Шовкова хустка, довга оксамитова спідниця та вишиті гачком комірці — сьогодні для Софії це звичний образ, у якому дівчина ходить на роботу та гуляє Києвом. Вона більше не соромиться того, що може одягнути бабусину блузку, як у жінок початку XX століття, або проміняти модні кеди на неоковирні туфлі з квадратним миском.
Проте шлях до прийняття себе та свого вінтажного стилю зайняв у дівчини роки. У своїй історії Софія розповіла, як переживала приниження з боку рідних, та як любов до української культури привела її до мистецького блогу.
А ще Софія пише вірші. І вони неймовірні.
https://www.instagram.com/krapka.krapka/
Коли я вчилася в школі, купувати в магазинах було дорого. Та й адекватних крамниць у моєму Кременчуці не було: або китайські спідниці зі стразовим лого Д&G (це не жарт), або ринки з «ану, ставай на картоночку». Потім з'явилися стоки, де продавалися недосяжні для мене Zara та H&M. Поки однокласники купували речі брендів, я зацікавилась секондами й бабусиними ланцями. Але якщо зараз вдягати вживаний одяг стало трендом, у моєму дитинстві це було табу.
У зацікавлення вінтажем є ще одна причина: моя фігура. З раннього підліткового віку я була високою, потім раптово виросли груди й загубилась талія. Це все ніяк не вкладалося у стандартні параметри краси. Поки однолітки обирали трендові «узкачі» та приталені топи, я купувала більш жіночний одяг: сукні із широкими спідницями, ошатні блузи з рюшами, класичні жакети. Певно, з того часу почалася моя любов до дещо дивних речей з барахолок та секондів.
Згодом я почала додавати до вживаних речей одяг моїх родичів. Пам’ятаю, як у 9 класі знайшла червоний сарафан бабусі. Він був на бретельках, з вибійкою «рішельє». Колись сарафан був довгим, але бабуся його підрізала, оскільки зачепила поділ каблуком. Яке чудо — він виявився мені за розміром, і я ходила в ньому на літніх канікулах.
Тоді ж я натрапила на мамину скриньку зі старовинними прикрасами. У ній були весільні сережки, які я, звісно, у перший день загубила. Сережки були неймовірними — чотири ряди намиста, що скидалося на перлове. У той момент, начепивши на себе десяток старих прикрас, як сорока, я зрозуміла, що мене тягне до вінтажу.
У старших класах я купила двобортний жакет, що нагадував одяг часів Третього рейху (сміється). Звісно, на мені він виглядав дивно, оскільки більшість дівчат носили мініспідниці та підбори 15 см. Я сама на випускний обрала босоніжки на високих підборах — така була мода, але в душі все було інакше…
Про булінг
Десь у 4 класі я вперше зіткнулася з булінгом. Це не було пов'язано з одягом: мене принижували за хороші оцінки та окуляри, які я носила до випускного.
Вперше я почула засудження щодо одягу від батьків. Вони були проти, що я носила одяг з секонду. А бувало, мама купувала мені річ, а потім сама ж за неї шеймила, говорячи: «Боже, що ти як опудало».
На першому курсі університету в мене з'явився фіолетовий плащ оверсайз. Батько казав, що нікуди не піде зі мною у Кременчуці, якщо я вдягну цю сміховинну річ. Для Києва вінтаж ще був дозволений, проте не для провінційного міста. Хоча навіть у столиці друзі називали мене технічкою чи бабцею. Просто за те, що я обрала дивний плащ.
Я постійно чула, що неправильно одягаюся. Серед найулюбленішого було: «У тебя такая вкусная фигурка, наоборот нужно что-то обтягивающее носить». На той момент мені не вистачало розуму попрощатися з цими людьми. Навпаки, я їх слухала і намагалася змінити себе. Був період, коли на три роки я відмовилася від улюблених старих речей і відвезла їх додому з фразою «Я ніколи більше їх не вдягну».
На мене дуже тиснуло суспільство. Думаю, не вистачало впевненості в тому, ким я є. Ще не стався момент, коли я дійшла до усвідомлення, що саме в такому одязі почуваюся собою.
В університеті все змінилося. Я продовжувала носити вінтаж, але ніхто не знецінював мене за вибір стилю. Я надягала на пари то бабусин фетровий капелюх середини 20 століття, то довгу оксамитову спідницю. Так, я ловила погляди однокурсників, проте це було радше здивування, ніж насмішка. Мені часто робили компліменти з приводу мого стилю, запрошували на фотосесії й тематичні зустрічі.
Без досвіду шеймінгу я б не стала тою, ким я є зараз. Наразі я працюю в модному просторі Kooperativ, де всі ходять як хочуть, але переважно у smart casual — джинси, біла сорочка, світшот із трендовим патерном. І тут заходжу я, у яскраво-червоному в’язаному береті й з накладним комірцем. Звісно, ловлю на собі погляди, але добрі, захоплені. Більше схожі на підбадьорливе: «Як сміливо! А от я на таке, певно, і не наважусь».
Але не забуваймо, що це Київ. Якщо у такому вигляді я вийду прогулятися Кременчуком, до мене можуть і підійти (усміхається).
