна в квартирі. Перший час мені усе здавалось, що він відчиняє двері. Навіть чула його ходу. Зрозуміла, що їде дах та треба звертатись до психолога, щоб потім не шукати психіатра. Знайшла приватного спеціаліста та довгенько до неї ходила. Десь за два місяці прийшло розуміння, що Саші вже немає», ― згадує Інна.
Життя після
Зараз жінка намагається постійно чимось займатись. Іноді ходить до басейну, навіть почала вчити англійську. Від діда залишилась хатинка та 60 соток землі в Київській області. Туди їздить саджати квіти та доглядати за деревами. Сашко колись навіть розробив проект будинку на 150 кв. метрів, який хотіли там побудувати. Проте, за словами Інни, там нема кому жити. Дочка Юля переїхала у США в 2015 році.
Також Інні довелось стати активісткою. Для захисту інтересів родичів загиблих під час Революції Гідності Інна разом з іншими створила громадську організацію «Родини Небесної Сотні». Сьогодні до ініціативи входять 169 людей: батьки і матері Героїв, дружини або чоловіки, їхні сини, доньки, онуки, рідні брати і сестри та інші близькі родичі. Всі вони намагаються зберегти пам’ять про загиблих під час Революції Гідності та продовжують боротьбу за справедливість і права людей.
Наприклад, разом з адвокатами намагаються вплинути на доопрацювання закону про невідворотність покарання, що дозволяє заочно притягнути до кримінальної відповідальності колишнього президента Віктора Януковича та чиновників-утікачів. За цим законом можуть бути засуджені ті, хто вкрав мільярди, вбив людей, зрадив державу, вчинив інші тяжкі злочини і не менше шести місяців переховується за кордоном.
«Треба допрацювати текст закону, бо зараз є тимчасові зміни. Немає системи досудових розслідувань, не можна оголосити у міжнародний розшук когось. Інтерпол відмовляє у розшуку, вважаючи причиною політичне переслідування. А у нас і далі такі випадки будуть. Але нас не хочуть чути. Ми проводимо зустрічі з депутатами, вони погоджуються, але нічого не змінюється», ― розповідає Інна.
Понад п’ять років тривають суди у справах Майдану, що ведуть адвокати-волонтери із Адвокатської дорадчої групи. Тільки за період з 10 по 14 лютого цього року відбулось 21 засідання: розгін протестувальників на Майдані Незалежності в ніч з 29 на 30 листопада 2013 року, переслідування та катування учасників протесту, щодо нападу тітушок та інші.
«Люди з родин Небесної сотні розкидані по країні, та на якісь зустрічі чи суди приїжджають спеціально. І дуже важко, коли засідання раптом переносять по декілька разів. Є люди досить бідні, які живуть у селі, їм навіть 1000 гривень на дорогу важко виділити. І на адвокатів, звичайно, немає грошей. От і доводиться бігати по зустрічам та судам, допомагати іншим», ― ділиться Інна.
Незакриті питання
За смерть Олександра, як і інших Героїв Небесної сотні, досі ніхто не покараний. Інна розповідає, що усі справи об’єднали за днями, коли трапились вбивства та побиття.
«У день смерті Сашка, 18 лютого, десь 180 людей залишились каліками. Багато у кого проблеми з легенями після газу, коли травили людей. Від держави ніякого лікування. І майже ні у кого немає відео чи фото, як усе відбувалось, ― зазначає Інна. ― Нам вдалося взяти свідчення хлопця, який був поруч, коли вбивали Сашка. Він був в АТО, а після поранення у 2015 році лікувався в лікарні в Ірпені. Сам знайшов мене та подзвонив. Я була щаслива, що є хоч хтось, хто може дати офіційні свідчення у прокуратурі. Загалом, маємо фото та відео докази. Це більше, ніж мають інші. Але усі родини загиблих бояться, що справи будуть просто знищені або докази десь загублять».
На початку вулиці Інституцької біля Майдану Незалежності ― місце загибелі Олександра. Воно позначене написом «ПА» зі стрілкою (абревіатура імені Плеханов Олександр російською, ― прим.ред.). Звичайні перехожі можуть і не роздивитись ті невеликі білі літери на бордюрі. Але Інна добре знає це місце. Минулої весни там мали проводити слідчий експеримент. Але не встигли ― на Інституцькій переклали бруківку. А для визначення кута обстрілу була важлива висота старого покриття.
«Слідчі мені казали, що у голову Сашка влучив дріб, що зрикошетив від бруківки. Але я вмію стріляти та можу відрізнити отвір від кулі та дробу. Мені здається, що стріляли з Жовтневого, ― розповідає Інна. ― Взагалі, пагорб, де годинник, хочуть знести. Планують зробити підпірну стінку, викласти її "щитами" з іменами та зробити меморіальний комплекс Героїв Небесної сотні. Ну навіщо повністю міняти ландшафт? Щоб водити екскурсії та показувати, що тут був годинник, а там ― місточок? Можна ж зробити щось не таке глобальне. Вважаю, що не треба змінювати Інституцьку заради меморіалу. Та й щити ― то, скоріше, символ не Майдану, а беркутівців. Може, я багато хочу, але краще б зробили музей Майдану у Жовтневому».
Зараз Інна з членами громадської організації намагається привернути увагу до призначення Олександра Бабікова першим заступником Державного бюро розслідувань, що відбулось наприкінці січня цього року. За даними членів ГО, Бабіков захищав інтереси Януковича, і це, на думку активістів та адвокатів, може у майбутньому вплинути на розслідування у справі колишнього президента та Майдану в цілому. Від імені громадської організації «Родини Небесної сотні» активісти звернулись до президента Зеленського з проханням про зустріч, але поки вона не відбулась.
«Бабіков навіть представляв інтереси Януковича у суді, ― розповідає Інна. ― І от, наприклад, будуть йти слідчі дії кілька років по справі колишнього президента. І пан Янукович скаже, що не визнає розслідування та вирок, бо є конфлікт інтересів. Бо ж там був задіяний його адвокат, який знає багато про нього, у них є особисті відносини, тому усе розслідування не дійсне. Може таке бути? Навіщо створювати такий прецедент? Ми не просимо призначати прихильника Майдану, а просто обрати нейтральну людину».
Родина Плеханових, як й інші, у кого загинули близькі на Майдані, отримала компенсацію у розмірі 1 млн гривень. За словами жінки, ці гроші виплачували частинами чотири роки та ділили між нею, дочкою та колишнім чоловіком, батьком Сашка.
«Мене вже сусіди питають, скільки ж я мільйонів отримала! Нам цією допомогою усі тичуть, кому не лінь. Я їм кажу, дорогенькі, мій син був архітектором та робив проекти від мільйона гривень за один. І потім є ще питання до беркутів, військових, яких поранили, чи тих, що загинули. Ніхто не рахує, скільки їхні родини отримали, ― зазначає Інна. ― Не треба мені ніяких грошей, тільки б повернули сина. Але знаю, що якби він вижив на Майдані, то пішов би воювати на Донбас. Я це знаю. І я б знову не змогла його зупинити».
Читайте також: «У Києві пройшла панахида за загиблими кіборгами»
