Київ — мрія дитинства. Так вважають люди з маленьких містечок та сіл, які вперше приїжджають на екскурсію до столиці. Розваги, масштаб та перспективи манять людей, які потім їдуть вступати до київських вишів або одразу влаштовуватися на роботу.
Тільки столиця має свою темну сторону. І про це ескалатор на «Майдані» не надто охочий балакати. Виснаження, постійні затори, метушня і галас повільно випивають усі соки та дитячу наївність. Тоді Київ стає не в радість, а в покарання. І дехто вирішує його покинути.
Читайте досвід трьох людей, які залишили Київ. Можливо, він допоможе вам також зробити цей крок.
Я випустився зі школи у маленькому містечку Короп і вирішив податися на навчання у столичний виш, курси якого проходив два роки. На той момент мені ледве виповнилось 17 років, очікувань взагалі жодних не будував. Усі думки й активності не виходили за рамки студмістечка.
Інтерес до теми комфортності Києва не стався в один момент, а наростав поступово. Десь через знайомих, десь через публікації в інтернеті, часом через власний досвід. Після навчання я почав працювати та отримувати якісь гроші. Але коли задумався, чи відкладати гроші на купівлю житла, зрозумів, що у Києві немає будинку, який би мене влаштовував. Якщо і є хороші новобудови, то навколо — вороже середовище.
Я не можу назвати щось одне, що дратувало мене у Києві. Це сукупність моментів, які часом полягають у деталях. Але друзі мене знають за картинкою з огорожею і написом «Київ — місто парканів». От вони в тому числі дратують.
Фрагмент з допису Ігоря про переїзд:
«Ще рік тому оцінював перспективи. Мені 30+. Припустимо, за позитивним сценарієм до влади приходять нові прогресивні люди, готові змінювати умови життя киян на краще. Скільки років потрібно, щоб відремонтувати мости й дати швидкий транспорт Троєщині? Щоб продовжити трамвай від вокзалу в центр? Щоб розісклити всі балкони? Щоб на ринку з’явились новобудови, зручні для життя? Щоб забути про підземні переходи, як страшний сон? Щоб розібрати Повітрофлотський і Шулявку? Я буду пенсіонером, якщо взагалі доживу».
У моєму житті було багато хорошого. Але негатив стосується переважно управління містом, побутових ситуацій, світоглядних підходів влади й мешканців, які її обирають. Проте були й позитивні моменти. Для мене яскравим прикладом є бульвар Тараса Шевченка. На ньому з’явились виділенки для громадського транспорту, хідники майже всюди захистили від паркування і доповнили це чергуванням патрульних у години пік. Вийшла хороша співпраця різних структур.
Я б хотів займатись своєю основною роботою, а змінами міста нехай би займались урбаністи. Але реалії такі, що доводиться брати участь усім небайдужим. Я теж займався невеликими ініціативами: ініціював парочку проєктів Громадського бюджету, писав звернення щодо проблем, робив фото з вулиць, які підхоплювали локальні медіа і надавали розголосу. Знаю багатьох людей, які змінюють Київ. Деякі активісти вже реалізували стільки проєктів, що я без вагань можу зараховувати їх до експертів. Радий, що друзі з такої громадськості потрапляють і в міжнародні організації, і в міністерства, і в міськраду.
Мій переїзд до Львова почався якраз після місцевих виборів у столиці. Але їхній результат вже не був важливим, оскільки остаточний вибір я зробив ще під час поїздки влітку у Львів на кілька днів. В Україні наразі він виглядає найбільш прогресивним містом. Якщо читати лише новини на Хмарочосі, можна набудувати ілюзій. У реальності тут також є проблеми. У Львові живуть такі ж українці, хороші й погані. Нечесно буде говорити, що у міста на порядок все краще. Але він давно на крок попереду Києва. Двірцеву площу бачили? А всі ті пішохідні вулички, які ще пару років тому були глухими парковками? Чи як громада воює з підрядником за кожну дрібничку на вулиці Бандери? Львів випереджає Київ. Але настільки, наскільки це дозволяють норми, які для всієї країни однакові. І неспівмірні зі столицею бюджети.
За пів року життя у Львові я ще не знайшов причин, через які б пошкодував про зміну місця проживання. Хіба трохи сумую за таким передбачуваним транспортом, як метро.
Я не виключаю, що колись знову переїду. І ні в чому себе не обмежую. Але наразі підстав про щось говорити немає.
Я виросла у маленькому місті Казанка Миколаївської області. Києвом марила з дитинства. Коли я приїхала у столицю вперше, мені було 10 років. Всесвіт тоді перевернувся. Навіть під час навчання в Острозькій академії я знала, що буду жити в Києві.
За студентства я їздила працювати на сезонну роботу у Німеччині. Там зустріла хлопця, який проживав у Чернігові. Це теж відіграло роль при переїзді з Києва згодом.
Після закінчення бакалаврату я здійснила свою мрію — переїхала до Києва. Стільки було сподівань! Що скрізь мене братимуть на роботу, я неодмінно стану крутою. Але реальність виявилася інакшою.
За два тижні я знайшла роботу на маловідомому тоді телеканалі (я хотіла бути тележурналісткою). Спочатку мене все влаштовувало. Взяли без досвіду, з нормальною зарплатою. Але потім канал викупили, і стало важко. Я потрапила у новинну журналістику, коли ти виїжджаєш о 8 ранку і повертаєшся о 10 вечора додому максимально виснаженим. Я швидко втомилася.
