Як це – бути дружиною, нареченою, дівчиною військового? Не випускати з рук телефон, перевіряти новини, очікувати на дзвінок, повідомлення, чи, хоча б побачити статус “в мережі” біля важливого імені?
А ще – бути підтримкою, навіть коли підтримка потрібна самій?
Ділимося історіями трьох жінок, чоловіки яких – у ЗСУ.
Як кохання з дитинства переодягнулось у військову форму
Ми з Максимом познайомились, коли дітьми приїжджали до наших бабусь в село на літо. Мені було 11, а йому – 13. Така дитяча любов, яка з роками міцнішала та з нами дорослішала.
Коли я вступила до університету в Києві, ми з Максимом почали зустрічатися, а згодом він зробив мені пропозицію.
Відтоді ми завжди були разом, аж поки Максим не поїхав воювати.
Це було його рішення і бажання. Він з дитинства цікавився усією воєнною тематикою, тож коли на початку повномасштабного вторгнення Максим записався до військової частини, я могла його зрозуміти й пишалась цим рішенням. Спершу він пішов у добровольчий батальйон, а потім перейшов у ЗСУ. Він так припідніс інформацію, наче ні за що хвилюватись не потрібно, все безпечно та під контролем: він працюватиме тут, на місці.
Через місяць чоловік сказав, що їх переводять. І все. Жодних деталей. Я до останнього сподівалась, що [переводять] просто в іншу частину по Києву, але виявилось – у гарячі точки. Максим розповідав, що заснув дорогою, розплющує очі — Донецька область.
Те життя, яке було до цього, почало видаватися нереальним. Все наче опинилося на паузі.
У нас є донька — трирічна Лея. Вона дуже відчувала все, що відбувається. Могла марити в сні, кликати тата. Перші тижні були найгіршими. Все наче в тумані, а серце – ніби постійно горить.
Чоловік поїхав перед Днем закоханих. 14 лютого, я на роботі, роблю збір коштів для Максима. Раптом бачу допис знайомої: вона пише про те, що попросила свого чоловіка, аби той гроші, які планував витратити на подарунок їй – перерахував на цей збір. Мене це дуже розчулило.
Того дня був ще один зворушливий момент – свекруха принесла мені величезний букет квітів. Каже, Максим сам обирав їх по фото. Ці квіти стояли декілька тижнів і з кожним днем все більше розкривались.
Згадую цей момент і постійно сльози.
Я не витримувала. Щоб хоч якось справлятися, з головою пішла в роботу. В мене свій бізнес, який почала ще до народження дитини. Я працюю в б’юті сфері.
Я так завантажувала себе роботою, щоб не залишалося навіть часу ні на які думки. Це виявилась не найкраща ідея. Організм сказав “стоп, зупинись”. Я почала хворіти.
Ця вимушена пауза змусила мене інакше подивитись на ситуацію, в якій ми опинились, на своє життя, на доньку. Мені стало так соромно. Лея потребувала уваги. Вона не розуміла, що коїться: тато не вдома, мама постійно на роботі… І я повністю перемикнулася на неї, щоб вона ні на мить не відчувала себе самотньою.
Цінності дуже змінилися. Якщо раніше до війни були одні пріорітети — до прикладу: робота, саморозвиток, — то зараз все, чого хочеться, аби поруч були близькі. Щоб вони були здорові й щасливі (до речі, дивовижно, як така банальна фраза набуває величезного сенсу в складних обставинах).
Та хоч мені й важко, я багато думаю про інших жінок, чоловіки яких на фронті: про тих, в яких немає роботи чи підтримки, які ще в декреті й залишилися цілковито самі. Це дуже складно, й шкода, що про це так мало говорять.
Відстань – не перешкода
Ми з Сашею вступили в один університет і на один факультет. Майже одразу знайшли спільну мову — так і почались наші дивні дружні стосунки.
Ми багато гуляли, говорили. У мене було багато перших разів з цією людиною: світанки, захід сонця на мосту і багато іншого.
Так все закрутилося, що на четвертому курсі ми вирішили почати зустрічатись. Саша зробив мені пропозицію стати його дівчиною. Вона була дуже милою і неочікуваною — він одягнув мені на пальчик невидиме колечко. Як виявиться згодом, воно перетвориться у справжнє.
Через декілька місяців розпочалась епідемія коронавірусу і ми наважились на дуже важливий для нас крок – з'їхатись. Звідси пішов відлік нового життя. Ми продовжували жити разом, і незабаром орендували окреме житло. Там ми жили з кішкою Дашею, а потім з'явився і морський свин Кокос з лабораторії.
Я мала змогу поїхати на навчання за кордон, і в цьому рішенні Саша мене дуже підтримав. Відстань була ще одним випробуванням для наших стосунків. Ми були впевнені: якщо витримаємо 7 місяців розлуки, то зможемо подолати будь-які труднощі.
Але клята русня знищила всі наші плани. Повномасштабне вторгнення я “зустріла” в Ізраїлі, адже моє навчання ще продовжувалось. Мені запропонували роботу. Я вирішила ще залишитись на декілька місяців, аби заробити кошти. Саша в цей час продовжував працювати журналістом. Ми щодня зідзвонювались, і одним ранком я почула від нього про те, що він хоче подати заявку на співбесіду до бригади Маркуса. Я знала, що чогось подібного варто очікувати, тому не здивувалась, але насправді мене охопив сильний страх.
