Цього року Україна відзначає дев’яту річницю Революції гідності. Її відлік починається 21 листопада, коли по всій Україні відбулися протестні акції у відповідь на рішення Кабінету міністрів призупинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Упродовж наступних трьох місяців події Революції гідності розвивалися шаленими темпами. Силовий розгін мітингувальників 30 листопада викликав ще більші акції протесту по всій країні. Барикади, палаючі шини, коктейлі Молотова, Народне Віче у центрі Києва, диктаторські закони, протистояння на Грушевського, перші загиблі та Небесна Сотня — ця революція стала однією з найболючіших в історії нашого суспільства. Водночас вона стала потужним поштовхом для розвитку України.
Разом із вами ми хочемо пригадати події того часу та поділитися спогадами учасників Революції гідності. Як вони опинилися на Майдані, чому вийшли на протести і як цей досвід змінив їхнє життя — дізнавайтеся у матеріалі.
Взяти відповідальність у свої руки
Історія Ірини Немирович, співзасновниці благодійного фонду "Таблеточки" та Українського центру охорони здоров’я
Ще у 2004-2005 роках разом з однокласниками із політехнічного ліцею КПІ та студентами ми ходили колонами на Майдан під час Помаранчевої революції. Там ми перебували постійно, а ще робили вилазки в офіс "Партії Регіонів", збирали там літературу, різні агітаційні газети, приносили у табір при Могилянці й урочисто те все спалювали. Вже у 2012 році разом із друзями з Могилянки я виходила на Європейську площу на мітинг проти так званого "закону Ківалова-Колесніченка". Тож у якомусь сенсі Євромайдан не був для мене чимось новим.
На Революцію гідності я вийшла у перший день, 21 листопада, коли Мустафа Найєм написав свій пост. Тоді була не дуже приємна погода, йшов дощ. Але ми списалися зі знайомими і вирішили піти усі разом. Ми не погоджувалися з позицією, коли рішення про наше майбутнє за нас ухвалювали якісь невідомі люди, яким ми не довіряємо.
Разом із сестрами я часто готувала їжу для протестувальників. Ми прокидалися рано-вранці, варили якісь супчики, пекли кекси або робили бутерброди — і перед роботою привозили це все на Майдан. Ми розносили гарячу їжу по всіх блокпостах о 6-7 ранку, коли було затишшя. Атмосфера суцільного єднання, відстоювання затриманих мітингувальників, яких силовики "пакували" в автозаки, постійні вилазки під суди — усе це створило основу для того, аби у 2014 році ми могли організуватися у великий волонтерський рух для протидії росії у війні.
Зараз я з упевненістю можу сказати, що Революція гідності сильно змінила моє життя. Тоді я зрозуміла, що не хочу працювати у корпоративному секторі, що я можу робити значно більше. Тож наприкінці 2013 року разом із подругами ми зареєстрували благодійний фонд "Таблеточки", який сьогодні є найбільшим фондом допомоги онкохворим дітям. У 2017 році я залишила фонд, пішла на державну службу і стала генеральним директором директорату стратегічного планування та євроінтеграції в МОЗ. Я взяла на себе цю відповідальність, і сьогодні та реформа, яку ми робили разом з багатьма молодими, талановитими людьми, досі приносить великі результати. Змога протистояти ковіду, гнучкість лікарень у часи повномасштабної війни — підвалини усьому цьому були закладені реформою фінансування охорони здоров’я. І я не втрачаю надії, що ми зможемо робити ще щось класне для України і надалі.
Побачити революцію — і залишитися
Історія Максима, військовослужбовця Збройних сил України
Восени 2013 року я планував свій другий візит до України. Заздалегідь купив авіаквитки на грудень, а через місяць-два почався Євромайдан. Я тоді сумнівався, чи їхати до Києва, але мій друг сказав: "Коли ти ще на революції побуваєш?". І я приїхав.
Пам’ятаю, як мені сподобалося те, що люди тут більш об’єднані. Навіть коли під час Майдану ми йшли у підземному переході біля залізничного вокзалу, продавець сім-карт про себе тихенько скандував: "Революція, революція". Ще згадую, як ми проходили по Майдану, там стояли палатки, барикади, новорічна ялинка була розібрана. І хтось посеред цього всього вирощував зелень. Це було так незвично.
