Журналісти чи фоторедактори можуть знати Михайла Марківа як ексфотографа газети «День», людину, чиє ім’я треба підписувати під авторством фотографій президентів. Наче серйозна посада, комірці-краватки-етикет. Але Михайло не соромиться зізнаватися у коханні... білкам. Його Фейсбук забитий фотографіями гризунів. Фотограф «ловив» білок, що їдять, стрибають, практично літають. І все це — максимально зблизька.
Як Михайлу вдалося втертися у довіру до білок, та чому з ними часом важче, ніж з першими особами країни, — читайте у нашому напівіронічному матеріалі. І, звісно, розглядайте фото. Їх буде багато.
Про перших леді та Ющенка, який гасив пожежі
Я працюю у пресслужбі при президентах близько 15 років, тобто 4 каденції. Але увесь час мені доводилося більше фотографувати перших леді — Катерину Ющенко, Марину Порошенко. Хоча і президенти в об’єктив потрапляли. З усіх найбільше я не люблю говорити про Януковича. Щодо Зеленського — у нього зараз є своя окрема команда. Проте, хто б не прийшов, у гарантів завжди були свої основні фотографи.
Я не можу сказати, з ким із президентів було працювати найважче. Це загалом складна робота. Але найлегше, певно, було працювати з Ющенком. Він завжди був відкритий до людей, любив з ними спілкуватися. Президент часто їздив на акції, фестивалі. Наприклад, до Пирогова. Так, можливо, це не до кінця президентська робота, але й важкі ситуації бували. Пам’ятаю, знімав, як Ющенко гасив пожежу на Херсонщині зі своїми охоронцями. Ті у костюмах, з лопатами гасили ліс. І Ющенко теж. Так сталося, що зранку перед цим на Херсонщині була нарада щодо пожеж. Місцеві депутати звітували, що горіння локалізоване, все гаразд. А щойно ми злетіли ввечері у бік Києва, як з ілюмінаторів побачили стовпи диму. Ющенко наказав розвернути літак. Вже з аеропорту поїхали дивитися на загоряння.
Про легку-складну роботу та стереотипи
Завжди на тебе та твою професію дико реагують люди. Тикають пальцями: «От, ти Януковича фоткав». Або приходиш на захід чи якийсь мітинг, а тобі: «Що, Катерина буде?», «Що, Марина прийде?». Таке відчуття складалося, наче ти чийсь.
На мою роботу кажуть, що вона «паркетна». Закидають, що президентів будь-хто може знімати, що це «лафа». Але воно зовсім не так відбувається. Уявіть: постійні відрядження, поїздки за кордон. Люди думають, що це ти країни бачиш, подорожуєш. Але все, що бачив я — це картинки з машини під час переїздів. Єдине, що дійсно можна було б зробити, це видати книгу про готелі, у яких ти жив. Можна було б вийти прогулятися по містах о 5-6 ранку. Але цей час краще присвятити відпочинку.
Доводилося і на Сході бувати. За день може бути 5-6 заходів, і ти фотографуєш увесь цей час, обвішаний технікою та сумками. І бігати бігав, так. А ще треба оперативно обробляти та передавати фотографії. І якщо на «тому боці» не має фоторедактора, то все робиш сам. До речі, обробка та відбір фото забирає стільки ж енергії, скільки сама зйомка.
От, ти Януковича фоткав.
Кожна людина має особливу міміку. А коли таких людей 20-30 на фото — на кожного треба звертати увагу, дивитися, щоб все було добре, ніхто не чхав, не кашляв. Звучить смішно, але кожну фотографію пресслужби розглядають під мікроскопом. Якщо щось не так, тобі про це скажуть десятки людей. Якщо гаразд, жодного коментаря не отримаєш. Просто є така робота у людей — шукати чужі помилки. А фотограф своїми роботами теж представляє країну.
Думаю, звідси у мене і з’явився потяг до звірів та чогось простого. Рано чи пізно, будь-яка робота закінчується. Треба постійно вчитися, підвищувати свій рівень. Не давати людям про себе забути.
Про методи заманювання білок
Білки для мене — це хобі, віддушина від складної роботи. Якщо тобі треба о 10 бути на роботі, то, значить, до білок треба вийти раніше. І я так роблю.
Люди думають, що за білками треба побігати. Навпаки, вони самі йдуть до людей. Я приходжу, стукаю горішком по дереву або його кришу, і білки виходять. Їх багато годують люди, тому тварини навчені, що якщо є горіхи — їх будуть годувати. Білки звикли до мене, йдуть вже, як до старого знайомого. Знають, що я їм їсти несу. Одного разу одна навіть на рюкзак стрибнула, потім злізла. А я навіть не чув, що вона на мені була.
Я помітив, що якщо постійно ходити до білок, регулярно їх фотографувати, можна розрізнити на кадрах емоції. Я впевнений, що білки їх мають. Бували подив, усмішка, замріяність. Часом, коли білка їсть, вона примружує очі. Можна зловити кадр, ніби вона критично на когось дивиться. Так, можливо, це все фантазія. Але на фотографіях такі прояви зустрічаю регулярно.
