Я проміняв місто на село. Історія киянина, який два місяці провів на Хмельниччині

Багатьом українцям довелося евакуюватися у безпечніші регіони. Кирило не виняток. Хлопець переїхав на два місяці з Києва до села Лисець у Хмельницькій області. У своїй іронічній колонці Кирило розповідає про пристосування до сільських умов життя, речі, які його вразили, та красивий водоспад Бурбун.

СЕЛО ЛИСЕЦЬ

Це історія про село. Село до якого я, київський хлоп, евакуювався через війну. Про те, як воно приймає “міських”, і наскільки радо це робить.

Свій строк у 40 діб я відбув у селі під Хмельницьким. Зветься Лисець. Що цікаво, походження назви я дізнався тільки в останній день перед від’їздом, хоча я питав про це, і не один раз.

Дівчина років п’ятнадцяти вивідала цю вже майже втрачену інформацію у місцевого історика. Вона розповіла, що колись село звалося Бобравка. Якось до села прийшла чума й усі селяни, як один, загинули. Згодом до села повернувся чоловік після заробітків. Подивився на те все, але робити нічого — збудував собі нову хату на окраїні. З часом поруч почали селитися інші люди. А сучасна назва — Лисець — пішла від його макітри, бо лисий був чолов’яга. А місцеві так і казали: їдемо селитися до “лисця”.

Назва назвою, а ми йдемо далі, в початок історії.

До Лисця я приїхав вночі, тож культурний шок отримав вже на ранок. Мене зустріла хата-мазанка. Її власниця — бабуся мого друга Жені, який, власне, до неї мене й запросив. Низькі голубі стелі, двері, через які проходиш, лише нахиляючись, вінтажні ліжка, шафи й ковдри, які буквально скрізь. Сучасністю пахло лише від роутера, що повертав до тями своєю присутністю.

Перші дні у мене майже не було контакту з місцевими. Хата знаходилась на околиці, люду там не багато. Та й саме село останні роки порідшало на мешканців, адже молодь їде до міста.

З цікавинок, які я для себе відкрив й від яких ловив кайф — це чистити зуби на подвір’ї. О, то насолода, свого роду медитація. Вранці виходиш посеред двору, миєш щітку, мастиш пасту, стаєш обличчям до сонця, яке сліпить так, що не відкрити й ока, й медитуєш п’ять хвилин, поки чистиш зуби. Шум дерев нагадує шум моря, гудуть бджоли біля айви. Коли вона пахне, тебе відносить в інший вимір.

Друга медитація була ввечері. У селищі майже немає хмар й зовсім нема зайвого світла. Тож зірки й місяць видно так, наче вони намальовані. Медитація проходила з тим самим принципом, як зранку. Виходиш, стаєш пиком до повного місяця, слухаєш, як їжачки ловлять мишей і розкрадають твої недоїдки та, закривши очі, працюєш щіткою. Що було не в кайф, то це вмиватися. Вода з криниці крижана.

До речі, криниця, з якої треба було тягати воду, була у метрах п’ятдесяти від хати. Кухня теж не в хаті, до неї ще треба було пройти метрів двадцять. Однак найдалі був туалет. На око — метрів 60, не менше.

До чого я з цими метрами? Річ у тім, що в Києві квартира невелика. За день нею не находишся, тому ближче до вечора вже ниє спина. Якщо немає справ, доводиться вигадувати, нащо тобі вдягатися та виходити на вулицю. А в селі поки зробиш усі домашні справи, вже є 2-3 тисячі кроків. Тож після такого сільського ретріту моя спина щаслива.

Великдень та самогон

Не менше природи мене дивували люди. Люди різні, та всі привітні. Місто навіть поруч не стоїть.

Найближчі та найтепліші стосунки у мене склалися з нашими сусідами — бабою Любою та дідом Петром. Неймовірно працьовиті й життєрадісні люди. Зроблять своє, поможуть тобі. Ще й побалакати встигнуть.

Однак ця сільська гостинність таки зіграла зі мною злий жарт. Діло було на Великдень. В селищі до таких свят всі ставляться з теплом та повагою. Напередодні Женя (мій друг) пообіцяв Любі (сусідці), що ми обов’язково до них зайдемо. Тож після відвідин родичів, бодай що втомлені, ми завітали до сусідів.

Баба Люба накрила стіл, та такий, що страви ледь на нього влізли. Ще і її син, з яким мій друг гуляв 25 років тому, приїхав. Зустріч була дуже теплою й наповненню спогадами. Слово за слово, на столі з’явився самогон. Відмовлятися було не чемно, тож погодились спробувати. Випили, закусили. Бачу, наливають ще.

