Народження дитини зазвичай асоціюється у суспільства з великою радістю, щастям та тільки позитивними емоціями. Однак материнство може призводити до післяпологової депресії (ППД), про яку не люблять говорити. Це психічний розлад, який виникає у жінок після пологів. Зазвичай він проявляється у перші 4–6 тижнів, але може зʼявитися і протягом першого року.
Згідно з дослідженням, одна з семи жінок страждає на післяпологову депресію. Сьогодні ми розповімо історії мам, які стикнулися з проблемою післяпологової депресії, та розпитаємо психолога, як можна допомогти жінці у складний період.
Мама Аліна
До народження дитини про післяпологову депресію я, звісно що, не знала. Чула від знайомих та подруг, що материнство — це морально складно, але навіть не могла уявити, наскільки це серйозний та глибокий стан.
Перші ознаки післяпологової депресії у мене з’явилися у вигляді поганого настрою. Від самої виписки з пологового я весь час була без настрою та відчувала розгубленість. Згодом ця розгубленість переросла у сльози. Я постійно плакала, і причини цьому не було. Перших 10 днів навіть не могла поїсти. В голові крутилося питання, що робити далі і як продовжувати своє життя з дитиною.
Моментами я відчувала сором за свій стан. Гадаю, причиною тому стало те, що мене не розуміли рідні та чоловік. Саме тому мені здавалося, що я слабка. Я просто не могла зібрати себе докупи, а постійне бажання плакати без причини лише збільшувало відчуття провини та сорому.
Я була переконана, що через мій стан страждають мої рідні. Їм не подобалося, що я плачу, замість того, щоб “просто радіти материнству”. В якийсь момент близькі мені люди починали агресувати та нервуватися тоді, коли я починала плакати без жодної на те причини.
Через це чоловік та рідні мене дратували. У перші 10 днів після пологів з боку чоловіка замість підтримки я отримувала лише насмішки, безглузді жарти та повне нерозуміння. Мене дратувало, що він не розуміє, що мені складно, дратувала відсутність підтримки та фрази “у тебе ж ніхто не помер, життя продовжується, це такий прекрасний стан”.
Єдина людина, від якої я отримувала якісь поради та словесну підтримку, була моя сестра. Однак це не допомагало. Гадаю, вона все ж не до кінця мене розуміла. Як на мене, стан, який проживає мама під час післяпологової депресії, можуть зрозуміти лише жінки, які пройшли цей період.
Так я жила приблизно пів року. Разом з постійною втомою ментальний стан погіршився настільки, що в один день у голові з’явилися жахливі думки: “Я не хочу жити”, “Я не можу”, “Я не справляюсь”, “Я погана мама”. Тоді я усвідомила, що час звернутися за допомогою до психіатра. Він назначив антидепресанти та протитривожні засоби, з якими мені стало легше.
Зараз я проходжу лікування і свідомо вкладаю сили в те, щоб одужати. Також я працюю з психологами та психотерапевтами. Шукаю інформацію, щоб краще розуміти свій стан і знати, як правильно реагувати в моменти кризи. Також намагаюся реалізовувати себе, шукаючи заняття, яке приносить задоволення, щоб повернути собі відчуття себе не лише як мами, а як людини. Читаю про батьківство, щоб краще розуміти потреби дитини й водночас впевненіше почуватися в ролі матері.
Однак я досі не можу сказати, що остаточно впоралася з післяпологовою депресією.
На жаль, рівень обізнаності нашого суспільства про проблему післяпологової депресії дуже низький. Люди не знають, що це таке, а жінки, які переживають цей стан, стикаються з нерозумінням, байдужістю або навіть осудом.
Особливо це помітно з боку чоловіків. Якщо партнер не усвідомлює, з чим бореться його дружина, якщо не знає, наскільки глибоким і болісним може бути цей стан, — це тільки віддаляє вас. А жінці в такий момент критично важливо відчувати підтримку. Їй важливо знати, що її не залишили наодинці. Що її емоції — справжні, що вони мають право на існування. Що вона не "перебільшує", не "скаржиться", не "капризує", а справді потребує допомоги.
Мама інкогніто (захотіла зберегти анонімність)
До вагітності я мала симптоми тривожного розладу, з яким доволі добре справлялася завдяки лікуванню та відвідуванню психіатра. Коли я дізналася, що вагітна, то не була щасливою. Дитина була незапланована, а чоловік був явно не готовий до ролі батька. Проте тоді ми вирішили, що краще буде все ж залишити дитину. Важливим фактором стало й те, що про вагітність ми дізналися тоді, коли лише переїхали в нову країну для проживання. Ми не мали ні страховки, ні розуміння, як працює медична система. Я боялася, що у поспіху можу звернутися до спеціаліста, після якого більше не зможу народити. Тому з чоловіком вирішили залишити вагітність і вже впродовж її перебігу поступово розбиратись: як усе працює, де народжувати й що нам потрібно.
Вагітність протікала доволі добре. Я працювала з психологом онлайн, батьки підтримували мене на відстані, а чоловік старався працювати якнайбільше, щоб у малюка було усе потрібне.