Знаю, що таке — коли немає зв'язку. Знаю, що не все, що Саша говорить — дійсність, адже він не хоче, аби я дуже сильно нервувала.
Найважчі періоди – це очікування, адже неможливо нічого зробити, аби прискорити чи дізнатись точну дату. І під час цього процесу переживаєш дуже багато стресу.
Наразі ми не знаємо, коли йому повертатись. До цього ми не знали, чи матиме він якесь навчання, коли їх відправлять на бойові позиції. Підвішений стан.
Кілька місяців тому Саша отримав поранення. Я не знала, що у той день їх відправлятимуть на завдання. Але я заснула з телефоном у руці, і від першої вібрації прокинулась. Відразу зрозуміла, що щось не так, бо зазвичай ми зідзвонювались ввечері.
Я почала шукати нам квартиру у Києві та квитки до України (я перебуваю за кордоном і тут працюю). Ми прожили разом трошки більш як два місяці (найдовший час за два роки). Цей період морально мені був найлегшими, бо я знала, що він поруч. Я мала хороший сон і також відчувала себе максимально у безпеці. Навіть повітряні тривоги не порушували цей спокій.
Мене дратує той факт, що більшість ухилянтів не підтримують армію, говорять фрази, подібні до: "Те, що він там воює, то його вибір, я не змушував". Але й при цьому не розуміють той факт, що він говорить ці фрази завдяки іншим та сидить на дупі рівно в закладі зі смачною їжею.
Кохати військовослужбовця – це завжди перевіряти телефон, тримати його при собі та навіть спати з ним у руках.
Цінність – це час, проведений разом
Я Аліна. Мені 22 роки. Я народилась у чудовому місті Маріуполь. Денису, моєму хлопцю, зараз 26. Познайомились ми близько десяти років тому завдяки спільним друзям. У 2019 році переїхали в Київ, де вже почали жити разом та працювати. Спочатку працювали в одній кавʼярні, потім разом перейшли в іншу компанію. Наше життя до повномасштабної війни було веселе й цікаве. Ми подорожували автостопом і багато часу проводили з друзями.
До повномасштабного вторгнення Денис захоплювався відеомонтажем, а майже весь вільний час проводив у відеоіграх. Наразі він проходить службу у третій штурмовій бригаді.
Денис вже багато років був зацікавлений військовою тематикою і ще у Маріуполі хотів вступити в “Азов”, але життя склалось інакше. Десь за місяць до початку вторгнення ветерани “Азову” почали проводити вишколи для киян, на які ходив й Денис. А 24 лютого в обід він просто сказав, що їде допомагати армії.
Було дуже страшно. Я сильно плакала, одразу зателефонувала його мамі. Скажу чесно: перші декілька днів я злилась на те, що він просто поставив мене перед фактом і пішов. Я навіть казала йому речі, які не мала б казати. Але згодом я прийшла до тями й зрозуміла, що насправді він вчинив як справжній чоловік, і для нього в цій ситуації не було вибору. Я зрозуміла, що понад усе зараз йому потрібна моя підтримка.
Я залишилась одна, розгублена. Перші декілька місяців я жила у друзів, а потім нарешті наважилась жити сама. Було дуже важко. Окрім того, що хлопець пішов служити, на той час в Маріуполі перебували наші найближчі родичі та моя краща подруга. Переживанням, сльозам та інколи навіть відчаю у той період не було меж.
Найважчим було усвідомлювати, що дійсно почалась війна. Я не боялась ані гучних вибухів, ані повітряної тривоги. Єдине, що мене тригерило — це глухі та далекі залпи градів. Вони повертали мене у 2014 рік, коли я чула те саме в Маріуполі. Я ніяк не могла усвідомити, що тут, у столиці, я знову це переживаю. А ще, оскільки я на той момент жила з двома парами, було дуже сумно через те, що вони разом, а ми з Денисом ні. Це було і залишається одним із самих болючих моментів.
Якби треба було згадати один найщасливіший момент, після того, як Денис почав служити – я б не змогла.
З початком війни цінності змінились кардинально. Для мене зараз немає нічого ціннішого, ніж час, проведений з ним.
Ми майже завжди на звʼязку, окрім тих моментів, коли Денис на бойових. Зазвичай ми спілкуємось в телеграмі, рідше телефонуємо один одному. Ми розповідаємо свої новини, як пройшов день і навіть на відстані розуміємо один одного з пів слова.
Справлятись з хвилюванням вдається дуже важко, а іноді й зовсім не вдається. Кожного разу думки як сніжний ком, який не зупинити. У такі моменти я намагаюсь перевести увагу на музику, серіали або спілкування з друзями.
Минулої зими я робила для нього та хлопців окопні свічки. Нещодавно зібрали гроші на ремонт бойових автомобілів. Донати та репости — це вже буденність. Намагаюсь підтримувати морально як можу, і саме це дається найважче. Інколи боюсь сказати або зробити щось не те, бо знаю, що морально йому теж дуже і дуже важко.
Моя найбільша підтримка — це хлопець, його мама, з якою я спілкуюсь регулярно і можу побалакати про все. Звісно, друзі, які намагаються якось витягувати мене зі стану відчаю. Але, навіть попри велику підтримку, я все одно почуваю себе не дуже добре. Більшу частину часу я проводжу сам на сам із думками. Наразі я дуже виснажена, але діватись нікуди, бо я мушу бути й буду найбільшою підтримкою для хлопця.
Текст: Сана Власова
Фото: надані героїнями