Що цікаво, мої вінтажні образи завжди зацінювали дідусі. Коли я студенткою йшла в капелюсі, оздобленому квітами, та довгій спідниці, вони могли підійти й сказати щось на кшталт «Ой-ой, какая девушка-воспоминание». Пригадую, як на вечорі Джеймса Джойса до мене з одногрупницею чіплялися діди, бо ми були вбрані як панянки початку XX ст.
Про натхнення
Зараз у дивних образах я почуваюся органічно. Можу обрати речі з різних десятиліть, але найбільше мене надихає естетика едвардіанської епохи. Тоді жінки носили капелюшки та сорочки з об’ємними високими рукавами. Схоже одягалася Леся Українка.
Певно, таким є мій світогляд. Мене завжди захоплював початок ХХ століття. Це був період зламу, схожий на те, що ми переживаємо зараз. Тоді люди перебували в екзистенційній кризі й невпевненості щодо завтра. Художники, філософи та письменники ламали рамки у пошуках власного стилю, адже відчували прихід революції та повну зміну свідомості.
Одяг відбивав усі ці настрої. Хорошим прикладом є серіал «Абатство Даунтон», який продемонстрував, як за 30 років докорінно змінилася мода. Сьогодні дівчина ходить у корсеті й чотирьох спідницях, завтра — стриже волосся «під хлопчака» та шиє на замовлення пряму сукню, а післязавтра виходить у світ у чоловічих штанах і показує, яка вона бунтарка.
Мені близьке це відчуття — коли не знаєш, куди тобі рухатися та що буде далі. Кожен мій день нагадує естетику «Абатства Даунтон», тільки у пришвидшеному форматі. Сьогодні я можу одягнутися в стилі одного часу, завтра — зовсім іншого. Бува, люди в офісному просторі, що бачать мене з дня в день, не впізнають через це.
Якщо ви подумали, що я витрачаю на збір образу години — то ні. Я постійно надихаюсь мистецтвом: його кольори, форми й текстури допомагають мені підсвідомо компонувати речі за кілька хвилин до виходу з дому. Це дозволяє швидко поєднувати одяг, навіть не задумуючись про результат.
Ще один секрет: у моєму гардеробі море різноколірних і різнопланових речей та аксесуарів, які можна по-різному комбінувати. Тільки хусток у мене близько 20. Все-таки церковне минуле не пройшло повз (сміється).
Я люблю кастомізувати те, що купую або отримую у спадок. Так я перетворила літню сукню із секонду за 5 грн на шедевр — просто вишивши чебрець та листя папороті лілово-зеленими нитками.
Про мистецький блог
Рік тому я почала вишивати прикраси бісером та продавати їх в Instagram. Спочатку створювала моносережки у формі ока, які асоціативно називала іменем якогось митця. Згодом почала робити брошки.
Як з’явилася ідея першої прикраси
Час минав, а кількість підписників не росла. І тут мене осінило: люди не хочуть підписуватися на магазин, вони хочуть стежити за особистістю. Адже я більше ніж авторка прикрас: я закінчила дивну спеціальність, де вчилася бути поетом; я купу всього знаю про мистецтво; я можу розповісти, чому наша культура така класна, попри те, що забута.
За місяць мій блог виріс утричі саме тому, що люди нарешті зрозуміли, який меседж я несу та чому вони зможуть у мене навчитися. Тепер я щодня ділюся історіями про українських митців простою мовою, показую фанові фото та реальні голоси наших письменників і позбавляю підписників комплексу меншовартості. Після Революції гідності у людей з’явився запит на українське, і я хочу це розвивати й надалі.
Я продовжую робити прикраси, але більше не роблю на них акцент. Мої роботи — це доповнення мене самої. Якщо людина цікавиться моєю культурною діяльністю, може підтримати її покупкою прикраси — отримати частинку мене. Це радше хобі, ніж комерційна діяльність. Хоча я неймовірно радію, коли отримую повідомлення, що завдяки прикрасі дівчата почувають себе вільними й красивими.
У блозі я часто ділюся власним досвідом та переживаннями. І, чи як дивно, найбільше реакцій збирають не історії про митців, а мій досвід пошуку себе через одяг. Дівчата пишуть, що соромляться бути собою, що ніхто їх не підтримує.
Наші люди вже багато в чому розкутіші, але комплекси не дають почуватися вільно на всі сто і прямувати далі, шукати свій шлях. Я не за радянське «бути, як усі» й ходити по струночці. Я за свободу вираження і бунт. Навіть якщо психолог скаже наступного сеансу, що це моя захисна реакція (сміється).
Будьте собою. Що б там не казали.
P.S. Вірш Софії
ДОРОСЛІШАННЯ
як добре що я в білому
видно як я себе закреслила червоною ручкою
груди - подвоєння у слові дорослішання
передосіннє листя на руках дерева
закреслене сотні разів
як добре що тепер швидше темніє
і зір здається гіршим
коли я бачу себе я питаю чиє тіло
ці груди потрібно закреслити
вони не мої
ліпше бути машиною
що нічого не знає про любов
і просто їде
доки не перегородить дорогу повалене дерево
ліпше бути дитиною
що хоче знати про машини і любов
і не відає скільки літер
у слові дорослішання