Таку єдність, як тут, у Казахстані я бачив рідко. Там люди зовсім інші, більш залякані, адже усі мітинги миттєво розганяють силовики. А тут народ не побоявся вийти проти влади, відстоювати свої права.
На Майдані я був усього 10 днів, бо мав квитки назад. Але вже тоді задумався, що хочу переїхати до України. Спершу я не знав, як це зробити. Разів шість-сім просто навідувався до друзів у Києві, а коли у 2019 році Нурсултан Назарбаєв оголосив про свою відставку з посту президента Казахстану, вирішив, що потрібно діяти. Я знайшов спосіб, як переїхати до Києва та отримати громадянство за територіальним походженням (обидва мої дідусі родом з України). Але почалася пандемія коронавірусу й авіакомпанії призупинили міжнародні польоти. Щойно у 2021 році запустили перші літаки — я купив квиток в один кінець, зібрав валізи і переїхав.
Підтримувати вогонь Майдану зсередини
Історія Марії Глазунової, комунікаційниці Довженко-Центру
Напередодні Майдану редакція, у якій я працювала, розвалилася. Видання "Кореспондент" придбав 27-річний мільйонер-регіонал Сергій Курченко, тож половина нашої команди на чолі з головною редакторкою Юлією МакГаффі відмовилася працювати з новим керівництвом і звільнилася. Я втратила улюблену роботу і відчувала, що чинна на той час влада робить моє життя гіршим. Тож коли 21 листопада тоді ще заступник головного редактора тижневика "Комерсант" Юрій Марченко покликав мене на Майдан — я поїхала.
На Майдані я зустрілася з багатьма знайомими та друзями. А хто не був знайомим, той швидко таким ставав. Ми стояли під стелою і співали стрілецьких пісень. Не можу сказати, що я була активною учасницею Революції гідності: я не подавала бруківку, не готувала чай. Я просто була серед тих, хто підтримував цей вогонь зсередини.
Бути на Майдані мотивували друзі та відчуття історичного моменту. Два-три роки ми бачили, як ситуація у країні стає все гіршою, як стискаються лещата навколо. І я розуміла, що не можу не ходити на Майдан, адже це єдиний спосіб щось зробити, щось виправити. Врешті-решт, ті події сильно на мене вплинули. Сьогодні я мало чого боюся, я стала сміливою. Я знаю: коли хочеш, щоб щось було добре — зроби це.
Революція гідності стала початком цивілізованого життя, але водночас і важкого надлому, бо одразу після Майдану почалася війна. З одного боку це початок нового життя, якого ти прагнеш. І я дійсно бачила, як після Майдану відбувався розквіт малого бізнесу, бум мистецтва, розвиток культурних інституцій. Це те життя, якого прагнули, за зародженням якого хотілося спостерігати. Але з іншого боку, Революція гідності стала великою травмою, яка все ще болить. Та мені радісно і щемко від того, що вона насамперед дала початок тектонічному відсуву від росії. Це те, про що, мабуть, мріяли наші предки.
Стояти до кінця
Історія Сергій Гончарова, молодшого наукового співробітника Інституту фізіології ім. О. Богомольця, співзасновника проєкту "Дні науки"
Для мене Революція гідності почалася 22 листопада. Я в той день саме був на побаченні, як раптом мені подзвонив мій колега з кафедри та закликав прийти на Майдан. І я прийшов. Я жив недалеко, тож намагався бути там ледь не щодня. А вже 1 грудня, у відповідь на силовий розгін протестувальників та побиття студентів, на Майдан вийшли усі, хто міг. Було зрозуміло, що протистояння буде тривати до переможного кінця, тож ми взяли із собою намет. Він був таким смішним, літнім, маленьким, але достатньо символічним. Згодом декілька разів там навіть ночували протестувальники.
Разом із колегами ми облаштували намет "Моя наука" і поруч поставили роздруковані матеріали з науково-популярними статтями. Люди звертали увагу на них, читали, іноді забирали з собою. Ще двічі я залучався до волонтерської ініціативи "Чиста справа". Ми винаймали хостели, готелі і квартири, аби протестувальники, які приїхали з інших міст та регіонів, могли помитися.
