“Перехід на українську — життєва необхідність”: історії киян, які обрали мову

27 жовтня в Україні святкують День української писемності та мови. За результатами опитування компанії Gradus Research станом на січень 2024 року, 65% українців почали використовувати українську у побуті. У квітні 2022 таких людей було лише 53%, тож частка україномовних зростає. Проте залишається немало тих, хто продовжує використовувати російську. 

Про те, чому хтось обирає українську, а хтось досі залишається російськомовними  “Наш Київ” поспілкувався з мешканцями столиці. 

Олександра, 23 роки, програмістка

“Перехід на українську — життєва необхідність”: історії киян, які обрали мову

“Можу точно сказати, що до російськомовних людей почала ставитись з меншою повагою”

Я говорила російською все життя аж до повномасштабного вторгнення. До цього українська в моєму житті була лише на уроках у школі. Навіть в університеті нам викладали російською. Абсолютно всі мої друзі, рідні були російськомовними і ніколи "мовне питання" не порушувалось. До того ж, в мене було багато родичів у росії. Але 24 лютого 2024 року все змінилось я перейшла на українську, інакше не могла. По-перше, це було принципово. По-друге, в той момент задумалась, що мова одна з вагомих рис, яка відрізняє нас від “них”. 

Перші спроби перейти на українську відбулися за 1,5 року до вторгнення. Я почала зустрічатись з україномовним хлопцем, ми поїхали до його родини на Прикарпаття. Спершу ніяковіла моя українська не була ідеальною. Соромилася, тому з друзями та родичами у Києві продовжувала говорити російською. 

Але чим довше я намагалася говорити українською, тим краще виходило. Якщо спочатку думала, що сказати, потім переклада на українську, а потім вже озвучувала, то згодом все стало легше. Якось один чоловік у Карпатах не повірив, що раніше я була російськомовною. 

Та 24 лютого день Х змінилось все. Відбувся повний перехід на українську. Родичі підтримали мене та перейшли так само. З друзями було трохи важче. Були ті, які теж перейшли на українську. А з тими, хто залишився російськомовними, було важко розмовляти. Адже всі ваші спільні фрази, спогади, все було російською.

Можу точно сказати, що до російськомовних людей я почала ставитись з меншою повагою. Я сама пройшла цей шлях переходу, тому вважаю, що і інші зможуть. Особливо, такі молоді, у яких немає великого радянського бекграунду. До поважних дорослих людей (десь за 50) у мене претензій менше. Їм вже фізіологічно важче вчити нове, хоча це теж впирається в бажання. 

Зараз я розумію, що перейти на українську всі мали ще з оголошення незалежності. Ми дуже сильно затягнули. Як ми можемо залишити щось спільне з тими, хто нас вбиває?  

Яна, 34 роки, стоматологиня

“Перехід на українську — життєва необхідність”: історії киян, які обрали мову

“Перехід наших громадян на українську це життєво необхідно. Адже зросійщення українців тривало століттями”

Я виросла російськомовною українкою. Насамперед цьому сприяло те, що зі мною російською говорила мама. В родині та з друзями ми теж спілкувались російською. Звичайно, я ходила в україномовну школу, але чомусь спілкування українською завжди давалось мені важко. Навіть в 11 класі. Батько зі мною періодично говорив українською, адже він з Рівного. Але я не сприймала мову та відповідала йому російською. Тоді  вважала, що російська мова робить тебе вищою, кращою. Зараз за це неймовірно соромно. 

На українську я перейшла з початком повномасштабної війни. В якийсь момент мені стало соромно говорити російською. І мені зовсім не хотілося її чути. Це було важко і перехід тривав майже рік. Було відчуття, що я намагаюсь розмовляти англійською. Постійно доводилось “напружувати мозок”, було складно висловлювати свої думки вільно. Періодично були такі моменти, коли хотілося все кинути та знову перейти на російську. Але я переступила через себе, вийшла із зони комфорту та дуже рада, що не зупинилась. Згодом, за моїм прикладом, українською почав розмовляти мій чоловік та 5-річна донька. Дитині, звісно, було легше. Вона слухала та повторювала за нами слова. І тепер навіть думає українською. Зараз їй 7 років, вона навчається у другому класі. Та навіть з російськомовними знайомими вона говорить українською. 

На жаль, з мого оточення на українську перейшло приблизно 50% людей. Дехто з них продовжує говорити російською зі своїми дітьми. Яскравий приклад: у класі моєї доньки з 16 дітей тільки троє україномовні. І тут проблема не в дітях, а в батьках. Адже вони все переймають від нас. 