Пів року після переїзду я ще тішила себе думкою, що я давно хотіла Києва. Проте далі я почала задумуватися, а чи це те, чого я прагнула. Чому я не хочу йти на роботу? Чому я не кайфую від того, що роблю? Паралельно з виснаженням від роботи я почала помічати, що втомлююсь від міста. Від метро, заторів, жахливих переповнених маршруток. Я жила на Харківській. Смороду від заводу не відчувала через зручне розташування квартири, але вбивало все те, що було навколо. МАФи з салом, пиріжками та духами, безхатьки, жінки-торговці... І ти не можеш їх оминути, бо вони сидять біля виходу з метро! Все це разом зливалося в один аромат. Так для мене досі пахне Київ.
Столиця — пожирач часу. Сумно усвідомлювати, скільки часу ти витрачаєш тільки на дорогу. Після неї вже нічого не хочеться робити. Бувало, що я приходила додому і просто валилась на диван. Яка вечеря, про що ви? Мій холодильник був завжди майже порожнім, бо часу готувати не було.
Від цієї втоми я вирішила сховатися у Німеччині. Ми з хлопцем знову поїхали на пару місяців на роботу. Наш ресторан був на березі моря, у спокійному місці. Який це був контраст! Позаду — Київ із «запахами», натовпами різних людей, які часом не у найкращому стані. І німецьке містечко, де після роботи тебе зустрічає нереальний краєвид на море.
Після поїздки та перезавантаження я все одно повернулася до Києва з надією знайти нову роботу. Пів року я пробувала це робити, поки не розчарувалася. Я завжди знала, що поруч є Чернігів, де живе мій хлопець. Але переїзд туди означав для мене зрадити своїй мрії. Тому я максимально відтягувала цей момент.
Мій хлопець не любить Київ. Він навідріз відмовлявся переїхати до мене. Ми жили на два міста: я періодично приїздила до нього, він на вихідні міг бути у столиці. Чернігів зручний тим, що він близько до Києва. Тому я врешті погодилася переїхати до хлопця.
Я довго приймала Чернігів. Близько року тривали ці вагання. Постійно думала: тут і цього немає, і цього, і можливостей обмаль. Що я буду тут робити?
Але я знайшла роботу на Суспільному, познайомилася з класними людьми — і все стало гаразд. Зараз я розумію, які переваги життя у невеликому місті. До роботи можна дійти пішки, не треба навіть сідати у транспорт. З’явилося більше часу на себе, хобі. Я пішла на курси англійської, спорт, танці. У Києві чомусь на це ніколи не було часу. У Чернігові я нарешті почала розвиватися і займатися чимось поза роботою. А вдома після роботи все одно наповнена силами.
У Чернігові я бачу більше можливостей для спокійного життя, купівлі нерухомості, сім’ї. Це місто просторе й чисте. У ньому ніхто не поспішає. Тут можна видихнути й відчути життя.
Повну історію Олі слухайте у форматі подкасту.
Київ — це мрія студента. Коли ти з маленького містечка приїжджаєш у настільки велике місто, перехоплює дух. Тобі одразу хочеться тут залишитися і стати частиною тусовки, яка у Києві відбувається завжди.
Я навчалася у Києві й жила близько 3-4 років на Софіївській Борщагівці разом з хлопцем. Поки я просто приїжджала до столиці, мене все влаштовувало. Але коли починаєш у ній жити, місто перестає бути таким привабливим, як здається на початку. Мене дратувала велика кількість приїжджих і загалом натовпи з людей. Всі кудись поспішають. Через це ти сам перебуваєш у постійній напрузі. Немає часу передихнути.
Я називаю Київ мурашником. Усі будинки близько одні до одного, вільні ділянки забудовуються. Не встигаєш помічати, куди та як розростається місто.
Ще одна проблема — дорога. Добиратися з одного кінця Києва в інший — це як прожити окреме життя. Забирає занадто багато часу. Я з дому на роботу добиралася півтори години. Після такого шляху поверталася додому дуже втомленою.
Київ чудовий, коли приїжджаєш до нього на пару днів погуляти. Я зараз живу або вдома у Вінницькій області, або в Італії разом з мамою. Пам’ятаю, як минулого року взимку приїхала до друзів у Київ на вихідні. Я їздила містом і дивилася на нього з відкритим ротом. Мені все було цікаво та красиво. Тільки коли ти живеш у Києві, не помічаєш цієї краси.
Минулого року з чоловіком ми вирішили купити квартиру. Постало питання: Київ або Одеса. Я обрала Одесу. По-перше, мій чоловік працює моряком. По-друге, Одеса — велике місто, але не настільки, як Київ. Там немає такого божевільного руху та шуму. У столиці єдина можливість передихнути — це ранок суботи чи неділі. Сподіваюся, в Одесі буде не так. Але я не виключаю, що і там не зможу прожити весь час.
Я не кажу, що Київ поганий. Просто мені він не підходить. Я хочу чогось повільнішого, спокійнішого. Можливо, я б змогла жити десь у передмісті та приїжджати до столиці виключно відпочити. Але так, щоб вдома було тихо та можливість розслабитися.
У Києва є своя перевага — він безмежний. Здається, немає такої людини, яку б він не прийняв. Питання, чи ти зможеш прийняти місто.