У ті часи ми були впевнені, що всіх прослуховують. Тож одного разу моя колега подзвонила і сказала, що на Майдан потрібно привезти підсклянники. Мовляв, у неї вони є, треба лише забрати і занести. Я, звісно, здивувався, але це святе — Майдану треба підсклянники. Взяв із собою знайомих і друзів, таких собі максимальних пацифістів, — і поїхав. Під час зустрічі виявилося, що в сумці та рюкзаках ніякі не підсклянники, а пляшки для коктейлів Молотова, бензин та різні запальні суміші. Пам’ятаю, як я впевнено і гордо йшов з цим усім повз кордон міліції, який був десь біля ЦУМу. Пляшки дзвеніли і я навіть припускав, що мене може хтось зупинити. Але на щастя, все пройшло добре. Як завжди, щойно я потрапив на територію Майдану, то відчув легкість і свободу.
Події Революції гідності я не можу згадувати без сліз. Серед найяскравіших спогадів те, як люди переховувалися у Михайлівському золотоверхому монастирі. Силовики діяли так жахливо, так тваринно, а єдиним місцем, де ти міг сховатися, був храм. І неважливо, вірив ти в бога тоді чи ні. Другий спогад — про перші похорони на Майдані та про відспівування перших героїв “Небесної сотні”. Пам’ятаю, як у цей час у Сочі проходила жіноча естафета з біатлону. Частина нашої олімпійської збірної відмовилася брати участь просто посеред змагань, а дівчата, які залишилися, вибороли золото. Я тоді паралельно дивився дві трансляції: похорони героїв і перемогу спортсменок. Це дуже запам’яталося.
Після Революції гідності я зрозумів, що можна ставити цілі, навіть якщо вони здаються нереалістичними — і їх можна досягати. Потрібен просто час і зусилля.
Змінити країну для своїх дітей
Історія Євгенії Аратовської, засновниці громадської організації "Україна без сміття"
У 2013 році, коли почався Євромайдан, моїй молодшій доньці був 1 рік, синові - 5 років. Чоловік - на роботі, іноді на Майдані, а я переважно була вдома з дітьми, не могла їх залишати самих. На той момент ми якраз закривали кредит на автівку, тож я часто бувала у центрі міста й бачила, що там відбувається. Я була вражена від того, як багато людей там стоїть. Це надихало, я розуміла, що мої діти виростуть і зможуть жити в іншій, кращій країні.
Пам’ятаю, як на центральній площі все було перекрито. Була погана погода, брудний сніг, некомфортно пересуватися по Хрещатику — але все одно там було багато людей. Це була така атмосфера єдності, яка передалася і мені, хоч я не була на Майдані регулярно. Коли вже почалися трагічні події, коли розігнали студентів, а потім силовики почали вбивати протестувальників, стало зрозуміло, що люди перемагають. Вони були готові віддати своє життя і розуміли, за що — аби ми запам’ятали, аби ми цінували, аби ми зробили для себе певні висновки і більше ніколи не дозволили цьому повторитися.
Революція гідності стала своєрідною ініціацією певної сили української нації. Ми звернулися до історії, відчули у собі славне минуле і привласнили цю силу боротися. Подальші наші кроки показали, що ми не здаємося, ми будемо й надалі захищати справедливість, боротися з корупціонерами та людьми, які зневажають нас — українців, як націю.
Для мене ця боротьба вилилася у створення громадської організації "Україна без сміття". Звісно, я не думала одразу про те, аби створити свій проєкт чи заснувати бізнес. Я просто почала уважніше спостерігати за тим, що відбувається навкруги в суспільстві, розуміла, де порушуються мої права, не мовчала про це. І якось випадково моя увага занурилася саме у сміттєву тему.
Я почала досліджувати систему управління відходами, цікавилася, чому є звалища, а сортування не працює, хто за що несе відповідальність. І в якийсь момент зрозуміла, що у людей, які відповідають за цю сферу (міністерства, депутати, департаменти міських адміністрацій тощо), немає жодного бачення, як це змінити, і немає жодної політичної волі взагалі братися за це.