На мою думку, перехід наших громадян на українську це життєво необхідно. Адже зросійщення українців тривало століттями. І на російськомовних людей простіше впливати російській пропаганді. Це дає їм привід сказати, що “є кого рятувати”. Також я не можу фізично слухати російську музику та не розумію тих, хто продовжує це робити. Кожному потрібно не боятись і почати з себе. А за гарним прикладом підтягнуться й інші. 

Даша, 21 рік, дизайнерка, ілюстраторка

“Перехід на українську — життєва необхідність”: історії киян, які обрали мову

“За кілька років до повномасштабного вторгнення я вже намагалась стати україномовною. Але тоді мене зупинило оточення”

Одна моя бабуся народилася у селі, де розмовляла українською. Але з переїздом до Києва вона стала російськомовною. Інші бабуся та дідусь теж були україномовними, але у Києві перейшли на російську через роботу. Тож я виросла в російськомовній родині. Переходити на українську я почала за кілька місяців до повномасштабного вторгнення: у соцмережах, на побутовому рівні це було не перманентно. Але 24 лютого 2022 року я за мить стала україномовною. Спочатку було складно, мозок був налаштований зовсім по-іншому. Зараз стало легше. Тепер не треба дуже довго думати над одним словом. 

До речі, за кілька років до повномасштабного вторгнення я вже намагалась стати україномовною. Але тоді мене зупинило оточення. Люди трохи глузували, що я смішно звучу та не вмію говорити. Але після 24 лютого таких коментарів вже не було. Всі сприйняли це як факт. І в мене ні разу не виникало думки повернутись назад чи сказати одне слово українською, а друге російською. 

Як я реагую на російськомовних людей? Я не хочу їм відповідати. Незнайомим я просто кажу, що не розумію їх. А зі знайомим я говорю, але обов’язково питаю: “Коли ти перейдеш?”. Можливо, різко, але як є. При цьому, актуальність переходу на українську була завжди. Звісно, зараз вона стала гострішою. І, якщо не зараз, то взагалі коли? Життя створило нам ідеальні умови для того, щоб осягнути це питання, зрозуміти хто ти та дослідити своє коріння. Я сподіваюсь, що згодом це зроблять всі українці. 

Марія, 21 рік, бізнес-аналітикиня

“Перехід на українську — життєва необхідність”: історії киян, які обрали мову

“Для мене мова стоїть у кінці списку маркерів патріотизму”

З дитинства я росла у повністю російськомовному середовищі. Про існування української мови дізналася напевно тільки в роки 3-4. А користуватися нею почала вже в школі, вона була українсько-спеціалізована. Не дивлячись на це, тільки третина класу спілкувалися українською, інші російською. Тоді в мене, як і в багатьох, був стереотип, що українська це мова села. До повномасштабної війни школа залишилася єдиним променем українізації в моєму житті. Бо в усіх гуртках, компаніях, університеті я чула 90% російськомовного спілкування. А ще часто помічала, що колектив ділився на компанії за мовною ідентифікацією несвідомо, але… 

Не зважаючи на мову спілкування, я росла в сім’ї з дуже антиросійською позицією.  Особливо з 2014 року. Найогидніше було, коли за кордоном мене приймали за росіянку. Саме в такі моменти виникали думки про перехід на українську. Але з поверненням в Україну ентузіазм кожного разу згасав. І питання повстало серйозно лише після 24 лютого 2024 року. Чому так пізно? Можливо когось це шокує, але у сім’ї чи з друзями у неформальній атмосфері ми досі часто використовуємо російську. Напевно, бо для мене мова стоїть у кінці списку маркерів патріотизму. З 14 року я не ходила на концерти російських виконавців, мені не подобалась російська творчість, я не мріяла про “паєздку в Пітєр” і не спілкувалась з росіянами. І вважаю це логічним після окупації Криму і вбивства понад 10 000 українців на Донбасі. Але на ті часи це, напевно, було недостатнім аргументом. Так влаштована людина не цікавиться, поки її особисто не зачепило. 

А зараз у кожного є знайомі, які вважають себе “найправильнішими українцями”, при цьому не плануючи повертатись з-за кордону і не приносять жодної користі ні своїй країні, ні армії. І є російськомовний друг, який третій рік служить у ЗСУ. Хоча я і вважаю перехід на українську у наших реаліях правильним вибором це частина збереження національної ідентичності. Але для мене патріотизм в першу чергу не в слові, а в дії. 

Ну й особисте побажання використовуйте українську за межами України. Бо коли незнайома людина звертається до тебе російською, важко зрозуміти, це твій земляк чи потенційний родич пілота, який запускає ракети на мій Київ.

ТікТок, уроки української мови для засуджених та екскурсії Києвом: як Лесина бібліотека руйнує стереотипи