Я у твоєму віці народжувала!
А коли вже нам чекати поповнення?
Тобі 30, скоро взагалі не зможеш мати дітей!
Чули ці фрази? Тоді точно розумієте, що таке репродуктивний тиск. Коли на сімейних обідах бабусі косо дивляться на вас двох і тонко натякають, що хочуть бачити вас втрьох. Або не тонко, це вже кому як пощастить.
Ми поговорили з дівчиною, хлопцем та парою про те, чому вони не хочуть мати дітей. Спойлер: історії наповнені раціональністю, особистими драмами та піклуванням про планету.
Просимо утриматися від критики та поважати вибір одне одного. Будьмо толерантними.
Ольдзя Іванищіва, 29 років
Я перебуваю у стосунках 3 роки. До них тема материнства була для мене нейтральною. Я не думала над тим, чи хочу мати дітей. Однозначно, ніколи не мріяла стати мамою, адже не відчувала жодних бажань чи тих славнозвісних інстинктів. Проте у нинішніх стосунках це розуміння викристалізувалося. Питання щодо батьківства починаєш собі ставити якраз тоді, коли поруч з’являється кохана людина.
Три роки тому я дізналася про концепцію childfree. Детальніше почитала на цю тему і зрозуміла, що ця історія — про мене. Водночас багато знайомих, подруг та ровесниць почали заводити дітей. За деяких я раділа, за інших — ні. Я усвідомила, що зовсім не хочу мати дитину і переживати все те, що супроводжує батьківство. Мій партнер це розуміє і поділяє мої погляди.
Питання «нехотіння» дитини — комплексне. Причини лежать у декількох площинах — як від особистих до глобальних, так і від матеріальних до духовних.
Напевно, головна причина — це я сама, мої екзистенційні погляди. Я не вважаю себе вінцем творіння. Я не прагну продовжити себе на цій планеті. Такі концепти не являються для мене цінностями. Мені за homo sapiens частіше соромно, ніж радісно. Дуже хочеться пройти по життю чесною людиною і просто з того життя піти. Діти цьому не сприятимуть.
Аргумент про те, що дитина — смисл життя, є для мене нонсенсом. Мені самій дуже прикро, коли батьки кажуть, що ми з братом — сенс їхнього життя. Тобто? Що це значить? Я не хочу, щоб хтось прожив СВОЄ життя для мене. Це занадто великий дарунок.
Інша причина рішення у тому, що я близько і боляче сприймаю усілякі несправедливості, що панують у нашому суспільстві. Обожнюю життя, бо воно прекрасне, але не можу примиритися з дуже багатьма речами. Як на мене, це жахлива риса для матері. Народивши дитину, така жінка, скоріш за все, передасть дитині усі свої страхи, жалі, невпевненості, той біль, що вона переживає щодень. Якби я могла обрати, бути чи не бути, обрала б друге.
Я не хочу, щоб хтось прожив СВОЄ життя для мене. Це занадто великий дарунок.
То чи маю я право загалом думати про дитину? Якось я заготувала одну фразу, і, здається її час настав. Я дарую усім свої потенційним дітям найбільший подарунок, який тільки можу подарувати, — можливість не жити.
До всього вище додається небажання переживати вагітність як таку. Коли думаю про це, відчуваю відразу. З роками це відчуття тільки посилюється. Також присутні альтруїзм і екологічні погляди. Людству і планеті нас вже досить.
Я відкрито говорю про свої погляди. Це частина мене, як, скажімо, ім`я, професія, колір очей й улюблена музика. Я думаю, що дуже багато жінок стають нещасними через те, що вчасно не дізнались, що «так можна було». Своїм відкритим висловом я, сподіваюся, підкидаю піщинку щастя в соціум.
Я не боюся осуду. Коли я чітко розумію й відчуваю, чого хочу, осуд суспільства мені не страшний. Особливо, коли переконана, що своїм вибором роблю тому ж суспільству величезну послугу. Але й до цього з відкритим осудом не стикалась. Мені шалено пощастило з оточенням.
Мамі знадобився час, щоб прийняти моє рішення. Були довгі розмови для прояснення ситуації. Врешті, вона прийняла усі мої аргументи. Мама не приховує, що хотіла б мати онуків, знає, чим би з ними займалась. Однак ніхто не забороняє нам ділитися своїми мріями. Це сприймається виключно так. Ніякого тиску. Мама приймає мене — я розумію маму.
Я дарую усім свої потенційним дітям найбільший подарунок, який тільки можу подарувати, — можливість не жити.
Зрозумійте: я за чайлдфрі так само як і за свідоме батьківство. Нехай кожна людина буде щасливою — з дітьми або без. Чайлдфрі, як і свідоме батьківство, не стосується нікого, окрім як самих чайлдфрі, або батьків і їхніх дітей.