Було багато питань щодо культури, довіри, підзвітності і передусім — щодо формування запиту від спільноти. Цим насамперед і зайнялася моя організація. Спочатку ми своєю просвітницькою діяльністю сформували чіткий запит на сортування сміття від людей, аби потім наполегливо "постукати у двері" чиновників і сказати: "Все, це вже в пріоритеті. Ви маєте зробити сортування сміття нормою, а звалища — заборонити". Після Майдану з’явилося колективне розуміння того, що ми вважаємо комфортом, свободою та справедливістю. З цим розумінням та прагненням жити краще ми прийшли до урядовців, аби вони виконували волю народу, а не вдавалися до рішень, які вигадали на задньому сидінні своєї дорогої автівки за кілька хвилин до наради.
Заявити про свою незгоду з рішеннями влади
Історія Владислава Самойленка, директора благодійного фонду "Гуркіт"
Коли я вперше приїхав на Майдан, це мало чим нагадувало початок революції, хоча ситуація загострювалася. Спершу я просто хотів подивитися, що відбувається, а вже кожного наступного дня намагався прийти після роботи, побути там, аби заявити про свою присутність і незгоду з рішеннями чинної на той момент влади. 30 листопада у центрі міста відбувалися планові збори громадської організації, до якої я тоді входив. На той момент вже було відомо про силовий розгін мітингувальників, про побиття студентів і журналістів. Я бачив, як на вулиці ходять люди із прапорами, як біля пам’ятника княгині Ольги без жодних закликів реакційно зібралися сотні, а то й тисяча людей. Були масові заклики вийти 1 грудня на великий мітинг — і ми прийшли.
Пам’ятаю, як під ногами вибухнула шумова граната. Виявляється, вона розкидає осколки, від яких мені порвало одяг, а на тілі ще кілька років залишалися подряпини. Це було для мене відкриттям. Саме на Майдані я вперше надихався такої кількості сльозогінного газу. Саме там, на під’їзді до центральної площі, бачив міліціонерів з автоматами. Вони заряджали зброю — і ми не розуміли, що буде далі. Я бачив, як антимайданівці стріляли і били автівки учасників Автомайдану і просто небайдужих людей. Бачив, як несли поранених і загиблих до Михайлівського золотоверхого монастиря. Закидав шини у багаття, аби на вулиці Грушевського не пропустити колони "Беркуту". Ці фрагменти врізалися у пам’ять.
Кульмінацією стала втеча Януковича і те, як ми одними із перших потрапили до Межигір’я. Я тривалий час емоційно тримався, але коли на Майдані несли труни із загиблими, то не міг стримати сліз.
Революція гідності розбудила у частини населення відчуття власної гідності. Майдан зупинив інтеграцію України з росією, а ми почали краще розуміти відповідальність за свою країну. Саме тому чимало людей, які були учасниками революції, пішли у військо, у різні органи влади, запустили власні проєкти. З’явилося покоління громадських діячів або просто небайдужих громадян, які мали за собою якусь команду або пул однодумців. І саме це дозволило нам легше взаємодіяти на початку повномасштабного вторгнення рф.
Майдан став каталізатором, який розбудив щось у кожному. Він підштовхнув людей створювати щось своє, не чекати запізнілих реакцій держави, а самому робити власне місто і країну кращими, захищати їх. Якби не Майдан, я не впевнений, що все це було б. Можливо, нас би чекав глибокий занепад, на зразок білорусі, або були б якісь більш трагічні події, але пізніше. Революція гідності була своєчасною для держави і вчасною для нас, як громадян. Можна сказати, вона нас врятувала тоді і допомагає зараз. Адже те середовище людей, які вийшли на Майдан дев’ять років тому, які воювали, розвивали бізнес чи громадські організації — саме навколо них зараз формується новий світогляд.
Цей матеріал є частиною спецпроєкту "Нова Україна", в якому команда "Наш Київ" підіймає важливі теми для українського суспільства: нова робота, новий дім, нова культура, новий бізнес, нові технології, нові історії, нові українці та нова реальність. Ми допомагаємо читачам розв'язувати нагальні проблеми, ставати ще сильнішими та робити сильнішою Україну.
