— зустрічає мене Таня біля одного з київських закладів. Ми не бачилися майже три роки, з моменту запису нашого інтерв’ю для Ютуб-проєкту “Без Масок”.
Таня має ментальну хворобу вже 17 років. Однак яку, досі невідомо. У лікарні ім. Павлова їй поставили шизофренію, закордонні фахівці лікували жінку як від біполярного афективного розладу. “І, знаєте, лікування працювало”, — каже Таня.
Ми сідаємо за стіл, замовляємо каву — і починаємо обговорювати, хто як провели останні 2 роки життя. Через декілька тижнів після початку повномасштабного вторгнення Таня поїхала зі свекром до Франції. До Києва вона приїхала на місяць — вирішити особисті питання, пов’язані з чоловіком.
"Він єдиний мене підтримує, бо стосунки з родиною натягнуті. Вони не приймають мою хворобу, хоча кожен день мені потрібно робити якісь зусилля над тим, щоб бути на плаву", — коментує Таня.
Сьогодні Таня багато малює, спілкується з людьми, а друзі, з якими познайомилася у лікарнях, її підтримують. Але так було не завжди.
Розвиток хвороби
"Це сталося дуже різко, на одній зі східних практик, — пригадує Таня перший прояв ментального розладу. — Я багато працювала у великому бізнесі, і щоб розслабитися, почала ходити на йогу, віпасану, медитації. І якось вночі під час однієї з практик у мене стався психоз".
Ту ніч Таня пережила важко. Вона почувалася так, ніби в неї забрали всі сили. Були різні галюцинації, нав’язливі ідеї. Однак на ранок Тані стало краще і вона продовжила далі ходити на практики. Тільки та ніч стала спусковим механізмом і дала старт хворобі.
Після цього епізоду психози стали повторюватися. Таня стала часто потрапляти у “ворожі світи”, де, за її словами, “когнітивні зв’язки реального світу руйнуються”. Її переслідувало відчуття, що тут і зараз вона помре. “Ті стани важко пояснити словами”, — каже жінка.
Таня пригадує випадок, як під час поїздки на одну з таких практик разом з хлопцем їй стало гірше. Хлопець кинув її на півострові саму — без грошей, серед незнайомих людей. Тоді Таню “понесло” ще більше.
“Я робила таке, що згадувати не хочеться, — розказує жінка. — За мною у Крим приїхав брат. Лікарі зробили укол, і всю дорогу до Києва я проспала”.
Після цього епізоду жінка ніби відійшла. Навіть планувала поїхати у Європу, і вже збирала валізи. Але замість того, щоб відвести Таню на вокзал, брат повіз її у міську психіатричну лікарню імені І. П. Павлова. Таня не пам’ятає, як довго там була і чи лікувалася взагалі. Єдине, що чітко пам’ятає — відчуття, що це лише один епізод, що все ще мине.
Однак не минулося. “Епізоди” стали відбуватися ще і ще. Таню попросили звільнитися з роботи, стосунки з рідними ще більш погіршилися. Жінка почала потрапляти у лікарні. В один з таких моментів їй і поставили діагноз — F20, або шизофренія.
Спочатку хвороба Тані проявлялася тільки як психози зі станами зміненої свідомості. Однак потім почали додаватися депресивні моменти, втомлюваність, пов'язані з прийомом ліків та пригніченням свідомості. Лікування в цілому давалося важко — Тані не могли підібрати схему лікування, та й ставлення у клініці Павлова, як каже жінка — “всім вигідно, коли я овоч”.
Мама та брат важко приймали хворобу Тані, хоча брат жінки теж має проблеми з психікою. Однак підтримка близьких — це саме те, що жінці тоді не вистачало.
Переломний момент
Таня стала багато ходити до церкви, бо відчувала, що їй там легше. Почало приходити усвідомлення, що потрібно працювати зі своєю хворобою. Переломним моментом стало ще одне потрапляння у лікарню Павлова. Тоді жінка побачила на стіні плакат:
“Я людина, яка любить про щось помислити, пофілософствувати. Тож почала розмірковувати, що роблю не так у цьому житті, що це призводить до таких наслідків”, — пригадує Таня.