— Дуже дякую, неймовірно смачний самогон. Запаху немає, йде легесенько. Але я тільки спробувати, тому більше не буду.

— Та де!? По одній не п’ють! Свято! Треба три!

— Йой, такого ніхто не казав. 

— Та то всі знають, давай, бо не чемно так!

— Добре, давайте три, бо свято. Але не більше!

Як ви могли здогадатися, на трьох чарках ми не зупинилися. Перестали рахувати десь на сьомій. До хати нас вели вже під руки. Вдома довелось ще трохи покричати, то в хаті, то на дворі, ну, ви зрозуміли…

Близько восьмої ранку я воскрес. Вийшов на подвір’я вмиватися. Шукаю контакт із собою тверезим, який десь глибоко всередині ще спить. І тут як ***не. За відчуттям, у сусідньому дворі. Чесно, протверезів я одразу. І тут — бабааах! — вже вдруге. Я драпанув до хати. Женя прокинувся, сидить на ліжку, перелякано кліпає очима. Питаю: “Ти чув”? Каже: “Чув”. Наступні пів години ми моніторили всі можливі чати у пошуках бодай якоїсь інфи. Але нічого не було, а ховатися в селі на випадок третього “прильоту” ніде. Обдзвонили сусідів. З’ясувалося, що десь під селом ППО збила дві ракети. Одна впала в ліс, друга посеред поля. Всі живі. Тож війна нас не полишила навіть тут.

Сільські проти міських

Сільські з великим розумінням ставляться до людей з міста. Вони розуміють, що ми не звикли до тяжкої сільської праці, і постійно нас відговорювали від спроб їм допомагати. Але коли ми “вивозили” випробування, були дуже здивовані та вдячні.

За час перебування у хаті ми порубали багато непотрібних дерев на своїй ділянці та почистили від них дорогу до сусідів. Зняли шифер зі старої хати. Також посадили картоплю родичам й собі. Звучить легко, але спробуйте потягати той плуг.

Друге, на що я звернув увагу, — це розподіл обов’язків. Жінки порпаються в городі, доглядають дітей і худобу, готують їсти. Чоловіки ріжуть дерева, рубають дрова, лагодять хату й працюють у полі. І, здається, всіх це влаштовує.

Мене весь час дивувало, що жоден з місцевих ніби не має потреби в розвитку чи реалізації. Нема амбіцій чи грандіозних планів. Підхід один — треба жити життя. Хворіти в планах нема. Робити будемо до останнього подиху.

З цікавого наостанок — тварини.

За час перебування ми потравили щурів на кухні. Підгодували їжачків, що вони, не соромлячись, бігали під ногами. Також приручили місцеву кішку й сусіднього собаку Вулкана. Через останнього, до речі ледь не вбився, бо перечепився, коли йшов вночі до вбиральні.

З особистих досягнень — я навчився доїти корову. Перший раз було трохи лячно, адже в кіно показують, що коровам багато що не до вподоби. Насправді вони самі кличуть, щоб їх подоїли. Корова, яку доїв я, навіть вухом не повела й була дуже вдячна, як все закінчилося. На другий раз я був вже як професіонал, однак до хазяйки корови Марічки мені далеко. До речі, вона сама запропонувала подоїти корову. Думаю, для неї то атракціон — дивитися, як я то невміло роблю. Але хай тішиться, мені сподобалося.

Однак не всі “атракції” з тваринами в селі — суцільна радість. Якось мене запросили колоти свиню. Це не дуже приємне явище, особливо, коли тварина спускає дух. Емоції передати важко. Для місцевих це рутина. Для мене це щось, чому хотілося б завадити.

P.S.

Для тих, хто дочитав, буде сільська мудрість. Ми весь час відбивалися від розмов про те, чого досі не одружені та без дітей. Знайшли вихід — просили пораду, як вибрати дівчину. І тема швидко закривалась. Серед усіх думок виділю три:

1. Не шукай дівчину, судьба сама зведе.

2. Бери ту, що вміє готувати, на інших навіть не дивись.

3. Як хочеш зрозуміти, яка буде дівчина, подивись на її батьків.

Для дівчат замість другої поради буде запрошення до села Лисець. Тут дуже крута природа й неймовірний водоспад Бурбун, до якого приїжджають на фотосесії навіть з Києва.

Залишу трохи історій для себе. А ви мандруйте, у нас чудова країна.