Торкнулося кожного. Як редакція "Наш Київ" переживає війну
    Колаж: Дарія Давиденко

    27 березня Зеленський в інтерв’ю російським опозиційним медіа сказав одну цікаву фразу про те, коли ненависть до росіян стане незворотною. Президент прогнозує, що це станеться тоді, коли у сім’ї кожного українця настане локальне горе, пов’язане з війною.

    Однак це вже відбувається. Війна вже торкнулася кожного. Мільйони українців були вимушені поїхати з власних домівок. Хтось тижнями не може сконтактувати з батьками, які залишилися у пекельних зонах. Хтось втратив роботу, а хтось — рідних на фронті. На сьогодні немає жодного українця, який би не постраждав від імперіалістичної жадоби путіна.

    На прикладі редакції “Наш Київ” ми показуємо, як війна змінила наші життя.

    Каріна Сіренко, ведуча

    Моє особисте пекло почалося десь на 2-й тиждень війни. Пам'ятаю, як подзвонила мамі, яка на той момент була у рідному Гуляйполі, Запорізька область. Тоді все було нормально, наскільки це взагалі можливо під час війни. Але за годину після розмови мені написала однокласниця, що наше місто бомблять. З тої секунди мій зв’язок з мамою обірвався на дві доби. Боюсь уявити, як почуваються ті, хто тижнями не знає, що трапилося з їхніми близькими. Тут за два дні без зв'язку можна було буквально здуріти…

    Я знайшла всі групи нашого містечка. Побачила зруйновані будинки, вулиці, розтрощену рашистами церкву, яка розташована буквально через дорогу від нашого дому. Я почала молитися. Я маю тільки маму, у якої хворе серце. Я боялася її втратити і в мирний час, а тут ці покидьки безжально шмаляють по населенню, бо наші хлопці не дали їм пройти до Запоріжжя.

    Ніколи не забуду, як мама за два дні зателефонувала мені о 8-й ранку на кілька секунд і сказала, що вона ціла. Потім зв’язок знову перервався, але я знала найголовніше — її не зачепили.

    Моя мама жива.

    З того моменту я почала шукати варіанти, як вивезти її з-під обстрілів. Перша спроба провалилася. Через це мамі стало зле, вона сказала, що просто зможе не витримати дорогу.

    Врешті вона зібралася із силами та сама пішла на евакуацію до Запоріжжя. Мама витримала ще понад тисячу кілометрів, поки добиралася до мене. Це теж був неабиякий стрес після тих звірств над мирними людьми, які ми бачимо щодня, але все обійшлося. Дякувати, їй траплялися неймовірні люди та волонтери, які всіма можливими способами допомагали їй з дорогою. Я безмежно рада бути поруч з нею! Нарешті мама полюбила мою кицьку, а кицька її.

    Віка Степаненко, авторка текстів та подкастів

    Для мене повномасштабна війна почалася не 24 лютого, а з першими заявами іноземних розвідок про можливий напад росії. За освітою я політолог, тому не могла ігнорувати ці застереження. Однак хто до кінця може повірити, що на нього дійсно підуть війною?

    За день до оголошення війни я зібрала тривожну валізку. Чомусь тоді, у вечір середи, я надто гостро відчувала, що це мій останній день вдома. Майже через крики переконала хлопця бодай зібрати документи, адже він не хотів вірити, що війна можлива. Щоб заспокоїтися, навіть почала маринувати м’ясо на обід наступного дня. Як можна зрозуміти, м’ясо досі маринується у холодильнику.

    Потім сталася 5-та ранку. Я прокинулася від потужного вибуху. Вже згодом з’ясувалося, що це збили російський безпілотник у моєму Голосіївському районі. Перші 10 хвилин я ще намагалася знайти раціональне пояснення цьому звукові, але щойно побачила на вулиці людей, які бігли кудись з речами, зрозуміла, що мирне життя сьогодні завершується.

    З хлопцем ми схопили кота, маленьку валізку та поїхали до моєї мами, яка живе в Ірпінському регіоні. Довго вмовляли її поїхати далі, але мама чомусь була впевнена, що Ірпінь оркам не потрібен. Як же сильно вона помилялася...

    Я не змогла переконати рідних поїхати зі мною. Ми домовилися: щойно стане гірше, вони виїдуть у наш бік. Однак я прорахувалася в одному: моя мама — лікар, і довгий час вона не хотіла їхати, тому ще несла відповідальність перед іншими людьми, які залишилися у власних домівках.

    А далі почалося пекло. Кадирівці та морська піхота зайшли в Ірпінь та Бучу. Три дні я впадала у страшні істерики та панічні атаки. Я задихалася, кричала, вбивала себе за те, що силоміць не вивезла з собою рідних.

    Кожна ракета у житловий квартал сприймалася мною як вірогідна смерть моєї мами.

    Я схудла, стала блідою, шкіра навколо очей полущилася від сліз. А мама все запевнювала, що з нею все гаразд: вона ховається у бомбосховищі, де з нею ще перебувають інші лікарі.

    Остаточно мене зірвало тоді, коли я дізналася, що в окупованій Бучі медиків взяли у полон рашисти та змушують їх лікувати. Красномовнішою картинка стала тоді, коли я сконтактувала зі своїми друзями з Бучі, які увесь час перебували під обстрілами. Вони розповіли, що орки не тільки вбивають мирних, а й ґвалтують жінок, розстрілюють сім’ї при спробі евакуації та морять місцевих голодом та спрагою. Те, що там відбувається — це гірше концентраційних таборів. Гітлер ніколи не заявляв, що прийшов рятувати Україну. На відміну від путіна.