Загалом в Україні велика печаль з темою репродуктивного тиску. Але всі гострі реакції — від страху, неосвіченості, зашореності. Вважаю, що в Україні катастрофічно не вистачає сексуальної освіти, нема діалогу між людьми різних поглядів. Є величезна кількість narrow-minded людей, які варяться у власному соці, одне одного підтримуючи у своєму ґвалті. Проте я досі трошки вірю в людство і сподіваюся, що з часом рівень обізнаності, освіченості, критичного мислення ростиме. Отже, проблема ставатиме все меншою і меншою.
Дарія та Сергій, 30 років
Дарія: Ми разом з 18-20 років. У такому віці ти сам ще дитина, тому глобальних планів на майбутнє не будуєш. Коли минули спільних 5 років життя, у розмовах почали з’являтися дорослі питання: «Як будувати родину, де жити, що робити далі». Чим більше ми про це розмовляли, тим впевненішими ставали у рішенні не мати дітей. Ми раціонально ставимося до всього, що відбувається у нашому житті. Перше, що спадає на думку, коли думаєш про дітей, — а що їм можна дати. Хочеться максимально забезпечити їх усім необхідним, поставити на ноги та підштовхнути до реалізації. Першочергово для цього потрібен час на виховання і матеріальне благо. Сьогодні наш образ життя відповідає лише тим нормам, де комфортно жити тільки дорослим. Заводити дітей, не давати їм нічого і цим породжувати бідноту, як інтелектуальну, так і матеріальну, — ні, такого точно не хочеться.
Гроші не відіграють у цьому рішенні ключової ролі. Напевно, причина — у самореалізації. Сергій працює у сфері IT, я — графічна дизайнерка. Ми постійно рухаємося вперед. З 8 ранку до 8 вечора у нас розписаний день. У такі моменти думаєш: «12 годин у тебе йде на самореалізацію. Де у цьому графіку місце для дитини?»
Сергій: Додам, що у мене ще зі школи був страх рано не народити дитину. Я не уявляв, як можна вступати до університету разом з нею на руках.
Я виріс у сім’ї з двома братами. Але ми всі були різного віку. Так сприймається, ніби ми все ще діти й не виросли самі, щоб мати власних дітей.
Заводити дітей, не давати їм нічого і цим породжувати бідноту, як інтелектуальну, так і матеріальну, — ні, такого точно не хочеться.
Дарія: Зараз нам постійно нав’язують, що повноцінна родина — це «мама-тато-дитина». Я не розумію цього ярлику. Нас двоє, і це також сім’я.
У мене є рідна сестра. Вона мама трьох дітей. Я поважаю її рішення. Разом з Сергієм я активно беру участь у житті племінників. Ми дуже їх любимо і стараємося цю любов показувати. У сестри точно є материнський інстинкт. Але ні у мене, ні у мого чоловіка зараз він не прокинувся.
Сергій: Думаю, це також вплинуло на наше рішення бути чайлдфрі. У родині вистачає дітей, вони завжди приїжджають і їх усі бачать. Немає браку дитячого оточення, як це буває у бездітних великих родинах.
Я не уявляю себе батьком. Я до цього не готовий. Не буде так, що через тиждень я захочу мати дітей. Щойно я почну уявляти, як я піклуюся про сина чи доньку, тоді, так, можливо, я почну думати про це.
Дарія: Ми обговорювали з рідними рішення не мати дітей. Вони не вказують нам, чи правильно це, чи ні. Мені здається, близькі просто не сприймають нашого рішення навсправжки. Певно, вони сподіваються, що це поки так, а далі все одно у нас з’являться діти.
Ми не відкидаємо того, що через декілька років можемо захотіти розширити сім’ю. Якщо у нашому житті щось зміниться, можливо, це станеться.
Томек, 24 роки
Я вирішив не мати дітей одразу, як мені виповнилося 18. Передусім, це було через хворобу. У мене гемофілія — порушення процесу згортання крові. Це спадкове. Я боюся, що мої діти не просто успадкують цю хворобу, але й отримають серйозніший її прояв.
Але з часом до цієї причини додалися інші. Перш за все, потреба у самореалізації. Коли з’являються діти, ти мусиш увесь час віддавати їм. А я зараз більше хочу подорожувати та будувати кар’єру.
Про свою позицію я не говорю відкрито. Я не люблю згадувати про хворобу. Але якщо подібна розмова з’являється, просто змінюю тему і кажу, що діти — це втрата часу. Я не боюся осудження через такі думки. Але загальний суспільний тиск постійно відчуваю.
Я зовсім не погоджуюсь з фразою «Усі мусять мати родину». А що робити, якщо друзі мені ближчі за біологічну сім’ю? Проте з іншого боку мене трохи лякає образ самотньої старості. Підсвідомо розраховую на те, що принаймні брат матиме дітей.
У наші часи проблема народження дітей продиктована політикою та релігією. Враховуючи, що на Землі перенаселення, подібного тиску взагалі не повинно бути.
Я зовсім не погоджуюсь з фразою «Усі мусять мати родину». А що робити, якщо друзі мені ближчі за біологічну сім’ю?