Після пологів приблизно місяць я була наче не в собі. Не могла повірити, що це моя дитина і що я вже мама. А згодом мені почало ставати гірше. Я наче топилася у власних емоціях: спочатку плакала, потім дратувалася буквально від усього. Чоловік постійно був на роботі, з підтримки — тільки мама, і то в листуванні, бо нас відділяють тисячі кілометрів.
Потім мене почала дратувати моя ж дитина. Коли я сказала, що 4-місячна дитина плаче мені на зло, чоловік тільки сміявся. Однак у моїй голові це було тверде переконання, що дитина спеціально хоче зробити мені погано. Мені здавалося, що всі навколо щасливі матусі з щасливим материнством. А я ненавиджу свою дитину — посилаю її на три букви й кричу на неї.
В один день я просто залишила дитину саму вдома і пішла. Вийшовши з квартири, я попрямувала до мосту. В голові крутилася думка, що краще вмерти, ніж жити так. Десь на половині дороги мені подзвонила сусідка, яка почула дитячий плач з відкритої квартири, і спитала, чи все у мене окей. Я розридалася в трубку і сказала, що не розумію, що зі мною відбувається. Тоді попросила сусідку посидіти з дитиною, а сама написала своїй психологині. Попри різні часові пояси, вона одразу мене набрала. Я плакала в трубку і казала, що ненавиджу життя і цю дитину.
Я досі не закінчила своє лікування. Думок про самогубство вже немає, але мені сняться кошмари, що було б, якби сусідка мені не подзвонила. Я відвідую психіатра, приймаю АД (антидепресанти) і працюю з психологом. Разом з чоловіком платимо бейбісітеру, яка сидить з дитиною через день. Я стараюся повернутися до нормального стану, але все ще не довіряю собі.
Я пишу це не для жалості чи осудження, а щоб кожна мама, яка проживає цей стан, знала, що вона не одна. І що дитина – це не тільки нове життя і бантики навколо, а й іноді бажання померти.
Як проявляється післяпологова депресія?
Відповідно до Центру громадського здоров’я МОЗ України, симптомами післяпологової депресії є:
- почуття смутку або пригнічення;
- нездатність насолоджуватися тим, що зазвичай приносило задоволення;
- втома або втрата енергії;
- погана концентрація або втрата уваги;
- низька самооцінка, невпевненість у собі;
- порушений сон, навіть коли дитина спить;
- зміни апетиту;
- зниження лібідо;
- часті зміни настрою.
До 50% випадків післяпологової депресії залишаються недіагностованими — часто через те, що жінки не звертаються по допомогу, соромляться своїх емоцій або не усвідомлюють, що переживають клінічний стан, а не просто втому. Водночас від 3% до 19% жінок із ППД повідомляють про суїцидальні думки.
В Україні діє Національна лінія запобігання самогубствам — анонімна служба підтримки з питань психічного здоров’я. Вона працює цілодобово за коротким номером 7333.
Однак післяпологова депресія – не єдине, з чим може стикнутися жінка. Приблизно 70–80% жінок після пологів переживають бейбі-блюз (післяпологовий емоційний стан, за якого молода мама відчуває сум. При цьому жінка, як правило, все ще має емоційний зв’язок з дитиною і може про неї піклуватися).
Симптоми бейбі-блюзу:
- плаксивість;
- сон, що не приносить полегшення, або безсоння;
- підвищена тривожність;
- втрата апетиту;
- втрата концентрації;
- набір або втрата ваги;
- напади гніву;
- відчуття провини про те, що ви недостатньо хороша мама.
Історія Іванни
Я знала, що післяпологовий період може бути складним. Багато читала, проходила онлайн-курси, хотіла максимально підготуватися до пологів і першого року життя дитини. Але все одно не була готова до того, як воно відчувається насправді.
Я могла розплакатись через будь-що. Боялась спати навіть тоді, коли малий спав. Перші пів року він спав у своєму ліжечку, а я кожні пів години підходила й перевіряла, чи він дихає та чи все гаразд. Навіть думала купити сенсор, який кріпиться на ніжку і подає сигнал, якщо щось не так.
Я була дуже втомлена, але боялася комусь віддати сина. Дійшло до того, що тиск почав скакати до 190/120, німіло тіло, руки, відмовляли ноги. Ще й грудне вигодовування далося важко — страшні болі, температура, постійні консультації...
Звісно, я розуміла: дитині теж нелегко. Вона тільки-но з’явилася на світ. Для неї все нове, і я їй дуже потрібна. Тому я віддавала сину всю себе. Паралельно ще й родичі розказували, що я все роблю не так. То води не даю, то даю її забагато, то забагато тримаю дитину на руках. Памʼятаю, як мені сказали, що “у нього живіт болить, бо я з’їла шоколадку”. Типу як я посміла її з’їсти, коли він на ГВ (грудне вигодовування — ред.).
Мені дуже допоміг психолог. Сказав золоту річ: “Нехай усі ці знайомі, які вважають, що ти щось не так робиш, запишуть це на листочок і складуть у конверт. Коли твоя дитина виросте, закінчить школу чи доб’ється чогось, вони перечитають і зрозуміють, що ти як мама все зробила правильно — і по інтуїції, і по знанню”.