Тоді жінка зрозуміла, що в цьому житті від неї теж щось залежить. Вона стала регулярно приймати таблетки, звертатися до психологів та психотерапевтів. Остання примусова госпіталізація була 7 років тому — до моменту, коли Таня зустріла свого чоловіка.
У 2019-му році знайома психологиня відправила Таню знову у клініку Павлова, але предметно до лікарки-психіатра на прийом. Тоді лікарка була здивована, що у Тані такий хороший стан. “Хоча шизофренія зазвичай прогресує, в мене виявилося навпаки”, — каже жінка.
Про прийняття хвороби
На сьогодні не можна чітко назвати причини, через які виникають психічні розлади. Однак Таня у своєму випадку підозрює спадковість (що теж є ймовірною причиною на думку лікарів).
“Якщо у двох людей в родині, у двох дітей є однакові проблеми, то хіба це не генетика?”, — риторично перепитує Таня.
Щоб прийняти хворобу, перш за все її потрібно визнати. Жінка пояснює це наступним прикладом:
“У групах підтримки родин людей з алкогольною залежністю кажуть, що дуже важливо визнати свою проблему. Бо якщо ти її визнаєш, то шукаєш якусь інформацію та якісь виходи з ситуації”.
Хворобу важливо визнати не тільки самій людині, але і її близьким. Таня каже, що родичам потрібно дізнаватися більше інформації про хворобу людини, яка має ментальний розлад, цікавитися, як це на неї впливає і як саме можна її підтримати.
"Особливо важливо це робити зараз — і це не тільки стосується України. У світі ментальні розлади будуть займати провідну позицію серед хвороб, оскільки про це все більше говорять", — пояснює Таня.
Що зараз
Таня вже понад 2 роки проживає у маленькому містечку в Провансі. Каже: це дається їй нелегко, оскільки французи теж втомилися від українських біженців. Також накладає відбиток те, що через хворобу жінка не може працювати, бо бувають випадки, коли вона тижнями лежить у ліжку і не має сил встати.
Однак переїзд дав їй стимул більше малювати. У Франції навіть пройшла виставка Тані, чим вона пишається.
“Через творчість я можу передати все, що мені болить. Це картини, намальовані кров’ю. Всередині багато тривог, а мистецтво дозволяє екологічно її вивільнити”, — наводить метафору жінка.
Також у Франції Таня потрапила до хороших лікарів. Одразу по приїзду жінка зізналася родині, яка її приймала, що в неї ментальний розлад і вона має консультуватися з психіатром. І саме французький лікар сказав, що в неї може бути БАР. Замість звичних для Тані уколів він запропонував обійтися тільки медикаментами — і все спрацювало.
Загалом за кордоном інше ставлення до людей з ментальним розладом — не таке принизливе, як в Україні. Всіх українців, які виїхали з країни через війну, французи відправляли до психологів на консультацію. За потреби вони могли продовжити ці зустрічі.
"Наші лікарі орієнтовані на діагноз, закордонні — на тебе як особистість. У центрі — людина, яка має проблему, а не проблема, яка створює людину", — пояснює Таня.
Читайте пояснення МОЗ про 6 міфів щодо психічних розладів
Суспільство вже робить кроки, щоб приймати ментальні розлади. Через війну депресія, ПТСР, тривожний розлад стали більш ніж знайомими словами. Проте для того, щоб прийняти важчі ментальні розлади, потрібно більше про них говорити та випрацьовувати у людей звичку, що це нормально. Бо кожен та кожна заслуговують на щасливе життя у прийнятті.
“Я живу з психічним розладом вже 17 років. За цей час я навчилася добре адаптуватися. Знаєте, серед “наших” є така фішка як маскування під нормальних. Але на це йде дуже багато ресурсу, бо люди не сприймають тебе одразу. Є враження, що ми маємо бути неадекватні. Але я спокійно ходжу містом, малюю, їм. У мене є подруга-перукарка з ментальним розладом, яка чудово стриже людей. Ми теж люди”,— підсумовує Таня.
