Советы 13.10.2017

Дивитися чи не дивитися: "Той, що біжить по лезу"

Любі друзі, з вами знову Тіночка Таран. Сьогодні говоримо про один із найочікуваніших фільмів року.

- Цей собака справжній?

- Його спитай.

(діалог із фільму, що виконує роль епіграфа та містить алюзію на стрічку 1982-го)

Вердикт

Я сьогодні сама собі спойлер, але просто не можу довго про це мовчати.

Йти! Обов'язково йти!

Фільм уже другий тиждень у прокаті, і якщо ви його досі не бачили, то ні в якому разі не прогавте шанс переміститися з мерзенно мокрого й туманного Києва до мерзенно мокрого й туманного 2049 року.

Перший Bladerunner і його свіженький сіквел

"Той, що біжить по лезу" Рідлі Скотта став одним із найбільш культових в історії кіно. На 1982 рік це був прорив, це було щось небачене, і кіношна наукова фантастика після цього фільму сильно змінилася.

У цьогорічному сіквелі Рідлі Скотт значиться продюсером, а режисерське крісло зайняв Дені Вільньов, якого ми знаємо за стрічками "Прибуття", "Полонянки" та "Сікаріо". До першого фільму сіквел ставиться з надзвичайною повагою й акуратно наслідує його стиль. Ключовим тут є слово "акуратно" – тобто, ніби й наслідує, але не сліпо копіює.

 

Не переживайте, якщо не бачили або забули перший фільм. Bladerunner 2049 ніби й продовжує старий сюжет, але сприймати його можна як окремий шедевр. В той же час, якщо ви добре пам'ятаєте оригінал та подивилися всі три короткометражки, що передували стрічці, задоволення буде незрівнянно більшим. Ви оціните посилання, цитати та алюзії – автори потурбувалися, щоб їх було багато.

І про сюжет

Модернізований реплікант К (Райян Гослінг) служить у поліції і знищує реплікантів старої версії, які є небезпечними для людей. Цікаво, що людей на Землі лишилося не так багато – переважна більшість переселилися на комфортніші планети. Зате репліканти настільки подібні до них, що й самі вже не дуже відрізняють, хто є хто.

Начальниця поліції (Робін Райт) наказує К знайти і знищити людину, яка була народжена жінкою-репліканткою. Десь на цьому етапі в сюжеті з'являється корпорація "Уолес", яка виробляє реплікантів, і в якої свої інтереси в цій історії. Всю корпорацію відіграли її власник Ніандер Уолес (Джаред Лето), сліпий, харизматичний і безжальний, а також його помічниця Лув (Сільвія Хоекс).

Далі йде не надто вигадливий детективний сюжет, що піднімає вічні питання: "що є душею?", "що вважати живим?", "чим відрізняються штучні люди від нештучних?" Ви можете самі придумати ще з десяток цих питань, які мучать людство на порозі перемоги штучного інтелекту.

Потім сюжет вирулює до неминучої зустрічі К і Декарта (Гаррісон Форд) зі старого "Блейдраннера". І це момент, коли всі фанати першого фільму досягають естетичного оргазму.

Любовна лінія також цікава. У головного героя є кохана Джой (Ана де Армас), ідеальна жінка з одним недоліком – вона голограма. Тобто, якщо у першому фільмі Декарту дісталася дівчина не зовсім справжня, але хоча б реально існуюча, то К пощастило значно менше. Тут, до речі, помітні реверанси фільму "Вона" Спайка Джонза, який розказує про роман людини з операційною системою. Особливо помітними стають ці реверанси у сцені з повією.

Загалом же, сіквел успадкував від першого фільму таку собі "недотягнутість" сюжету. Тобто, все ніби ок, історія ніби склалася, й особливих претензій до неї немає, але можна було витиснути більше драми, більше філософії, можна було далі-вище-сильніше. Втім, чи треба було?

По-перше, це красиво

І про головне. Як і стрічка 1982 року, сучасний "Блейдраннер" заворожує картинкою. Кожен кадр математично вивірений, продуманий до дрібниць, гарний до неможливості. Часом це надмірно красиво, це надумано, це надлишково. І від цього видовища неможливо відірватися.

Так, сюжет фільму не є вражаючим, зате деякі сцени зняті дуже вигадливо. Чого варта сама лише бійка між К і Декартом у старому концертному залі, де час від часу виникають голограми Елвіса, Мерлін Монро і танцівниць кабаре. А кадр, де К бачить гігантську рекламу Джой, уже, здається, став класикою.

Вільньову вдалося витримати стиль першої частини – все так само похмуро і одночасно яскраво. Неонова реклама в нічному місті, рудий пил у повітрі, розкішні й закинуті інтер'єри будинку, де живе Декарт, – це все виглядає шикарно, ніби нова ікона нуару.

Повільний, побудований на довгих кадрах фільм дозволяє роздивитися титанічну роботу художників і операторів. До речі, оператором фільму є Роджер Дікінс, що має 13 (тринадцять) номінацій на Оскар, але жодної статуетки. Тримаю пальці, щоб він нарешті отримав цю золотисту ляльку.

Пророкую: фільм стане культовим, як і перша частина. Але навіть якщо ні – це захоплююче видовище, яке варто побачити. Бажано на великому екрані. Тому повторюся – сходіть у кіно. 

Читайте також: "Дивитися чи не дивитися: "Кінгсмен: Золоте кільце".

Такий email не зареєстровано у системі
Введите свой электронный адрес, на который мы отправим вам новый пароль.
Поле не должно быть пустым и содержать кириллицу
Спасибо!

Ваше сообщение принято.

Сожалеем :(

Во время обработки что-то пошло не так.

Bы можете отправить сообщение на электронный адрес betatest@nashkiev.com