Зараз мене рятує спорт і те, що два рази на тиждень я можу на 2 години віддати малого няні. А ще чоловік, який від початку завжди мене підтримував та казав, що я все роблю правильно. Він щодня каже, що я молодець, і який у нас класний син. Я справді починаю це бачити.
Зараз хочу сказати мамам: ви прекрасні. Ви віддаєте себе повністю, настільки, наскільки можете. І ви — найцінніше, що є в цієї дитини. Дайте собі час на відновлення. Не героїньте з хатньою роботою. Будьте з дитиною, а все інше — на когось. Якщо стало важко, віддайте дитину чоловікові й підіть у душ, послухайте музику, полежіть. Просто будьте наодинці. Ви зробили величезну роботу. І якщо вам здається, що з вами щось не так — то це не з вами. Це з тими, хто цього не розуміє.
Як відрізнити післяпологову депресію від бейбі-блюзу
Baby blues – це короткотривалий стан емоційної нестабільності, який переживає близько 70-80% жінок після пологів (Stewart & Vigod, 2016).
Його основні прояви:
- плаксивість,
- дратівливість,
- підвищена вразливість,
- перепади настрою.
Цей стан зазвичай починається на 3-5 день після народження дитини й триває до двох тижнів, і він не перешкоджає жінці турбуватись про дитину або відчувати до неї прихильність.
Післяпологова депресія трапляється рідше, приблизно у 10-15% жінок, і має клінічний характер. Її симптоми виходять за межі природної адаптації до нового життєвого етапу та можуть істотно впливати на здатність жінки функціонувати у повсякденному житті. Цей стан може виникати як у перші тижні після пологів, так і протягом кількох наступних місяців.
З психодинамічної точки зору, післяпологова депресія може бути реакцією на внутрішні конфлікти, пов’язані з втратою колишньої ідентичності, тобто втратою себе до материнства, автономії, зміною уявлення про себе як жінку, амбівалентними почуттями до власної матері, або ж активізацією раннього досвіду емоційного голоду – недоотриманий материнський догляд, який стає більш помітним у ролі матері. Материнство може пробуджувати старі несвідомі почуття самотності, непотрібності, страху бути покинутою, і саме тому зовнішня підтримка в цей період особливо важлива.
Що робити жінці, яка помічає у себе прояви післяпологової депресії?
Передусім важливо усвідомити, що ваш стан – це не прояв слабкості. Депресія – це не ваша провина. Це стан, який потребує психологічної допомоги, і з якого можна вийти.
- Зверніться до фахівця – психотерапевта або психіатра. Післяпологова депресія ефективно піддається лікуванню, особливо на ранніх етапах. У багатьох випадках достатньо психотерапії, іноді призначаються медикаменти, які сумісні з грудним вигодовуванням.
- Поділіться тим, що відчуваєте з близькою людиною або з фахівцем. Говорити вголос – це перший крок до того, щоб емоції стали більш зрозумілими й менш руйнівними.
- Дозвольте собі бути недосконалою. Психоаналітик Дональд Віннікотт описав поняття “достатньо хорошої матері” – жінки, яка не ідеальна, але здатна відгукуватись на потреби дитини в реальному житті. Ви маєте право втомлюватися, злитися, не знати, що робити, і при цьому залишатися достатньо хорошою мамою.
Як близькі можуть допомогти жінці в стані післяпологової депресії?
Післяпологова депресія – це не лише особиста історія жінки, а й виклик для її оточення. Те, як поводяться партнери, родичі, друзі може або значно полегшити стан, або навпаки, поглибити почуття ізоляції.
Що допомагає?
- Бути поруч, без засудження. Запитувати про почуття та пропонувати підтримку: “Як ти?”, “Що тобі сьогодні потрібно?”, “Як я можу допомогти?”
- Допомагати з дитиною, побутом, організацією щоденних справ. Партнерство – це не “допомога мамі”, це рівна партнерська участь у батьківстві.
- Створити можливості для відпочинку. Навіть годину часу без дитини щодня – це вже значне полегшення для нервової системи.
Що не варто робити?
- Знецінювати почуття. Фрази на кшталт “у всіх так”, “подивися, яка гарна дитина”, лише посилюють самотність.
- Давати непрохані поради або моральні оцінки. Краще слухати, ніж радити.
- Фокусувати увагу на собі. Порівняння на кшталт “мені теж важко” зараз не на часі.
У психодинамічній перспективі роль партнера або близької людини – це функція “контейнера” для емоцій жінки. Її присутність допомагає зберігати зв’язок із реальністю й поступово опрацьовувати складні переживання, які неможливо винести на самоті.
Післяпологова депресія не робить жінку “поганою мамою” чи “слабкою людиною”. Це стан, у якому потреба в підтримці абсолютно нормальна. Дбайливе оточення й своєчасна терапевтична допомога дають змогу не лише вийти з темного періоду, а й глибше усвідомити себе у новій життєвій ідентичності.