Багато фотографів-аматорів полюють за різкими кадрами, щоб кольорів було багато та інше. А мені вже стало цікаво ловити білок у русі. Я змінив оптику, почав фотографувати білок зблизька. Якщо знати їхню поведінку, можна навчитися робити круті кадри.
Наприклад, білки намагаються завжди вихопити горіх з рук. У цей момент можна сфотографувати їхні лапки, ніби вони тебе обіймають. Я також фотографую, як білки їдять. Коли горіх має чорну жорстку шкірку, вони її зчищають. У цей момент можна зловити, як білка плюється, або коли у неї випнутий язик. Тільки після очищення білка хапає горіх та несе його у сховище.
Маю одне фото, коли білка вхопилася за горіх у повітрі, а потім зачепилася за мою руку і впала. У цей момент я її сфотографував. Вийшла світлина, ніби білка летить. І таких моментів багато. Встигай ловити.
Про сім’ю та білок-коханок
Нещодавно перехворів на «позитивну» хворобу. То я тихенько, щоб нікого не наражати на небезпеку, бігав до білок у ліс. Ходив по 2-3 години, фотографував. Дружина казала, що це завдяки цьому я й одужав. Сподіваюся, жодної білки не заразив.
До білок я ходжу досить часто і давно — з 2010 року. Тоді ми сім’єю переїхали на масив Новобіличі. Спочатку ходив з малими дітьми до лісу, з візочками. Тоді ще техніка була масивна. Бачив, що білки бігають вже у 50-100 метрах від мого під’їзду. Раніше любив більше птахів фотографувати, але тоді зрозумів: білки так білки.
Я знаю чотири точки, де вони бувають постійно. Зазвичай я виходжу до білок рано, коли менше людей. Але насправді вони є постійно. Дружина вже жартує, коли я якусь білочку додому приведу.
Нещодавно була ситуація: жінка пішла до білок зі мною. Я вже їй: «Давай хоча б раз у місяць провідуй їх зі мною». Дружина взяла горіх, дала його білці. Та зарила його у листя. Дружина пішла, цей горіх відкопала, і знову білці дала. Це мене так вразило. Кажу: «Наталка, ти зараз зробила таке, що у Фейсбуці про це нікому не скажеш! Ти що».
Сім’я ставиться з розумінням до мого хобі. Вони знають, якщо я йду до білок, значить, мені добре. Якщо ні — навпаки, почуваюся не дуже або поспішаю на роботу.
Про казки з ілюстраціями білок
За один вихід можна зробити тисячу — дві кадрів. Але вдалих з них вдається вибрати 20-30. Я вже роздумую над тим, щоб видати якусь книгу. Можна запропонувати Івану Малковичу або іншим знайомим. Мені здається, було б цікаво проілюструвати білками якісь казки, якби їх хтось написав. Щось таке маленьке, компактне. Йдеш в гості — можеш дітям подарувати. Клас.
Про людей та білок на фотографіях
Я не можу із впевненістю сказати, кого фотографувати легше: білок чи людей. Що до перших, що до других треба підходити з підготовкою, знати, як фотографувати. Але поведінку білок можна вивчити й навіть прогнозувати, як вони себе поведуть. З людьми важче. Вони складніші. Шедеври у фотографів з ними виходять не так часто.
Казати, чи легше з білками, теж не можу. Світлини часто повторюються. Потрібно вигадувати, як сфотографувати їх інакше, з якого ракурсу підійти.
Але з білками точно працювати веселіше. У людей я не несу відповідальності за фото. Наприклад, у перших леді цим займається прессекретар. А за білок я відповідаю сам. Це на моїй совісті.
Про тварин, яких ми не помічаємо
Окрім білок, я ще й часто фотографую голубів, синичок. Не тільки синьо-жовтих, звичайних, але й чубату синицю часто зустрічаю.
Нещодавно був випадок. Йду на роботу, а за мною вже голубів 40 чимчикують. Голуби мали надію, що людина з фотоапаратом дасть їм поїсти. Ті птахи як монголо-татари: на п’ять білок сто голубів.
Часто до мене сойка прилітає. Бачив двох дятлів, один з яких — зелений. Його до Червоної книги занесли. Весною ходив трохи вглиб, до заболоченого озера. То бачив чорних черепах розміром з футбольний м’яч. Я знаю людей, які цих черепах у зоопарк приносять, бо думають, що вони звідкись втекли. А вони у наших болотах живуть!
Проблема в тому, що ми не цінуємо та не шануємо того, що маємо. У лісах не так вже й багато людей. Їм не до того. Часто хтось приїжджає з пледами та алкоголем, хто у наркотичних цілях заходить. Але щоб чисто до природи вийти — ні. Так, літні люди білок годують, малі діти. З тими взагалі ще треба поборотися, яку білку погодувати. Діє принцип «Виграє той, хто прийде раніше».
Людям не вистачає чогось доброго, теплого. А білки поруч, доступні для усіх. Такі речі є скрізь. Треба навчитися не поспішати, зупинятися і їх помічати.
Усі фото надані Михайлом Марківом.
