Пригадайте 1 вересня. Як вас збирали у школу, а ви, скоріш за все, не дуже хотіли туди повертатися після літа. Як батьки купували вам портфелі й потім пакували їх стосами книг та канцелярії, які потім було неможливо підняти. Як вже на лінійці ви бігли обійматися зі шкільними друзями — а інших відкрито оминали, бо ж були бунтарями й точно з ними конфліктували.
Саме про такі спогади ми попросили розказати митця Рому Генія та хлопців з гурту Ziferblat. За чим сумують наші герої, а що хочуть забути? Читайте нижче.
Я закінчив школу у 2009 році в Одесі. Якщо не помиляюся, це було покоління дітей, які йшли в школу в 7 років і пропускали четвертий клас. А**єнний був період. Не було електронних щоденників, можна було обманювати батьків 🙂З мінусів — англійська з третього класу та російська, яку ми теж вивчали.
Пригадую один з перших дзвоників, який засняли на VHS-камеру. Я стою зі своїм другом із садочка, з яким вступили в один клас — співаємо гімн та інші пісні. Кривляємося, бо ці дзвоники завжди були нудні. Одягнені в костюми та з майже однаковими стрижками під “горщечок”, які тоді були актуальні. Якісь старшокласники читають вірші, школа тхне новою фарбою. Далі шеренги з дітей, стоять класні керівнички. Все це було доволі специфічно, але зараз я ностальгую за тими часами. Так це працює: ти сумуєш за усім, за чим не пам'ятаєш чогось поганого. Або принаймні твоя пам'ять працює над тим, щоб це ігнорувати.
У школі я був бунтівником, але частково. Мені не дуже давалися точні науки, я переживав через проблеми з читанням, які зберігаються досі. Судячи з усього, це дислексія. Звісно, на мене тиснув той факт, що я читав повільніше. Це було непрестижно, тож почала змінюватися самооцінка. Результат — бунт, який особливо загострився у 15-16 років. Так, я міг “швирнути” стілець — від нервів, просто під час розмови з вчителем.
Пригадую, певну кількість часу в школі ми страждали ***ньою, як і всі малі. Грали у фішки з Покемонами прямо на уроках, потім перейшли на різні девайси. На фізкультурі хлопці постійно боролися і бешкетували. У нас навіть був рейтинг, хто кого може побороти. У мене непогано виходило, тож дивно, що я виріс не буллі, а головним редактором видання.
Пам’ятаю, у роздягальні ми грали в гру, яку називали “Жопа”. Вона полягала в тому, що найсильніший хлопець в класі, якого звали Максим, мав у темряві влучити у когось м’ячем. У кого попаде, той, грубо кажучи, програв. Правил не було, але всім вони при цьому були дуже зрозумілі.
Мені постійно хотілося, щоб уроки нарешті закінчились. Тим більше я не хотів робити домашні завдання. Вважаю, що це ракова пухлина нашої освітньої системи. Так, вона дійсно сприяє покращенню розуміння матеріалу і так далі, але розмальовування атласів, нескінченне переписування якихось текстів з української мови, читання хрестоматій або повних текстів — це важко.
Я полюбив школу у 10-11 класі, коли став дорослішим та свідомішим. Тоді багато що про себе зрозумів як про особистість. Що я більше про виступи, приколи, комунікацію, ніж про, наприклад, переписування, складання чогось у таблички. Я зрозумів, як обходити систему. Наприклад, делегувати комусь заповнення свого щоденника. Або обміняти мою послугу на іншу послугу.
Коротше, школа — це дуже теплі спогади, і я хотів би туди повернутися, але більше просто подивитись, як виглядає вона зараз. Яка там система, яка форма, як пахне в їдальні, чи продають там досі сухарики в “ларьочках”. Якби мені могли влаштувати один навчальний день, я б залюбки з цим погрався. Мені було б цікаво подивитися, якою є школа сьогодні.
Валя: Я закінчив школу у 2014 році. Фактично я вчився у двох школах, але закінчив фізико-математичний ліцей номер 208, що на метро Лівобережна. Памʼятаю свій найперший дзвоник. Не розумів, що відбувається. Мама дала квіти в руки, одягнули на нас з братом портфелі. Потім нас посадили в класі й провели якийсь перший урок. Це було стресово.
У школі я вчився непогано, проте ніколи її не любив. Найкращими роками для мене залишаються перші та останні. Перші — бо вони були цілком безтурботні. Від тебе особливо ніхто і нічого не вимагає, життя просте і зрозуміле. Останні — бо тут і перші серйозні стосунки, і дорослішання. Все навколо починаєш бачити по-новому.
Однак певні речі згадувати не хочеться. У школі ми могли дозволити собі знущатися з інших, чим я не пишаюся. Діти часто жорсткіші за дорослих, і більшість, на щастя, це переростає. Як і ми.
Якщо припустити, що я б повернуся у школу таким, яким я є зараз — здається, це було б веселіше. Школа точно була простішою, ніж роки вищої освіти потім. Але я ні за чим не сумую.
Даня: Як не дивно, але закінчив у тому ж році, що й мій брат. Це означає, що мене все ж не залишали на другий рік навчання (сміється). Пам’ятаю, що ми не були бунтівниками, але я завжди відчував, що мені є за що критикувати тих, хто мене вчить. Ілюзія, що дорослий правіший за дитину, зникла ще у перших класах.
З 6 класу я почав погано вчитися, і це падіння було не зупинити. Але я чітко усвідомлював у чому моя перевага, а в чому слабкість.
Школа дала певні знання, і це неможливо викреслити. Вона навчила жити в соціумі, навчила розрізняти добро та зло, допомогла відповісти на питання: “Хто я?”. Школа познайомила з багатьма чудовими людьми, які проторювали й проторюють мій шлях у житті. Зрештою, вона подарувала перших друзів.
Однак більшість часу в школі — це уроки життя: жорсткі, образливі, несправедливі, але правдиві.
Тож якби я повернуся б у школу, то тільки для отримання певної сатисфакції та вендетти деяким людям. У школі в мене ніхто не вірив, тож було важливим було чогось досягти, щоб тебе почали поважати. Але щойно ти цього досягаєш, різко стає нецікаво, а як би до цього поставились люди з минулого.
Федя: У 2015 році я закінчив Київську дитячу Академію мистецтв на Оболоні. Пам’ятаю свій перший дзвоник: як переживав, як знайомився зі своїми майбутніми однокласниками. А ще батьки подарували мені цифровий годинник Nike, тож я був вражений. Приємні спогади про той день.
Я в цілому з теплом згадую часи у школі. Запамʼяталась атмосфера, вічний двіж, що нісся майже кожен день. Я завжди був чимось зайнятий. Зараз я таке не витримаю навіть в половину (посміхається).
У молодших класах я був слухняним і добре вчився, але у підлітковому віці почав потроху ставати бунтівником. Я хуліганив, хамив вчителям, прогулював уроки за грою у футбол чи лазячи різними місцями. Це були прояви великої невпевненості в собі. Попри музичні таланти я відчував себе невдахою в соціальному плані. Так, я мав товаришів, але часто відчував себе покинутим.
Але школу я любив. Вона дала мені музичні знання, перших друзів, перший музичний гурт, море емоцій, як радісних, так і болючих. Тому я хотів би повернутись та прожити один день навіть з тим невеликим розумом та досвідом, що мав на той час. Це були безтурботні та класні роки, і я хотів би їх пережити знову.