    Після трьох тижнів у пеклі, під наказ місцевої влади, мама та низка інших лікарів виїхали з Ірпінського регіону. Зараз вона в відносній безпеці, але, на жаль, не зі мною. Мама все ще вірить, що там, близько до Києва, вона у будь-який момент зможе поїхати додому та повернутися до свого обов’язку — лікувати людей. А я все ще чекаю, що зможу повернутися в Бучу та разом з врятованими друзями пройтися знайомими місцями. Зруйнованими, але вільними.

    Олексій Захаров, шеф-редактор

    Епізод 1

    28 лютого. Моя зміна завершується о 7 ранку. О 10-ій мені телефонує мама з істерикою, що вона побачила фото пораненої сестри в групі Іванківського району у Facebook.

    “Глянь, це ж моя Людочка. Це точно вона”, - чую ридання у слухавці.

    У мене починається мандраж. Я не можу зрозуміти, як її заспокоїти, бо жінка на фото дійсно дуже схожа на мамину сестру. Зв’язку з тіткою немає, жодних даних звідти не приходить. Знаємо лише, що через їхній регіон пройшла орда орків.

    Майже половину дня я намагаюся знайти джерело цього фото. Зрештою виявилося, що це фото зробили у Сартані (Маріупольський район).

    Епізод 2

    9 березня. Намагаюся зв’язатися зі знайомим, який живе біля Ірпеня. Бачу в Telegram, що останній раз на зв’язок він виходив давно. Розумію, що ми багато спілкувалися, але я наче не маю спільних контактів, через яких можна дізнатися бодай щось про нього.

    Наступного дня в Instagram я все ж знайшов спільного знайомого та списався з ним. Майже через тиждень ми дізналися, що друг живий. Сидить у підвалі з батьками, без електрики та зв’язку. Його немає й досі, але я дуже сподіваюся, що вони все ще цілі в тому клятому підвалі.

    Епізод 3

    12 березня. Подзвонила мама та розповіла, що чоловік її сестри вийшов на зв’язок. З ними все в порядку, вони сидять у підвалі у себе вдома (одне з сіл Іванківського району).

    Електрики немає. Зв’язок є лише в одній точці у селі, тому дзвонити особливо не можуть, адже треба йти далеко від хати. Виїхати теж не варіант, бо навкруг все окуповано, а в маминої сестри серйозні проблеми зі здоров’ям.

    Зараз інформації по тому регіону немає. Лише через знайомих дізнаємося якісь крихти інформації, але перевірити її неможливо.

    Кажуть, що в селі, де живе тітка, відносно тихо. Але одного разу у сусідній будинок прилетіла ракета. Інформація про наслідки різниться з кожним новим дзвінком від знайомих звідти. Спочатку казали, що загинула жінка, яка була в тому домі. Потім казали, що ця жінка отримала поранення, але загинула дитина. Про мамину сестру також надходила різна інформація: то казали, що вона загинула, то, навпаки, що вона жива, але з дуже тяжким пораненням. Останню інформацію ми знову отримали від її чоловіка, який все ж зміг нам додзвонитися: поранення було, але легке — порізало руку дрібними уламками.

    Таня Тріфонова, редакторка стрічки новин

    Я народилася і більшу частину свого життя прожила у Росії. 2013 року приїхала на Майдан. Не стала просто дивитись на ліхтарики – почала волонтерити. Першим дзвінком, що дорога на батьківщину закрита, була згадка про мене в одній зі статей на пропагандистському ресурсі "Лайф Ньюс". Потім від незнайомих людей в особисті почали надсилати погрози вбивства різними витонченими способами. Вони намагалися з'ясувати, де я живу, працюю і якими вулицями ходжу. Зрештою друга викликали у ФСБ і передали, що мене треба "затримати й знешкодити" (хоч би що це означало).

    Поки вони пижилися, почалося АТО і я стала потихеньку волонтерити вже там. Так би мовити, потрапила у першу хвилю, поки не з'явилися люди з більшими технічними та фінансовими можливостями, ніж у мене.

    Ця війна не стала для мене особливим сюрпризом, адже фактично вона триває вже вісім років. У ніч на 24 лютого, я, як завжди, страждала на безсоння, курила на темній кухні й думала: "Треба бодай трохи поспати, а то раптом війна, а я не виспалася". Так і не заснула. За перших вибухів виникла думка: "О, почалася". Потім трапилася розмова з мамою, про яку навіть згадувати не хочеться. У результаті я постаралася обірвати з нею зв'язок. Вважаю, що матері в мене більше нема. Це не сумно, це просто життя. Інші непотрібні друзі та знайомі, на щастя, відсіялися ще 2014-го.

    Як я зараз переживаю війну? Звісно, як і всі – складно. Складно звикнути до смерті друзів, навіть за вісім років. Намагаюся бути корисною: якщо чимось комусь можу допомогти (хай навіть інформаційно) — допомагаю. Паралельно намагаюся знайти якісь плюси в цій непростій ситуації. Наприклад, з легкістю позбавилася деяких шкідливих звичок і познайомилася з безліччю сміливих, сильних і чудових людей. Можливо, у майбутньому вони стануть моїми надійними друзями, як і ті, з ким життя звело під час Майдану та АТО.

    Попри те, що було багато пропозицій поїхати, я вирішила залишитись в улюбленому Києві до кінця. Тобто, до перемоги України.